Недільна балачка: ми запалюємо свічки заради живих

Сьогодні багато хто з нас запалив свічку. І важливо розуміти: ми робимо це не заради мертвих — це потрібно живим. Тим, хто має не дати історії повторитися, навіть якщо вона наполегливо намагається це зробити кожного покоління.

У моїй родині про Голодомор говорили завжди. Я пам’ятаю ці розмови з дитинства: уривки спогадів, побіжні згадки, застереження. Але ніхто не пояснював причин — ні політичних, ні національних. Мовчання було частиною травми. Лише з 2003 року українське суспільство почало відкривати правду про масштаби і механіку трагедії, називати злочин своїм ім’ям — Геноцидом, Голодомором. І тільки тепер, у роки повномасштабної війни, ми повною мірою відчуваємо, з якою ненавистю радянська влада знищувала українське селянство. Бо саме селяни були носіями української культури, мови, традицій, самосвідомості — фактично живим корінням нації.

Ну бути "жертвою"

Останніми днями мене дуже зачепили слова отця Віктора Маринчака:
закатованих голодом не можна називати “жертвами” — вони є частиною нашого одвічного спротиву.
Це важлива зміна оптики. Бути “жертвою” означає бути позбавленим суб’єктності. Бути частиною спротиву — означає продовжувати боротьбу, навіть якщо сам не мав змоги піднятися проти катів. Їхня смерть була наслідком того, що вони були українцями. І це треба розуміти без евфемізмів.

Манкурти

Серед тих, хто сьогодні воює проти України у складі російських військ, є нащадки тих українців, яких радянська влада насильно депортувала у глибинку Росії. Там, відірвані від культури, мови та історичної пам’яті, вони втратили свою ідентичність і сьогодні щиро вважають себе “частью великой русской нации”. Це й є результат системної русифікації.

• Русифікація — це не про мову, не лише про акцент чи книжки.
  Це про те, щоб людина забула, хто вона.
  Щоб думала “какая разніца”.
  А коли різниці немає — тоді немає й підстав боротися, і немає причин опиратися імперії.
  Саме так “какая разніца” завжди приводить до війни.

Про пам'ять

Свічка у вікні — це не магічний ритуал і не елемент скорботного фольклору. Це спосіб зберегти зв’язок поколінь. Це привід, щоб діти запитали: «Навіщо ти це робиш?» І щоб ми мали сміливість відповісти чесно, без страху й самоцензури. Бо пам’ять — це єдиний засіб не стати манкуртом, людиною без минулого і без майбутнього.

І, можливо, коли у вечірній темряві українських міст горітимуть тисячі свічок — не менше, ніж гірлянд на Новий рік — світ почне краще розуміти, чому ми не хочемо “дружити” з тими, хто століттями намагався нас стерти. Чому ми боремося не за подарований суверенітет, а за свій власний. І чому кожна така свічка — маленький акт особистого вибору бути українцем, не дозволити запустити механізм забуття.

Пам’ять — це не про минуле. Це про здатність нації вижити в майбутньому.
Тому свічка горить не для мертвих.
Вона — для нас.