Недільна балачка: винні мами, а не путін?

Після чергового російського удару по дитячому садочку в Харкові в соціальних мережах знову з’явилася хвиля звинувачень. Частина користувачів публічно дорікає матерям і вихователям: навіщо ви залишаєтесь у Харкові, чому не виїхали, чому водите дітей у садки?

Такі слова часто звучать не з бажання зрозуміти, а з позиції осуду — ніби люди самі обирають небезпеку. Проте життя під обстрілами не чорно-біле, і не всі можуть ухвалити рішення про від’їзд, навіть якщо хотіли б.

А чи всі мають можливість не лише виїхати, а й нормально жити на новому місці?

Передусім слід визнати: далеко не кожна родина має реальну можливість виїхати. У Харкові залишається чимало людей, які просто не можуть покинути місто через роботу. Медики, комунальники, викладачі, підприємці, працівники критичної інфраструктури — усі вони підтримують життєдіяльність великого міста. Якщо кожен із них поїде, місто перестане функціонувати, а тисячі інших людей залишаться без послуг, медицини чи освіти. Є й ті, хто доглядає за літніми батьками або родичами, які не можуть подорожувати. Для них від’їзд — не варіант, а додатковий ризик.

Не менш важливий економічний чинник. Переїзд — це не просто рішення, а значні витрати. Ціни на оренду житла в центральних та західних областях зросли в рази, а роботу для переселенців знайти складно. Часто це тимчасові підробітки або низькооплачувані посади, які не дають змоги утримувати дітей. Люди, що залишилися в Харкові, мають власне житло і стабільне джерело доходу, яке дозволяє забезпечувати сім’ю. Для багатьох саме це є способом виживання, а не свідомим вибором залишитися в небезпеці.

Є ще психологічний аспект. Не всі готові до переїзду в невідомість. Для когось зміна міста чи країни — це новий початок, але для більшості — важкий стрес. Люди бояться опинитися без підтримки, без звичних зв’язків і можливостей. Еміграція або навіть внутрішнє переселення — це не лише нова адреса, а й потреба адаптуватися до інших умов, змінити роботу, оточення, школу чи садок для дитини. Не кожен має сили пройти через це втретє чи вчетверте за роки війни.

Публічна критика - це не поради, а шеймінг

Шеймити матерів — легко.Складніше — прийняти, що ніхто не обирає війну. І що вина лежить не на тих, хто виховує дітей, а на тих, хто запускає ракети.

Тож, перш ніж писати у коментарях «сама винна», зупиніться.Краще напишіть:

• як допомогти дитячим садкам із безпечними укриттями;
• як підтримати переселенців чи тих, хто залишився;
• як донатити на систему ППО, щоб ніхто не загинув у власному місті.

Бо Україна тримається не звинуваченнями — а співчуттям, солідарністю і людяністю.

Харків, попри постійні атаки, залишається живим містом. Тут працюють школи, дитячі садки, університети, лікарні. Діти мають змогу навчатися, розвиватися, спілкуватися з однолітками. У багатьох менших населених пунктах цього просто немає. Там відсутні розвиваючі програми, гуртки, кваліфіковані педагоги. Тому для частини родин Харків залишається найкращим місцем, де дитина може отримати освіту й певну стабільність, навіть у складних умовах.

Не варто забувати і про символічний вимір. Якщо всі покинуть великі міста, постане запитання — навіщо тоді їх захищати? Харків — це не просто територія, це частина країни, її серце та символ незламності. Люди, які залишаються тут, зберігають життя міста, його культуру та економіку. Саме вони дають сенс обороні та відбудові.

Тому дорікати матерям чи вихователям у тому, що вони залишилися, — несправедливо. Їхня присутність у Харкові не є проявом безвідповідальності, а часто — вимушеним вибором між кількома складними варіантами. Замість того, щоб шукати винних серед своїх, варто пам’ятати, хто справжній ворог. Не українські мами, не вчителі, не діти, а російська армія, яка свідомо атакує цивільну інфраструктуру.

Після кожного обстрілу ми маємо не розділятися, а підтримувати одне одного. Обговорювати, як зробити дитячі садки безпечнішими, як допомогти тим, хто не має змоги виїхати, як підсилити систему ППО. Саме це — прояв відповідальності і зрілості суспільства.

Україна сьогодні потребує не звинувачень, а розуміння. Потребує солідарності, щоб кожна родина — незалежно від того, де вона живе — відчувала себе частиною спільної боротьби. Бо тільки тоді ми зможемо не лише вижити, а й зберегти головне — людяність.