• Головна
  • Історія легендарного бою за Харків: як тероборонівці розгромили елітний російський спецназ, - ФОТО
14:58, 17 листопада

Історія легендарного бою за Харків: як тероборонівці розгромили елітний російський спецназ, - ФОТО

Історія легендарного бою за Харків: як тероборонівці розгромили елітний російський спецназ, - ФОТО

Через три дні після початку повномасштабного вторгнення російські військові здійснили зухвалу спробу взяти під контроль центр Харкова. Декілька ворожих підрозділів обійшли укріпрайони захисників міста на об'їзній автодорозі та почали швидко просуватися в напрямку центру. Якщо б їхній задум вдався і через цей пролом на підкріплення авангарду зайшли великі сили противника, Харків міг би не встояти. 

Однак на міських вулицях разом із кадровими військовими та поліцейськими противника зустріли місцева тероборона та добровольці. Ті самі, з дерев'яних тренувальних автоматів яких декілька передвоєнних місяців глузували російські пропагандисти. Та значною мірою саме вони разом із іншими українськими підрозділами унеможливили взяття Харкова російською армією.  Ця історія – про бій захисників Харкова з найбільшим російським передовим загоном, який тривав увесь день 27 лютого неподалік станції метро Київська, пише "УП".

 

Дві дівчинки років дванадцяти-тринадцяти гойдаються у дворі зруйнованої харківської 134-ої школи. Над вцілілим спортивним майданчиком височіє почорнілий скелет будівлі, яка пережила дві світові війни, але не витримала третю – російське вторгнення. 

Осіннє сонце забарвлює руїну в золоте. Над містом починає протяжно вити сирена повітряної тривоги. Дівчатка сміються й гойдаються собі далі, ніхто з перехожих не пришвидшує крок.

Звичайний день у Харкові, який встояв перед російською навалою і більше нічого не боїться. 

 

Ми йдемо через зарослий травою порожній шкільний двір разом із Дмитром Олійником. Цей 28-річний харківський доброволець був одним із тих, хто у найстрашніші перші дні великої війни взяв на себе відповідальність за своє місто і дав бій агресору, чиї сили переважали.

Ми зустрілися, щоб почути його розповідь про події одного лютневого дня, коли столітня будівля школи перетворилася на руїну.

Тоді декілька підрозділів російських спецпризначенців із різних напрямків прорвалися у місто. Їхнім завданням було взяти під контроль основні транспортні розв'язки та закріпитися до підходу основних сил. Одна з таких груп уранці того дня проїхала через центр Харкова і була перехоплена неподалік 134-ої школи.

– Була сьома ранку, – згадує Дмитро. – Нам надійшла інформація, що в місто прорвалася група росіян. Вони заїхали з півночі, зі сторони Олексіївки, і проїхали по Клочківській до центру. Проїхали через центр, обстріляли торгівельний центр "Нікольський" і виїхали сюди, на Шевченка.

 

Біля школи колону російських "Тигрів" зупинили Сили оборони. Одну з російських бронемашин було підбито. Після чого російські спецпризначенці спішилися та зайняли оборону в будівлі навчального закладу. 

– Швидше за все, вони очікували на підкріплення, – розповідає Дмитро. – Шкільний стадіон, як ми думаємо, вони планували використати як вертолітний майданчик.

 

Останні передвоєнні роки Дмитро працював радником голови Харківської обласної державної адміністрації. Його завданням було розвивати територіальну оборону.

– За цей період ми намагалися навчити максимальну кількість людей володінню зброєю.

Повномасштабна війна Дмитру та його однодумцям з-поміж місцевих активістів вже давно видавалася невідворотньою. На їхню думку, це було лише питанням часу.

Вони уважно вивчали ситуацію на російському прикордонні, бачили ознаки підготовки до вторгнення й неодноразово зверталися до місцевої влади з пропозиціями готуватися до оборони області. Але не були почуті. 

– Мені прямо казали: "Ти маладой, зельоний і не надо тут створювати паніку, люди мають жити спокійно", – згадує Дмитро. – І по фінішу ми бачимо, до чого це призвело. Тільки дякуючи ЗСУ, дякуючи добровольцям, не сталося найгіршого.

За півтора року занять у місцевому батальйоні Сил ТрО Дмитро та його побратими багато чому навчилися, проте бойовий досвід отримали вже 24 лютого на околицях міста.

– До цього ми три дні вже обороняли Північну Салтівку. Але перший ближній бій відбувся саме тут. Такий, що ти противника бачив, можна сказати, очі в очі, – Дмитро вказує рукою на понівечені стіни школи.

 

На завдання їх виїхало восьмеро. На перехресті вулиць Шевченка та Герасимівської вони опинилися на початку дев'ятої ранку. Там вже понад годину з росіянами билася 92-а механізована бригада та КОРД.

Школа була з усіх боків оточена Силами оборони, але увійти в будівлю українські захисники не наважувалися – росіяни контролювали вогнем усі підходи.

Як найбільш досвідчений із резервістів, Дмитро взяв командування відділенням тероборонівців на себе. 

– Загальної координації як такої не було, – відповідає Дмитро на запитання про те, хто командував всією операцією. – Все відбувалося ситуативно. У бою все вирішують долі секунди. Ти або дієш та перемагаєш, або помираєш. Я зрозумів, що треба діяти швидко. Я правий фланг взяв на себе, і наша група, виходить, йшла під моїм командуванням. З чорного ходу заходили ми та КОРД. 

Атакувати школу з боку центрального входу було безглуздо, вулиця прострілювалася. Попередні спроби атакувати "в лоба" вже дорого коштували українським військовим – Дмитро розповідає про двох важко поранених бійців, яких вони з хлопцями витягли із зони обстрілу. 

Противник вів шквальний вогонь з вікон школи, намагаючись придушувати спроби українських бійців увійти до будівлі. Браку боєприпасів російські спецпризначенці явно не відчували.

– Ми пройшли через приватний сектор, прикриваючись парканами, – Дмитро веде нас через ігровий майданчик у дворі школи ти маршрутом, яким його група йшла того ранку.

– Потім БТР 92-ої бригади пробив паркан, і ми з хлопцями під прикриттям броні підійшли під стіну школи через стадіон.

Дмитру та його хлопцям вдалося увійти до будівлі через чорний хід і нав'язати росіянам ближній бій всередині будівлі. Завдяки тому, що тероборонівці відтягнули вогонь противника на себе, до будівлі з різних боків змогли увійти бійці КОРДу, добровольчого підрозділу "Фрайкор" та бригади імені отамана Сірка. 

Росіянам не залишилося нічого, крім як піднятися вище та закріпитися на другому поверсі. Але українські оборонці не збиралися зупинятися. Запеклий бій за другий поверх тривав близько трьох годин. 

– Ми намагалися переконати їх здатися в полон. Але у відповідь чули: "Хохлам здєсь здаваться нікто нє будєт", – з посмішкою згадує Олійник.

Схоже, росіяни очікували на геть інший прийом харків'ян. Розбиті на підступах до обласного центру великі колони росгвардії, які йшли одразу за передовими загонами ворога, вказують на те, що російські генерали не розраховували на серйозний організований спротив.

Згідно з їхніми планами, місто мали взяти під контроль мобільні підрозділи спецпризначенців, після чого росгвардійці одразу ж мали взятися до фільтраційних заходів та придушення незгодних. 

Але російське військове керівництво явно недооцінило готовність харків'ян боротися за свою країну.

Не менше 5 тисяч мешканців Харкова у перші дні війни вишикувалися у черги по зброю і в складі різних підрозділів одразу ж вийшли на бойові позиції навколо міста.

Причому, як кажуть самі захисники, охочих вступити в бій з росіянами тоді було так багато, що за право виїхати на завдання доводилося боротися. Всі російські загони, яким вдалося прорватися в місто, були оточені та знищені Силами оборони. 

– Всі хлопці були добровольцями. І всі були готові стояти на смерть, щоб вберегти місто, – описує Дмитро своїх побратимів, але визнає, що бій з професійними російськими військовими для вчорашніх менеджерів чи будівельників був геть непростим завданням.

 

"Отут ми зайшли", – слідом за Олійником ми проникаємо в будівлю через пожежний вхід. Дмитро виглядає дещо схвильованим, зізнається, що вперше потрапив всередину після того дня. 

Будівля всередині чорна й порожня. Всі перекриття вигоріли й обрушилися, встояли самі стіни. Без перекриттів вони виглядають високими, як у готичному соборі.

Підлога похована під півтораметровим шаром почорнілого сміття, яке колись було стелями та дахом. Дахом, під яким навчалося багато поколінь харків'ян. Бетонні сходи в правому крилі будівлі покосилися, але теж вціліли. 

Дмитро вказує на них рукою: "Оце вхід, який ми тримали. Росіяни на другому вже були. І от звідти вони нам гранати скидували, по сходах. Бо ми намагалися піднятися".

– Це була їхня найбільш зухвала операція. Вони прорвалися групами і намагалися закріпитися або з'єднатися з іншими. І тут була остання, найбільша група з тих, що намагалися прорватися у місто.

Після цього жоден російський підрозділ у Харків не заходив. Дні з 24 по 27, виходить, були вирішальними.

 

Разом із Олійником ми йдемо почорнілим коридором у протилежне шкільне крило до сходів, якими він та його побратими того дня зрештою піднялися в будівлі на самісіньку гору. 

Дмитру складно йти по купах обпаленої цегли – він кульгає. В тому бою чоловік отримав складне поранення – уламок російської гранати роздробив йому стегно. Він ледь не втратив ногу, й навіть тривале лікування у Німеччині не допомогло йому повністю відновитися. 

З того бою Дмитро вийшов скаліченим, але переможцем. І ця сила, яку дає усвідомлення виконаного обов'язку, бринить у кожній його фразі та посмішці. 

Дорогою Дмитро розповідає про противника, з яким їх зіштовхнула доля. 

– Росіян тут було близько 30 людей, взвод. І менше лейтенанта по званню в них тут не було нікого. Всі були офіцерами.

Вони були добре озброєні: "винторези", модернізовані АК, гранатомети. Росіяни скидували гранати і ставили розтяжки на тих поверхах, які залишали. Гранат та патронів вони не шкодували, проблем із боєкомплектом у них не було.

Харківські тероборонівці були оснащені набагато скромніше – лише автоматами. Гранат не було, замість них хлопці притягнули ящик "коктейлів Молотова", але скористатися ними в такому бою не було можливості.

– З патронами у нас теж проблем не було, – згадує Дмитро. – Але, як виявилося, все залежить не від боєкомплекту та зброї, а від духу. Людина може бути військовим усе життя, а в певний момент просто дати задню. 

У нас так було, що ми вирішуємо заходити у будівлю, а нам один із військових каже: "Ми до цього не готові. От ми просто не підемо, і все". І ти кажеш: "Окей, ми заходимо. Ви підете за нами?". – "Буде видно", – відповідає. Ну, що ж – і ти йдеш.

 

Бій за другий поверх тривав три години. Росіяни відсікали атаки харків'ян автоматними чергами та скидували вниз по сходах гранати. 

Зрештою російські спецпризначенці відступили на третій поверх і наступні години обороняли його ще запекліше, ніж другий. Шляхів для відступу в них не було, а підкріплення не поспішало.

– З нашого боку тут людей було десь, може, шістдесят. Підтягнулися і поліція, і "Фрайкор". Але головне – дев'яносто друга. 

Як і в більшості битв на Харківщині, бригада імені отамана Сірка і під час цього штурму відігравала ключову роль. Їхні бронетранспортери підтримували штурм вогнем. А коли росіянам вдалося вразити один з українських БТРів, на вогневу позицію виїхав танк. Його постріл переконав росіян залишити третій поверх.

– Коли приїхав танк, ми мусили вийти з будівлі. Після того, як він вистрелив, нам треба було знову зайти. І я так і досі не можу зрозуміть: він нам допоміг чи не допоміг? Бо коли ти заходиш і вже контролюєш ситуацію – це один момент. А коли ти мусиш залишити будівлю, потім доводиться знову заходити, і все повторюється... Але, направду, після того пострілу нам було простіше підніматися, бо росіяни пішли аж на дах. Ми вже повністю контролювали третій поверх.

У момент перед танковим пострілом троє російських військових спробували врятуватися втечею.

Коли ми вийшли, троє з тих кинули там спорядження, рацію, зброю, форму і намагалися втекти. Але їх там хлопці з дев'яносто другої, здається, перехопили. Двох ліквідували, одного затримали. 

Кульгаючи, Дмитро веде нас сходами до входу на горище. Все виглядає так, ніби останній проліт давався штурмуючим підрозділам найважче. Стіни тут рясно поцятковані отворами від куль. 

– Складно їх вибити було. Бо оборонятися легше, ніж штурмувати. От звідси вони нам кидали гранату отак вниз, – Дмитро демонструє, як це відбувалося: простягає руку та розтискає пальці. Декілька разів було, що вони просто цеглину кидають замість гранати. І так от дивишся якщо граната впала, летиш у кабінет, як ошпарений.

 

На допомогу російському авангарду ніхто так і не прийшов. Затиснуті на горищі окупанти шукали способи втечі.

– Коли ми вже піднялися на третій поверх, ми чули, як вони викликають вогневу підтримку своєї артилерії, – пояснює Дмитро. – Тоді вони вже зрозуміли, що підкріплення не буде. Надіялись на те, що обстріл дасть їм змогу втекти. Але, по суті, їх кинули і все.

Артилерійської підтримки росіяни так і не дочекалися. Під вечір від пострілів та вибухів на третьому поверсі зайнялася дерев'яна підлога. Тероборонівці намагалися загасити пожежу, але робити це під час бою було складно. Вогонь почав швидко поширюватися старою будівлею. Зрештою, це і вирішило долю російських спецпризначенців.

– Школа почала палати, – розповідає Олійник. – Частина з них згоріла. А залишки їхнього підрозділу, з десяток, здається, людей стали випригувати з вікон. Знищили всіх. Тільки двоє вижили, їх взяли в полон і потім передали поліції.

– Такий фініш, – він розводить руками.Ну, вибрали самі. Їм пропонували здаватися.

 

Ми виходимо на задній двір школи, і Олійник показує нам місце, де були ліквідовані останні бійці ворожого спецзагону. 

Дмитро жартує, мовляв, дивлячись у розгублені очі полонених, він зрозумів, що росіяни зовсім не очікували на такий "гарячий" прийом: "Вони в тихому шоці були, в глибокому".

 
Тіла російських спецпризначенців, вбитих під час втечі з будівлі 134-ої школи
З архіву Дмитра Олійника

Діти, які грають на шкільному спортмайданчику, бачать Дмитра у військовій формі і кричать: "Слава Україні!". Він відповідає стандартне "Героям слава!" і ділиться з нами думками: "Звісно, це, великою мірою, мода. Але й добре, що це стало модно".

Ми погоджуємося: це стало модно завдяки таким, як він і хлопці з його підрозділу.

Так склалося, що перший бій харківських тероборонівців був надважким. Він тривав увесь день, підрозділ зазнав втрат. 

Дмитро знає про щонайменше шістьох захисників міста, які загинули тоді від російських куль. Але вони стали одними з тих, завдяки кому Харків тепер називають містом нескорених, залізобетонним.

– Чим став для тебе той бій? – питаємо ми нашого співрозмовника.

– Усвідомлення того, що ти був готовий, – відповідає він, – що не дав задню в той момент, коли країна потребувала підтримки. Всі з нас розуміли, на що підписуються. Але просто сидіти і дивитись, як роздирають твоє місто – не хочеться. Якби віддали Харків, мені здається, що посипалися б і інші регіони.

Нашу розмову переривають дівчина та жінка. Вони підходять до нас, щоб особисто подякувати Дмитру. Вони читали про нього на "Громадському". Дівчина – одна з тих випускниць, які танцювали вальс на руїнах своєї школи у відеоролику, що став вірусним у червні. Жінка – її мати. 

Вони живуть поруч і теж похвилинно пам'ятають той зимовий день. Кажуть, що їм було страшно, але вони безмежно вдячні кожному з хлопців, які не дозволили росіянам захопити їхнє місто. Декілька поколінь у їхній родині навчалися в школі, біля руїн якої ми стоїмо: прабабуся, бабуся, мати та тітка дівчини, вона сама та її молодша сестра. 

 

– Не ображаєтеся на хлопців за те, що таке сталося з вашою школою? – питаємо ми їх.

– В жодному разі! – відповідають вони, – Якщо б не хлопці, Харкова не було б. Тому ми навпаки вдячні. 

Вони просять сфотографувати їх із Дмитром та запрошують його в разі потреби звертатися на їхню станцію техобслуговування – для військових ремонт безкоштовний.

 

– Кажуть, що еліта – це бізнесмени, меценати, – ділиться думками Дмитро, коли ми вже проводжаємо його до машини. – А по суті, справжня еліта – це ті хлопці, які без роздумів пішли захищати своє місто. Я думаю, саме за такими критеріями – відданості своїй країні, своєму народові – має вимірюватися людина. А не за кількістю грошей або профінансованих якихось проєктів. 

І перед тим, як попрощатися, він ще раз кидає погляд на скалічену будівлю:

– Шкода. Школу перед війною тільки зробили. От що несе "рускій мір" – розруха, покалічені долі, знищені життя. Ну нічого, те все відбудується. Головне – пам'ятати вчинок кожного військовослужбовця, добровольця, волонтера. Пам'ятати, якою ціною цей спокій людям дається, якою ціною нам дається майбутнє.

Автори: Костянтин Рєуцький, Олексій Братущак

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Харків #тероборона #окупанти #бій27лютого
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Оголошення
live comments feed...