Історик Дмитро Деркач: "Справжнє розуміння трагедії Голодомору приходить, коли читаєш історії пересічних людей"

У День пам’яті жертв Голодомору ми поговорили з молодим істориком Дмитром Деркачем про Харків — місто, яке у 1932–1933 роках було столицею Голодомору та одним із ключових пунктів, де трагедія проявлялася найгостріше. Дмитро ділиться тим, що найбільше вразило його під час досліджень: від свідчень журналіста Гаррета Джонса, який бачив голод на власні очі, до образу «доброго Сталіна», що існував серед голодуючих селян.

У розмові також про те, як іноземці описували радянську дійсність, як працювала «вітринна дипломатія» СРСР, чому на мікроісторичному рівні трагедія Голодомору відкривається зовсім інакше, та які теми залишаються недослідженими навіть попри тисячі наукових праць.

21-річний Дмитро Деркач, стипендіат премії харківського історика, письменника Едуарда Зуба, навчається в Києво-Могилянській академії, пише про Голодомор із мікроісторичного погляду та звертає особливу увагу на свідчення пересічних людей. Дмитро вважає, що трагедію 1932–1933 років не можна звести до статистики — справжню глибину дають спогади очевидців і джерела, які досі лишаються «білими плямами».

"Трагедія Голодомору значно важча й глибша, ніж просто статистика".

Якщо говорити про Харків як столицю Голодомору — що Ви під час досліджень для себе дослідили нового? Що найбільше зацікавило і вразило? 

Коли ти починаєш досліджувати Голодомор як феномен і трагедію того періоду, ти усвідомлюєш, наскільки наші уявлення про ті часи відрізняються від того, як це описано в джерелах. Особливо коли переходиш на мікроісторичний рівень. У День пам’яті Голодомору ми чуємо цифри — 4 мільйони, 3 мільйони загиблих. Це жахливі числа. Але справжнє розуміння трагедії приходить тоді, коли читаєш історії пересічних людей, їхні спогади, коли бачиш очима очевидців, наскільки страшно було жити в той час. Тоді усвідомлюєш, що ця трагедія значно важча й глибша, ніж просто статистика.

Читайте: Як москва знищувала українців. "Чорні дошки"

Я, як людина, яка досліджує образ Голодомору і загалом голоду в Радянському Союзі того часу в західному світі, на другому курсі працював над тим, як Гаррет Джонс, валлійський журналіст, описував Голодомор в Україні. Гаррет Джонс приїхав до Радянського Союзу в 1933 році, спершу до Москви, а звідти потягом вирушив до Харкова і пройшовся селами Харківщини. У своїх статтях, опублікованих після повернення на Захід, він детально описав побачене.

Гарет Джонс, першим у західній пресі заявив про масовий голод в СРСР

Їдучи потягом, Джонс багато звертав уваги на людей, які їхали поруч. Це показує, що він їхав не в якомусь особливому вагоні, а разом зі звичайними людьми, що було дуже нетипово для того часу, адже в СРСР до іноземців ставились інакше, ніж до радянських громадян.

Мені одразу згадується його цитата з однієї зі статей: він розповідав, як узяв із собою хліб ще в Москві. У потязі він їв цей хліб, а недоїдену скоринку викинув у плювальницю, як він її називає. І в цю ж мить один із селян дістав скоринку з плювальниці та жадібно її з’їв. 

Далі він описує, як побачив у потязі одну дівчинку зі шматком торта і відразу припустив, що це, ймовірно, була донька члена компартії або якогось високопосадовця. Адже сам факт, що в людини був навіть маленький шматочок солодкого, уже свідчив, що вона не належала до звичайних людей. Пересічні жителі були настільки виснажені, що фактично сходили з розуму і були готові їсти будь-які недоїдки, аби лише вижити. Психіка людей у час тотального недоїдання була зовсім іншою, ніж та, з якою ми живемо зараз.

Багато людей намагались урятуватися втечею з сіл і їхали до міст, бо вважали, що там шансів вижити більше. Місто було більшим, з більшими можливостями. Гаррет Джонс та інші очевидці багато писали про масову міграцію селян у невідомі міста, зокрема до Харкова, де побував і сам Джонс. Існує значна кількість літератури про досвід столиці УСРР у цей період.

Радянська влада намагалася цьому протидіяти. Вона не хотіла, щоб у міста масово прибували селяни, бродили вулицями та руйнували ту «атмосферу», яку влада прагнула зберегти. Коли до Харкова приїздили десятки тисяч бідних і обідраних селян — як писав Джонс, — це псувало картинку міста, яке мало «дихати комунізмом». Саме через це наприкінці 1932 року було запроваджено паспортну систему, а протягом 1933 року влада активно «боролася» з людьми, які прибували з сіл — так званими безпритульними. Це були люди без домівок, які робили все можливе, аби вижити. Декому вдавалося знайти роботу, але абсолютній більшості — ні. Вони жили на вулицях, вдавалися до крадіжок — і це не було злочином у моральному сенсі, а радше способом вижити, коли не мав що їсти.

Читайте: Як москва знищувала українців. Голодомор 1932-33 років

Влада створювала спеціальні бараки, куди цих людей звозили, після чого вивозили з міста назад у села. Показово, що серед безпритульних було дуже багато дітей. І Гаррет Джонс, і Серджіо Граденіго — італійський дипломат і консул у Харкові в той час — писали про величезну кількість дітей, які ходили містом і просили хліба. Хліб тоді був своєрідною валютою. Гроші не мали цінності, людям потрібна була їжа.

ПРО КУЛЬТ ОСОБИСТОСТІ

"Попри трагедії, люди не надто критикували Сталіна чи Леніна"

Що Вас найбільше вразило у дослідженнях свідчень людей, свідків Голодомору?

Я можу згадати історію, яку зустрічав у багатьох джерелах. Попри жахливі умови та пережиті трагедії, люди не надто критикували Сталіна чи Леніна. Серед селян був поширений наратив, що Сталін не знає, що відбувається. Мовляв, винні місцеві партійні діячі, яких селяни проклинали за те, що ті забирали в них їжу, а Сталін — десь там далеко — просто не поінформований і неодмінно втрутився б, якби знав. Так само існувала думка, що «за Леніна все було б інакше». Це пояснюється тим, що на той час уже існували культи Сталіна і Леніна, а селяни сприймали цих політичних фігур крізь зовсім іншу призму. Вони не мали доступу до різноманітних джерел інформації — як ми зараз — і читали лише радянські газети, де публікували тільки те, що було вигідно владі.

Паралелі з сучасною Росією, культом особистості в цьому сенсі очевидні.

Це ще було й раніше, у 19 столітті, читав дослідження історика, як селяни тоді уявляли царя, і навіть моя бабуся розповідала, що прабабуся казала: хтось із наших родичів колись бачив царя і що цар був дуже гарний. Образ «доброго царя», який далеко, але який дбає про всіх, існував уже тоді, продовжився в СРСР і досі проявляється в Росії.

ПРО НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ

"Жодна тема в історії не є вичерпаною"

Які теми Ви хотіли би досліджувати далі?

Я займаюся Голодомором, але очима європейців — людей, які не жили в СРСР, але приїздили сюди й бачили все на власні очі. Мені цікаві уявлення про Радянський Союз у Західній Європі та США в міжвоєнний період. СРСР тоді був новою державою, яка позиціонувала себе як соціалістична, де дбають про кожного. Соціалістичні ідеї були дуже популярні, і багато європейських інтелектуалів, як-от Бернард Шоу, їздили в Радянський Союз і захоплювалися ним. Їх водили по місцях, які мали справити враження: ДніпроГЕС, красиві квартали Москви. Їм не показували українські села 1933 року. Тому мені цікаво досліджувати, як саме Захід сприймав СРСР у період, коли на Заході вирувала Велика депресія, економічна криза, що змушувала багатьох шукати альтернативу західному капіталізму саме у радянській моделі. Це приклад «вітринної дипломатії» — коли демонструють досягнення, але приховують справжню сторону реальності.

Під час досліджень Голодомору начебто здається, що багато чого вже написано, але, можливо, Ви бачите білі плями, які недосліджені, недопрацьовані, де ще треба копати, тому що люди відходять, свідків залишилося дуже мало. То що ще можна встигнути дослідити?

Загалом треба розуміти, що в історії немає жодної теми, яка могла б бути вичерпана. Історія — це все, що відбувалося в минулому з людьми, абсолютно все. Про Голодомор написано дуже багато — тисячі монографій, десятки тисяч статей — і навіть якби я захотів, то за все життя ніколи б не прочитав їх усіх і навіть не знав би, як вони називаються.

Є десятки книжок і каталогів, де в певному порядку подані назви всіх робіт про Голодомор. Тобто апріорі я не зможу ніколи їх усіх прочитати й навіть знати, що вони існують. Але з іншого боку, є мікроісторичний рівень — коли ми досліджуємо історію конкретної родини, конкретної сім’ї, конкретної людини.

Читайте: Як москва знищувала українців. Кріпаки без садів

Якщо у нас є джерела — а ми, історики, залежні саме від них, — наприклад, мемуари якоїсь людини (а в той час вже багато селян були письменними й могли їх написати), то можна брати їх за основу й досліджувати історію конкретної сім’ї. Так само завдяки політиці декомунізації в Україні та відкриттю архівів радянських спецслужб ми можемо дивитися, як ці спецслужби описували поведінку деяких селян чи окремих людей у час Голодомору.

Ми можемо поїхати в архіви Харкова чи інших міст і подивитися, кого судили за бунти проти реквізиції їжі тощо. Тобто можна спуститися на цей мікроісторичний рівень.

Так само мало досліджений образ Голодомору за кордоном — як іноземці, які приїжджали сюди, його бачили. Попри те, що ми маємо багато джерел від іноземців з різних країн: Польщі, Угорщини, Британії, Франції та інших. Багато європейців подорожували Радянським Союзом у час Голодомору й описували це у своїх книжках.

Читайте: Як москва знищувала українців. Колективізація

Багато хто приїжджав працювати на радянські заводи — і також у мемуарах описував, як нестача їжі та голод зачіпали і робітників. І ми теж маємо такі джерела.

Тобто насправді є дуже багато різноманітних напрямів, які можна досліджувати. Жодна тема в історії не є вичерпаною.