Недільна балачка: селфі на фоні пам'яток

Як так виходить, що одна й та сама молодь у цій країні — настільки різна?

Одні — воюють. У 18, 19, 20 років. Йдуть добровольцями, витягують поранених, тримають позиції. А інші — роблять сороміцькі фото біля «Дерева надії» в Чугуєві. Місця, куди приходять родини зниклих безвісти й полонених. Де стрічка — це не декор, а надія. Й це не першій такий випадок й на Харківщині, й в Україні. 

І тут перша реакція проста: «втрачене покоління». Хочеться махнути рукою і сказати — все, щось пішло не так.

Але, якщо чесно, це занадто проста відповідь.

Бо насправді це не про «всіх» і навіть не про «більшість». Це про розрив. Дуже різкий розрив усередині одного покоління.

Різні підлітки

Є частина молоді, яка дуже швидко подорослішала. Війна не залишила їм вибору. Вони добре розуміють ціну символів, пам’яті, життя.

А є інша частина — яка живе в іншій реальності. У реальності соцмереж, де головна валюта — увага. Де “незвично” = “успішно”. Де лайки іноді важливіші за сенс.

І це не завжди про злі наміри. Часто — про банальне нерозуміння. Для підлітка пам’ятник чи меморіал може виглядати просто як “цікавий фон”. Якщо ніхто не пояснив, якщо це не прожито — воно не відчувається як щось сакральне.

Додаємо сюди підліткове бажання порушувати правила, перевіряти межі — і отримуємо такі історії.

Чи є вплив рф?

Але є ще один шар, про який не дуже люблять говорити в побуті — зовнішній вплив.

Росія давно працює не тільки ракетами. Вона працює через соцмережі, через ті ж TikTok і Telegram. Іноді — напряму. Підліткам можуть пропонувати гроші за “провокативний контент”. Іноді — непрямо, через тренди й “флешмоби”, які виглядають як дурна розвага, але насправді б’ють по дуже конкретних речах: повазі до армії, пам’яті, єдності.

Бо що для пропаганди краще, ніж фото українських підлітків, які сміються на фоні символів війни? Це готова картинка для наративу “їм самим байдуже”.

І тут важливо розрізняти. Є справді дурість і незрілість. А є — вже елементи маніпуляції.

Але навіть якщо це просто “дурість” — це не означає, що проблема маленька.

Бо питання не тільки в тих двох дівчатах. Питання в тому, як так сталося, що для когось це — місце болю, а для когось — фон для фото.

І тут відповідь неприємна: це не тільки про них. Це про дорослих теж. Про те, як ми пояснюємо, що є важливим. Чи пояснюємо взагалі.

Чи не замінили ми розмови про сенси — короткими реакціями в соцмережах? Чи не виховали покоління, яке краще відчуває алгоритми, ніж контекст?

Тому, мабуть, це не “втрачене покоління”. Це покоління, яке дуже по-різному сформувалося.

І наше завдання — не тільки обуритися. А зробити так, щоб наступного разу хтось, перш ніж зробити таке фото, хоча б на секунду зупинився і подумав: де я стою — і що це місце означає для інших.