Кость Буревій: письменник, театрознавець і ...«терорист-білогвардієць»

Кость Степанович Буревій народився 2 серпня 1888 року в селі Великі Меженки на Вороніжчині в українській родині. Батько Костя — Степан — мав багато дітей і мало землі. Тому Кость зміг закінчити тільки сільську чотирирічку, яка була російськомовною (втім, інших не було).

Подальшу освіту здобував самотужки, переважно в тюрмі та на каторзі. Незважаючи на специфічність здобуття освіти, Кость став дописувачем нелегальних російських есерівських газет вже в 15-літньому віці (Вороніж був визнаним центром есерівського руху, натомість інформації про діяльність українських політичних організацій на південну Вороніжчину майже не надходило). Тоді ж відчув на собі важку руку російського царату – есерів переслідували найбільше за їхню терористичну діяльність. Всі гучні вбивства царських сановників, включаючи дядька самого царя Великого князя Сергія були справою рук есерів.

Під час першого заслання за революційну діяльність товариші Буревія по неволі (переважно студенти), що були в захопленні від таланту простого сільського парубка, допомогли йому підготуватися до гімназійного іспиту на атестат зрілості. Тоді ж він вивчив польську і французьку мови. Увесь час, що провів у місцях позбавлення волі, багато читав. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.

Буревій був активним діячем обох революцій — 1905 і 1917 років. 1905 р. вперше заарештований за звинуваченням в участі в аграрних заворушеннях. Арешт наблизив Костя до підпілля й до участі в замаху на воронізького генерал-губернатора. 1907 року Кость стає членом Острогозького повітового комітету ПСР.

1911 року вдруге заарештований Буревій сидить на лаві підсудних серед 300 селян. Вироком суду засланий в Олонецьку губернію на острів Большой Куганаволок. Із заслання їде не додому, а до Петербургу, де здає іспити на атестат зрілості й виконує відповідальну роботу в напівлегальній газеті «Мысль».

В липні 1914 року — третій арешт. Спочатку Петербурзька тюрма, потім заслання на Єнісеї (Східний Сибір). Звідти Буревій тікає за допомогою депутата Держдуми більшовика Григорія Петровського (майбутнього голови ВУЦВК УСРР).

Красноярськ, Москва, і знову Петербург, де він стає організатором робітничого забезпечення — лікарень, страхкас, страйкових комітетів, заодно бере участь у підготовці замаху на Раду міністрів. Крім того, Буревій навчається на вищих комерційних курсах. В жовтні 1916 року — четвертий арешт і заслання до Сибіру на 5 років. Довгі арештантські етапи, той самий Туруханський тракт і глуха сибірська тайга. Підготовку нової втечі «зірвала» Лютнева революція 1917 р.

У березні К. Буревій по амністії повертається додому і обирається головою ради робітничих солдатських і селянських депутатів, членом губкому ПСР, депутатом Всеросійських Установчих зборів. Четвертий з’їзд ПСР у грудні 1917 обирає його членом Центрального комітету Партії соціалістів-революціонерів. Він активно бореться проти більшовицької диктатури, стає одним з керівників повстання на Поволжі. В цей час Буревій працює в самарському комітеті Установчих зборів. У боротьбі з імперсько-реставраторськими нахилами ПСР Буревій з однодумцями організовує групу «меншість ПСР», яка проіснувала до 1922 р.

У цей час Буревія вперше заарештовано органами ЧК. Переконавшись, що демократичні сили неспроможні протистояти диктаторському режимові «всеімперства», на межі 1922–23 рр. Буревій припиняє активну політичну діяльність. В цей період він закінчує книги «Колчаковщина», «Поэт белого знамени», «Распад». Певний час письменник працює редактором-економістом у харківському «Сельхозсоюзе», звідки виходить на пенсію по інвалідності через туберкульоз кісток.

Родину (дружину Клавдію і дочку Оксану) утримує тільки літературними гонорарами. У 1925 р. в «Червоному шляху» з’являється уривок із його роману «Хами», а також нариси про життя чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, про пов’язану з «Березолем» Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру), про видавництво «Село і місто», в організації якого Буревій відіграв провідну роль. Кость Буревій вів боротьбу за те, щоб уряд РРФСР узяв на бюджет культурні установи української меншини в Москві, як то зробив уряд України для російської меншини. 1925 року, далекий від справжнього розуміння українського питання, він втрутився в літературну дискусію, написавши книжку «Європа чи Росія», де виступив опонентом Хвильового, розкритикувавши заклик «Геть від Москви!» і закидаючи ідеалізацію Європи і недооцінку вартостей російської художньої літератури. Ця праця викликала памфлет «Апологети писаризму» Хвильового.

Проте об’єктом безкомпромісної сатири Буревія стає панфутуризм, лідером якого був Михайль Семенко. Панфутуристи тоді виступали проти неокласиків і ваплітян, як «буржуазних націоналістів», ще з більшою затятістю, ніж партія. У пародійній «Зозендропії» Кость Буревій виводить міфічний образ Едварда Стріхи — тип радянського кар’єриста, що їздить дипкур’єром уряду СРСР по лінії Москва — Париж й пише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Цей персонаж поєднує в собі якості безпардонного нахаби й жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, «обпльовувача» всіх цінностей і майстра самореклами. Цілковита порожнеча Е.Стріхи доповнюється страшенною галасливістю, примітивізм — претензією на ультрамодерну «європейськість», безмежний егоїзм та егоцентризм — великим бажанням робити революції і поліпшувати суспільство. Формально це була пародія на «комункультівський панфутуризм», фактично ж — сатирична пародія на більшовицький лад та пропаговану ним «пролетарську» літературу і критику. Свій твір автор підписав ім’ям літературного образу — Едвард Стріха. Семенко повірив у те, що Едвард Стріха - реальний футурист і дипкур’єр, а не вигаданий герой, і впродовж 1927–1928 років друкував у своєму журналі нищівні пародії на самого себе.

З часом з під пера «Едварда Стріхи» з’являються й інші гострі сатиричні твори: театральні ревю для «Березоля»: «Опортунія» (1930) та «Чотири Чемберлени» (1931). Останні твори не залишаються непоміченими в ЦК партії, і партійна критика починає методично розвінчувати відступника від партійної лінії — «Е. Стріху». Коли ж з’ясувалося, що Е. Стріхи, як такого, власне й не існує, Кость Буревій, аби вивести з-під удару колег-журналістів, був змушений виступити з самокритичною заявою. Вона мала назву «Автоекзекуція», і її було підписано тим же псевдонімом — «Едвард Стріха». Так, в часи поголовної самокритики, з’являється пародія на неї.

У драмі «Павло Полуботок» (закінчена 1928 року) Буревій описав трагічний період в історії України, що настав після виступу гетьмана Мазепи проти колоніальної політики Московщини. Гетьман Полуботок, що намагався бути рівноправним союзником Москви, на очах царя помирає в петербурзькій тюрмі, проклинаючи московське віроломство: «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!» В цих словах прозвучав висновок, який зробило українство із свого найсвіжішого досвіду співпраці з більшовицькою Росією. Такого зухвальства Буревієві вибачити не могли. Його позбавлено всіх заробітків, а преса активно готує громадську думку до арешту письменника.

У 1932–33 роках письменник марно намагається знайти роботу в Україні. Час від часу під псевдонімами «Варвара Жукова» або «Нахтенборенг» йому вдається надрукувати якісь дрібні статті, а в шухлядах нагромаджуються нові праці про театр та драматургію, без надії на публікацію лежать «Мертві петлі. Тюремні мемуари».

В той час на всіх громадян СРСР накидають зашморг у вигляді паспортної системи і трудових книжок, знищуються дрібні ремесленники. Тепер працюючим вважався той, хто працював на державних підприємствах або установах. Інші вважались «тунєядцамі» та «іждівєнцамі». На таких було розповсюджено дію карного кодексу. Потрапив під цей разряд і Кость Буревій.

Пресинг влади та злидні стають аж надто відчутними, і у вересні 1934 р. Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина отримала від нього листа, а далі — мовчанка, перервана урядовим повідомленням, поміщеним у більшості радянських газет за 11 грудня про арешт української групи «терористів-білогвардійців», які «причетні до вбивства улюбленця радянських людей Сергія Кірова». Тих самих «28», поміж яких, поруч з Буревієм, було згадано прізвища Олеся Досвітнього, Олекси Влизька, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Івана і Тараса Крушельницьких та інших. Чекістів не спинили такі цікаві факти, що один із засновників пригодницького жанру в українській літературі Олесь Досвітній був під час недавньої війни червоним розвідником і ледь уникнув розстрілу поляками, а Олекса Влизько – «іноземний шпигун» і «білогвардієць» був глухонімим з народження…

13–15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» всіх 28 чоловік, в тому числі і Костя  Буревія, було засуджено до розстрілу.

Вирок було виконано 15 грудня 1934 року у Жовтневому палаці Києва, тобто в самому центрі міста. Похований в братській могилі на Лук'янівському цвинтарі.

Що було з родиною письменника, невідомо. Знаємо лише, що1949 року рідні еміґрували до США, де його дочка Оксана Буревій-Яценко видала окремою збіркою частину врятованої спадщини батька. Тобто війну родина Буревія зустріла у Харкові і разом з німцями подалася на захід.

Тільки напередодні Незалежності, харківський літературно-мистецький журнал «Березіль» надрукував найзнаменитішу п’єсу Буревія «Павло Полуботок».