• Головна
  • "Російські військові прострілили людині руку через намагання подзвонити". Історія харківської журналістки про життя в окупації, - ФОТО
Сторітелінг
09:00, 4 вересня

"Російські військові прострілили людині руку через намагання подзвонити". Історія харківської журналістки про життя в окупації, - ФОТО

Сторітелінг
"Російські військові прострілили людині руку через намагання подзвонити". Історія харківської журналістки про життя в окупації, - ФОТО

Історія харківської журналістки про життя в російській окупації.

На початку повномасштабного вторгнення РФ північна частина Харківщини стала одним з головних плацдармів для наступу російської армії на Харків. Деякі північні населені пункти регіону росіяни захопили в перший же день війни і з тих пір місцеві жителі знаходяться під окупацією. Частину з них ЗСУ звільнили в ході весіннього контрнаступу, але цілі міста, селища і села опинилися в заручних у загарбників.

Редакція сайту 057 поспілкувалася з Софією (ім'я змінено на прохання героїні), харківською журналісткою і жителькою села (назву не називаємо з міркувань безпеки її родини) на півночі Харківської області. Вона розповіла про прорив військовими РФ українського кордону, захоплення її села, життя в окупації, погрози від російських солдат, розстріли цивільних людей, провокації з обстрілами, порятунок від "руського миру", страх перед ФСБ, виїзд в Європу через Росію, потрапляння у Фінляндію і багато чого іншого.

"Я дивилася на те, як Росія намагається прорвати оборону на нашому кордоні"

Початок повномасштабного вторгнення РФ на Харківщині.

Початок повномасштабного вторгнення РФ на Харківщині.

Я родом з села на півночі Харківщини. В цьому регіоні прожила все життя - навчалась і працювала. Останні вісім років працювала в журналістиці: спочатку це було телебачення, а потім змінила сферу діяльності і почала писати. До війни в моєму житті все складалося дуже добре. В мене були плани, цілі та мрії, як і в багатьох українців.

Дуже чітко пам'ятаю 23 лютого. Тоді я затрималась на роботі, оскільки чекала на важливе рішення Верховної Ради. Для мене було принципово затриматись, бо я хотіла написати про це однією із перших серед харківських колег. Я була на роботі десь до 22:00. Дочекалася цього рішення, зробила те, що планувала, і поїхала до дому. Через те, що я побачила у парламенті 23 лютого, в мене виникли певні побоювання. Було незрозуміло, чи відбудеться повномасштабне вторгнення, але ми обговорювали з колегами і розуміли, що щось станеться. Коли я втомлена їхала до дому, все одно про себе думала: "Ну, нічого. Завтра чекає новий день і, відповідно, буде багато роботи, оскільки на різних рівнях приймаються дуже важливі рішення, на які ми маємо реагувати". Тобто будувала плани на наступний день.

До повномасштабної війни у себе вдома ми не готувалися. В моїй родині ніхто в це не вірив. І я думаю, що не тільки в моїй родині так було. Ну, як таке можливо, щоб у 21 столітті була велика війна? Здавалося, що це неможливо. В тебе є якісь внутрішні відчуття, але ми їм часто чомусь не довіряємо. Тому не було думок, що прямо завтра щось почнеться. Було відчуття, якщо щось і почнеться, то через тиждень. Тобто здавалось, що в нас ще є час якось підготуватися: зібрати речі, придумати шляхи евакуації, обрати місце переховування.

24 лютого близько 05:00 я прокинулася від того, що дуже дрижали стіни та вікна. Спочатку я не могла зрозуміти, що відбувається, оскільки перед цим лягла спати пізно і подумала: "Чи мені наснилося?". Я схопилася з ліжка і спантеличено почала дивитися по сторонам. Всі ж ми дивилися фільми про тиранозаврів: було таке відчуття наче йде великий звір і зараз усі будинки зруйнуються. Подивилася у вікно в своїй кімнаті - звідти нічого не побачила. Тоді я побігла у кімнату до батьків: мама працювала у нічну зміну, тому вдома був лише батько. Я відхиляю штору і бачу як на горизонті б'ють "Гради". У небі були наче вогняні стріли. Я стояла в піжамі і, почуваючись абсолютно беззахисною, дивилася на те, як сусідня країна намагається прорвати оборону на нашому кордоні. І я нічого не могла з цим зробити. На секунд 10 я заціпеніла - стою дивлюсь і намагаюся прийняти рішення, що ж робити далі.

Потім я підбігаю до батька і кажу: "Тату, почалася війна". А він теж з просоння говорить: "Що ти вигадуєш? Яка війна?". Я відповідаю: "Ну, війна. Нас бомблять. Нам треба рятуватись". Тоді я швидко побігла збирати речі. Не скажу, що речі збирала за якимось списком або рекомендаціями. Я просто покидала у сумку те, що вважала за потрібне. Оскільки це була зима, то звісно, що це були теплі речі, предмети особистої гігієни і так далі.

Вже буквально через годину не було зв'язку та електроенергії - ми розуміли, що окупанти дісталися до місць, де знаходилися вишки і підстанції. Тобто якісь уривки інформації з Телеграм-каналів та офіційних джерел я отримувала з перебоями. Все стало остаточно зрозуміло, коли президент заявив, що вводить в країні воєнний стан, тому що почалася повномасштабна війна. І в середині я розуміла, що захоплення мого села - це питання часу.

"Коли росіяни зайшли до нашого села, ніякого опору окупантам не було"

Колона військової техніки російських загарбників.

Колона військової техніки російських загарбників.

Коли росіяни зайшли до нашого села, ніякого опору окупантам не було. До війни про це навіть не говорили. Може хтось між собою на кухні обговорював, але офіційно ані місцева влада, ані будь-хто інший нас не попереджав.

Російські колони я побачила о 08:00, коли ми йшли до бабусі. Ми просто йшли з батьком і побачили як дорогою їде колона - я не знаю, скільки було одиниць техніки, але таке враження, що вона рухалася безперервно. Російські солдати, сидячи на своїх танках, махали і вітали нас. Вони думали, що ми надзвичайно раді їх бачити.

Вже тоді нікого з місцевої влади не було на місці. Окупанти спокійно зайняли будинок культури, сільраду і відділ поліції. Перші кілька днів росіяни взагалі не контактували з місцевими. Вони просто весь час їхали на Харків. Колони десь по 50 одиниць техніки їхали вдень і вночі. І це було найгіршим відчуттям, оскільки я дивилася на ці колони і не могла попередити Харків, де в мене багато друзів, колег та близьких людей. Жахливо було відчувати власну безпорадність перемішену зі страхом, бо не знаєш, що в російського солдата в голові - зараз пальне і все, твоє життя обірвалось.

Вперше росіяни зібрали жителів села 26 лютого. Звісно, що в такій ситуації завжди з'являється якийсь депутат із сусіднього села, який пішов на співпрацю з окупантами і оголосив себе "новою владою". І оцей депутат та хтось з російських командирів зібрали нас в центрі села. Ну, я вирішила піти це послухати, оскільки потрібно було розуміти, що взагалі відбувається. Я бачила ці російські Z-ки і техніку, яка постійно їде на Харків, тому кількаденне мовчання було лякаючим. Якщо ви прийшли, то скажіть нам, що хочете. І ось командир окупантів зі своїм російськими акцентом, який не сплутає жодний українець, сказав: "Я с болью на сердце должен вам это сообщить, но мы хотим воссоединить три сестры: Россию, Беларусь и Украину. Мы хотим вернуть Украину в семью. Ваша власть от вас отказалась, вы здесь никому не нужны". В свою чергу депутат-зрадник почав казати: "Буквально декілька днів і ми відновимо світло, підвеземо вам "гуманітарку". Ми вже співпрацюємо з "владою" інших сіл Харківщини. Вони готові допомогти нам з обладнанням для того, щоб відновити електроенергію". Зрозуміло, що ані за кілька днів, ані за тиждень, ані за два тижні, нічого не змінилося. Все тільки погіршилося. Зрештою цей депутат кудись зник.

"За дзвінок або СМС російські військові погрожували розстрілом"

Рашист зі зброєю в руках поряд з жителями окупованого населеного пункту.

Рашист зі зброєю в руках поряд з жителями окупованого населеного пункту.

Російські військові в нашому селі поводилися як у себе вдома. Вони почувалися себе володарями ситуації. Загарбники постійно залишали бруд за собою. Вже на третій день окупації рашисти зняли український прапор з будинку культури. Думаю, то був момент психологічного впливу, оскільки вони кинули його собі під ноги, щоб усі мешканці села це бачили. Тобто український прапор валявся у бруді, а окупанти по ньому топталися. Наступного дня вони всюди повісили свої ганчірки. На кожному виїзді з села загарбники облаштували блокпости.

В подальшому вони намагались мінімально контактувати з місцевими. Серед жителів були і ті, хто швиденько "перевзувся" і сам біг їм допомогти зі словами: "Що потрібно? Я все зроблю". Я намагалася уникати зустрічі з росіянами, оскільки майже не було такого часу, щоб не їхала якась техніка на Харків. Ми постійно чули вибухи, було зрозуміло, що це десь в різних районах Харкова: або з боку Дергачів, або Олексіївка.

Як я і казала, зв'язку в селі не було, але жителі знали певні точки, де можна хоча б спробувати додзвонитися або відправити СМС у Харків, оскільки багато в кого там залишилися рідні. Це ж була така ситуація, що хтось поїхав на роботу і залишився в Харкові. Таким чином багато сімей розлучилися. І ось за дзвінок або якесь повідомлення російські військові погрожували розстрілом. Вони сказали, що не можна дзвонити і писати. Була ситуація, коли один мешканець намагався зловити зв'язок, підняв руку з телефоном, а йому прострілили руку через те, що він хотів комусь додзвонитись.

Взагалі у них була така позиція, мовляв, "ми прийшли з миром до вас, ми не чіпаємо вас, ми тут просто займемо ваші будинки і повернемо вас у сім'ю", в яку майже ніхто не хотів, але вони чомусь вирішили, що ми маємо там бути. Рашисти намагалися отримати якусь довіру від місцевого населення. Вони казали: "Ми вам допоможемо і звільнимо вас". По селу навіть їздила машина з гучномовцем, з якої звучали наступні вкидання: "Через 2 дні все налагодиться, потрібно зупинити братовбивчу війну". Також у селі "гуляла" інформація, що нібито "Харкову дали 72 години для капітуляції, а потім штурм". Але фактично окупанти з пересторогою ставилися до місцевого населення, оскільки не розуміли, як ми до них ставимося.

Загарбники постійно зупиняли водіїв на власних автомобілях. Наприклад, у мого батька є машина, тому нас постійно зупиняли і оглядали авто. В батька ще й мікроавтобус - такий вид транспорту викликає більшу цікавість. Було таке, що росіяни відчинили салон, а там - дроти, завдяки яким ми заряджали телефони. І солдати РФ подумали, що батько взагалі якийсь зв'язківець, тому йому довелось пояснювати, що це за дроти і навіщо вони потрібні.

Пізніше з'явилася інформація, що рашисти почали викрадати ветеранів АТО і вивозити їх у невідомому напрямку. Це була найперша ціль росіян. Вони хотіли одразу погасити можливий місцевий спротив і схопити людей, які могли його організувати. Окупанти хотіли взяти в полон АТОвців і відправити їх як гарматне м'ясо штурмувати Харків.

"Не треба, щоб вона ходила сама, бо інгуші її зв'яжуть і нічого не запитуватимуть"

Російський окупант на фоні свого металобрухту.

Російський окупант на фоні свого металобрухту.

В перші дні магазини розпродали або роздали усі продукти, оскільки через відсутність світла вони псувалися. В перший же день місцеві пограбували аптеку. Це були кримінальні елементи. Після цього росіяни сказали: "Не треба нас дискредитувати і підставляти, що начебто це ми все розтаскуємо. Якщо ще дізнаємося про якісь такі випадки пограбування, то розстріляємо". Однак загарбники розрахували на те, що у жителів закінчувались продукти. Вони максимально відрізали гуманітарну допомогу від України. Від друзів і колег я знала, що до нас їхала "гуманітарка", але її розвертали. Відповідно, якщо про це не знати, то у людей могло скластися враження, що начебто Україна про них забула і вони правда нікому не потрібні.

Оскільки це село, багато людей мали свою худобу. І якщо людям самим нічого їсти, то, відповідно, і худобу нічим годувати. Так, наприклад, деякі жителі порізали свиней і пороздавали м'ясо іншим. Наголошую, пороздавали, а не попродавали, бо було зрозуміло, що запаси у людей закінчуються і скоро буде нічого їсти.

На 13-й день російська армія привезла "гуманітарну допомогу". Звісно, тоді запаси продуктів у більшості людей вже закінчилися. Це також був момент психологічного тиску: якщо тобі нічого їсти, ти підеш по ту "гуманітарку". Вони завезли дві величезні вантажівки "гуманітарки". Мешканці села, яким було не принципово, вистроїлися в декілька черг, що потім утворили одну велику. У кого все ж таки залишалися свої запаси, їм нічого не було потрібно від росіян.

Питну воду для вживання і приготування їжі ми набирали в колодязях. Щоб мати воду для технічних потреб, ми топили сніг. Одного дня ми з татом пішли до колонки біля відділку поліції, який стоїть на в'їзді у село, де окупанти облаштували блокпост. Ми йшли і не знали, чи зможемо набрати води. Нам довелося запитувати дозволу, щоб її набрати. Вони оглянули наші речі і тільки після цього дозволили.

Ліки, які залишилися в селі, роздали за списками. Звісно, що був шалений ажіотаж, оскільки підвозу ліків не було. При цьому росіяни контролювали, щоб ніхто не взяв зайвого. Тобто вони все це перевіряли та охороняли. Принципово загарбники контролювали видачу специфічних медикаментів, які були в нашій лікарні. Окупанти, в принципі, захопили лікарню, де було світло і тепло. Лікарі, що залишилися в селі, надавали допомогу людям під певним страхом. Вже потім багато лікарів звільнилися за власним бажанням, оскільки не захотіли працювати з "новою владою". Вони пояснювали людям, що це їх принципова позиція.

Добре, що були старенькі телефони, які ми заряджали від автомобільних акумуляторів. Завдяки ним вдавалося послухати звичайне радіо. Як виявилося, іноді старі методи є дуже ефективними, коли немає зв'язку і соцмереж. Тому в мене була хоч якась інформація про те, що відбувається в Україні. Слухала я національний телемарафон "Єдині новини", бо це було єдине джерело інформації.

Блокпост окупаційних військ.

Блокпост окупаційних військ.

З часом для нас постало питання: "Чи можна проїхати на Харків?". І на одному з блокпостів ми в російських військових запитали: "Чи є проїзд на Харків?". А рашисти відповіли: "Ну, ви можете поїхати, але під особисту відповідальність, бо там сіра зона. Хочете померти? Їдьте". Тобто вони відразу сказали, що до Харкова фактично не можна дістатися.

Якось ми з татом намагалися проїхати до сусіднього села і нас зупинили окупанти. І там батьку влаштували допит: "Куди їдете? Чого їдете? Як ставитеся до "нової влади"? Які у вас погляди?". В цей час я сиділа в машині і бачила, що на блокпості було багато російських військових із бурятською зовнішністю. І ось я сиділа в машині вся закутана і без макіяжу, а бурят дивився на мене як на шматок м'яса. Думаю, зрозуміло, з чим це порівняння. Тобто він просто стояв і дивився на мене в той час, як інший солдат розмовляв з моїм батьком. І потім той солдат батьку каже: "Це твоя донька?. Тато відповідає: "Так". А загарбник говорить: "Ну, обережно. Не треба, щоб вона ходила сама, бо інгуші її зв'яжуть і нічого не запитуватимуть". Після того мені стало ще страшніше, бо я навіть з дому вже не могла вийти.

Щодо воєнних злочинів окупантів, то я чула, що вони застрелили людину напідпитку. Чоловік розмахував іграшковим пістолетом, а загарбники вирішили не розбиратись і застрелили його. Тільки потім росіяни зрозуміли, що це був іграшковий пістолет, але людина вже була вбита.

За весь час по селу майже ну було прильотів. Було відносно тихо, ми тільки чули вибухи з боку Харкова. При цьому рашисти гатили з території мого села і розміщували там свою техніку. Я розуміла, що звідси летить, а до нас не прилітає. Тобто українська армія не била по селу, бо розуміла, що тут люди.

Вперше прилетіло по селу 16 березня, влучання було неподалік лікарні, де 20-метрову тополю просто вирвало з корінням. Також прилетіло в сусідній будинок, який загорівся. В нашій квартирі вилетіли всі вікна, в під'їздах - двері. Пощастило, що великий розліт скла стримали скотч, яким ми заклеїли вікна, і штори. Ми дуже злякалися, швидко лягли на підлогу і поповзли в коридор, щоб сховатися за правилом "двох стін". Укриттів в селі не було - тільки підвали, в яких небезпечно переховуватися, бо якщо прилетить, тебе поховає заживо. Після прильоту ми почули автоматну чергу - було зрозуміло, що десь неподалік йдуть бої. Нам стало ще страшніше. Страх був повсякденною реальністю, приховувати це безглуздо.

Ми почали думати, як виїжджати з села, оскільки вже прилетіло, то це буде повторюватись не один раз. Вночі ми з сусідами пили каву в під'їзді і планували як ми завтра евакуюватимемось. Ми забили вікна ковдрами і вранці наступного дня, 17 березня, поїхали звідти. В окупації ми пробули 21 день.

"Я боялась, що окупанти дізнаються про мою роботу, а потім приїдуть по мене, мою родину чи нас всіх разом"

Місце прильоту в селі героїні.

Місце прильоту в селі героїні.

Спочатку я не до кінця розуміла, де мені небезпечніше: залишатися в селі чи їхати через Росію в Європу. Але я бачила, що в селі ніякого порятунку фактично немає і ми ізольовані. До того ж через мене загрожувала небезпека моїм рідним. Найбільше за все я боялась, що російські окупанти дізнаються про мою роботу, а потім приїдуть по мене, мою родину чи нас всіх разом.

Ми знали що в Росії є наша рідня, оскільки вони туди виїхали і якийсь час вже там перебували. Це був єдиний можливий шлях, оскільки загарбники заборонили жителям села їхати на підконтрольні Україні території. Наступного дня вони почали нагнітати ситуацію і казати: "От бачите. Ваша армія по вас стріляє. Вам треба виїжджати, бо село рознесуть за лічені дні. Ось, будь-ласка, евакуаційні автобуси - ми вас вивеземо". Після цих слів я зрозуміла, що приліт по селу - провокація росіян. Вони ж стояли на Окружній дорозі Харкова і нічого їм не завадило б обстріляти наше село.

Нам до кордону їхати десь півгодини. На українському пункті пропуску стояли російські військові. Ми десь добу стояли на кордоні - було нереально багато машин. В той день чи не усі жителі виїхали з села. Тільки наступного ранку ми добрались до самого КПП. На кордоні окупанти перевіряли документи, в тому числі так звані "міграційні картки". Ця картка - папірець, схожий на туалетний. І це правда. Як в нормальної країни може так виглядати документ про перетин кордону? Цей документ потрібен для перетину кордону з Росією та Білоруссю. Там потрібно було вказати ПІБ, дату в'їзду і населений пункт, куди ти їдеш, або людину, до кого прямуєш. А тоді ми взагалі не розуміли, куди ми їдемо і до кого.

Однак кордон нам вдалося перетнути без особливих проблем. На російському пункті пропуску ми теж простояли довго. Особлива увага була до батька. Його покликали в якусь кабінку для "особливих розмов". Росіяни перевіряли його телефон, документи, з ким він подорожує. Тобто все детально розпитували.

"Кожного дня я думала, що в наш готельний номер увірветься ФСБ"

Пункт пропуску на естонсько-російському кордоні.

Пункт пропуску на естонсько-російському кордоні.

Пройшовши це "пекло", ми приїхали в Бєлгород. Там ми почали їздити по якихось "волонтерських центрах". Нас поселили в готель. І в цьому готелі адміністрація намагалася створити образ "хороших руських". Але в них це не виходило. Щодня я думала лише про одне: "Як мені виїхати?".

З першого дня в мене нарешті з'явилися світло, інтернет та зв'язок. З собою я змогла провезти телефон та ноутбук з усіма журналістськими матеріалами. Видалити все це я не могла, бо в мене ж не було світла в селі. Я почала чистити ноутбук: усі ці матеріали, відео і документи мені довелося видаляти декілька днів. Там я зберігала певні матеріали, які були особливо важливі для мене, а також пам'ятні відео. І я вирішила, що не приплітатиму емоції, бо так неможливо приймати рішення. Тому я видалила все. Після цього почала зв'язуватися з колегами-телевізійниками і попросила їх видалити усе, що можливо, з моєю участю з YouTube-каналів та інших платформ. Також я знищила свою прес-карту, порізавши її ножицями на маленькі шматочки. Але я змогла провезти до Європи через всю Росію українську книгу. Ось тут мені було байдуже, якщо б росіяни до мене причепилися. Навіть приготувала цілий текст як я пояснюватиму, що в мене робить українська книга.

В цьому готелі я пробула тиждень, не розуміючи, що робити далі. Кожного дня я думала, що от зараз в наш готельний номер увірветься ФСБ і забере мене або мою родину. Не скажу, що це був параноїдальний страх, оскільки для таких побоювань я мала підстави. Я шукала можливості потрапляння в Європу: в Телеграмі, серед односельчан, які туди виїхали. Почала писати і запитувати: "Яка є взагалі можливість виїзду з території РФ до Європи?". Мені пояснили, що є кілька пунктів пропуску в Естонію та Латвію.

Про плани виїхати до Європи я сказала батькам. Вони злякалися, оскільки хотіли просто перечекати в Бєлгороді і ще сподівалися повернутись до дому. Батьки мене запевняли: "Війна от-от завершиться". А я їм відповіла: "Факти говорять про те, що це не закінчиться навіть за місяць. Я не хочу тут жити в постійному страху за себе і за вас. Я поїду в Європу, а вже там розберусь, що робити далі". Батьки сказали: "Добре, якщо знайдеш, з ким їхати". І мені односелець, який виїхав до Великобританії, повідомив, що його батьки також у Бєлгороді і післязавтра вони їдуть до міста Нарва в Естонії.

Я їм написала і запропонували поїхати разом - вони погодились. Ми з батьком поїхали на вокзал купити квиток на потяг до Санкт-Петербурга. Але від Санкт-Петербурга до кордону потрібно було їхати на автобусі. Тому я у людей, з якими домовилася їхати, запитала: "На чому ви звідти будете їхати?". Вони відповіли: "Ми орендували перевізника. В автобусі якраз залишилося два місця". Я їм кажу: "Їду з вами. Байдуже як: хоч лежачи, хоч стоячи".

Ми ніч їхали в потязі з Бєлгорода до Санкт-Петербурга. Потім звідти поїхали до російсько-естонського кордону. На російському кордоні в нас забрали документи начебто для перевірки. Особлива увага була до чоловіків та їхніх дружин. В той момент дуже боялася, що мене можуть не випустити і я застрягну в Росії на довгий час. Поки чекала на документи, поперейменовувала майже усі свої контакти в телефоні, в соцмережах всюди відписалась. Нам ніхто нічого не пояснював і ми намагались в цих прикордонників запитати: "Що відбувається?". Вони відповідали: "Чекайте. Ви ж розумієте, ситуація непроста, маємо все перевірити". Ми говоримо: "Що ви хочете перевірити? Ми усі з одного населеного пункту".

Через дві години нам поставили печатки і повернули документи. Таким чином я перетнула кордон. І вже на естонському пункті пропуску прикордонники дуже спокійно і толерантно зі мною розмовляли. Поліція Естонії цікавилася, скільки мене тримали росіяни, про що вони запитували і як взагалі ставилися. Також запитували, з якого я населеного пункту і чи тривають там бойові дії. Тобто це були "людські питання". Вони також казали, що їм дуже шкода через те, що мені довелося пережити таке ставлення росіян.

"Намагалася "видихнути" і зрозуміти, що я нарешті в безпеці"

Пасажирські поїзди в Естонії.

Пасажирські поїзди в Естонії.

Коли в Естонії пройшла паспортний контроль, а це було десь об 19:00, я не розуміла, що робити далі. Я почала писати знайомим, щоб дістати хоч якісь контакти людей в цій країні. Мені вдалося знайти знайомих, у яких є друзі в Естонії. І людина, яка мене ніколи не бачила, зі мною зв'язалася і повідомила, що забронювала на два дні готель у Нарві. Ця людина сказала: "Нічого не потрібно. Ось тобі вся інформація про Естонію, якщо ти хочеш тут залишитися". Мені скинули всю інформацію для біженців, урядову інформацію і так далі. Так само на естонському пункті пропуску і прикордонники, і поліція були готові мені допомогти та надати усю необхідну інформацію.

Вночі по якимось знакам я знайшла цей готель. Я зайшла в номер, взута та одягнена сіла і просто нічого не робила. Намагалася "видихнути" і зрозуміти, що зараз я нарешті в безпеці. Після цього я лягла спати. Прокинувшись, знову почала думати, що мені робити далі. В Естонії знайомих в мене немає, тому перше, що прийшло у голову: "Потрібно бути не самій". І я згадала, що у Фінляндії в мене є знайома, яку бачила один раз в житті. Ми з нею познайомилися у Львові на якомусь семінарі. Вона, до речі, теж з Харкова, але мешкає у Фінляндії три роки. Я їй написала, а вона каже: "Давай до тебе приїду". А я говорю: "Давай я до тебе приїду". Вона відповідає: "Давай. Де ти зараз? Яка в тебе зараз ситуація? У мене звільниться квартира на тиждень-два. Можеш у мене пожити скільки тобі треба".

Дуже швидко, як це у мене буває в стресових ситуація, приймаю рішення їхати. Я пишу дівчині, яка мені допомогла в Естонії, дякую їй і питаю, як дістатися до Фінляндії. Вона скинула мені всю інформацію про перевізників. Тобто треба було потягом дістатися від Нарви до Таллінна, а звідти поромом до Гельсінкі.

У Гельсінкі я приїхала ввечері, там мене зустріла знайома. Ми дійшли до її дому, вона мене нагодувала і сказала: "Лягай спати. Ні про що не думай. Завтра поговоримо". В підсумку десь два тижні я прожила у неї. Після цього почала шукати якість волонтерські центри, бо я не могла "сісти на голову" і жити в людини безкінечно.

В наступні дні я пішла до міграційної службі та зареєструвалася. Там мені надали усю необхідну інформацію, куди потрібно звернутися. Потім я пішла до однієї з основних місцевих волонтерських організацій під назвою "Товариство українців у Фінляндії". Тут багато пунктів прийому біженців. У Фінляндії взагалі на всіх рівнях дуже потужна підтримка українців.

У "Товаристві українців у Фінляндії" я познайомилася з волонтеркою, яка родом з міста Валки на Харківщині. Ця дівчина мені допомогла із наступним житлом. Вона розповіла, що тут є фінські родини, які готові приймати у себе українців. І зрештою вона мені знайшла будинок і людей, у яких я зараз живу. Це фінське подружжя пенсійного віку, він володіє п'ятьма мовами, вона - трьома. Ми з ними познайомилися на вечері. Тоді вони одразу показали мені будинок і сказали: "Приїжджай хоч завтра і живи". Я дуже здивувалася, коли вони сказали, що не потрібно платити за будинок. Спочатку ми домовилися, що я поживу два місяці. Вже на наступний день після вечері мені дали ключі від будинку.

"Коли фіни почули, що я пережила окупацію, то були в шоці"

Мітинг у Фінляндії на підтримку України.

Мітинг у Фінляндії на підтримку України.

Від фінської влади я щомісячно отримую соціальну допомогу у розмірі 273 євро. Ця допомога діє на період, поки не знайду роботу. В залежності від того, скільки ти зароблятимеш, ця сума або переглядається, або скасовується. Фактично відразу я пішла на курси по вивченню фінської мови. Вважаю, що це важливо для інтеграції.

Зараз шукаю роботу, бо до цього часу морально я нічого не могла робити. Особливо те, що робила до війни. Я звернулася до фінського центру зайнятості. Вони сприяють пошуку роботи: ти приходиш, розказуєш, ким бажаєш працювати і який маєш досвід, заповнюєш анкету з базовою інформацією про себе. Ви разом складаєте інтеграційний план, який діє в період тимчасового захисту. У Фінляндії я маю тимчасовий захист до березня 2023 року. Відповідно весь цей час я можу ходити на курси, навчатися і так далі. Фактично усі університети Фінляндії пропонують безкоштовну освіту для українців. Я бачу, що тут є можливості і для розвитку в журналістиці. Якщо не журналістика, то це буде щось пов'язане з допомогою українцям, оскільки їх тут багато.

Щодо ставлення фінів до українців. Яскравий приклад - родина, в якої я живу. Вони від мене нічого не вимагають і готові допомогти майже у всьому. Присутня повага до твоїх почуттів, переживань і особистого часу. Коли вони почули, що я пережила окупацію, то були в шоці. І їм це по-справжньому болить, оскільки у Фінляндії теж "непрості стосунки" з Росією, яка свого часу окупувала Карелію. Вони не забувають цей біль.

У фінських новинах щодня розповідають про війну в Україні. Це не те, що якийсь дайджест по ситуації в Україні наприкінці тижня для галочки. Ну, і звісно є тонкий тролінг росіян у Фінляндії. Там, де може бути багато росіян, фіни розміщують банери російською мовою з надписом: "А в нашей стране называют войну в Украине войной. А у вас?". Також в одному з фінських містечок було відкриття дамби під український гімн.

На період дії тимчасового захисту я точно залишатимусь у Фінляндії. Зараз мені тут реально безпечно - це найголовніше. Мої батьки, до речі, зараз в Естонії, тому ми маємо можливість бачитися. Мені цікаво попрацювати у фінських медіа і взагалі побачити, як все це тут влаштовано. Звісно, це амбітні плани, але чому ні? Я вірю в себе. До того ж така робота пов'язана із тим, що я зможу допомогти українцям у Фінляндії, а це для мене важливо. Тому плани - робити щось корисне для себе і українців, які тут знаходяться.

Я ще не планувала, що робитиму після закінчення війни. Виходячи з реалій сьогодення, я розумію, що війна триватиме ще якийсь час і наразі мені нікуди повертатися. Зараз я відчуваю, що звідси більше допоможу Україні. Коли ж закінчиться війни, подивимось, що буду робити. Мені цікаво тут отримати європейський досвід і якось його втілити для розвитку своєї країни. Якщо буде можливість повернутися в Україну і втілити досвід, який тут отримаю, звісно повернусь додому.

Нагадаємо, що раніше редакція сайту 057 брала інтерв'ю у відомої волонтерки і радниці голови Харківської обласної ради Наталії Попової. Детальніше про це читайте тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#окупація #журналістка #війна #харківська #життя
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Спецтема
Интервью журналистов 057 со знаменитыми личностями: политики, бойцы, маньяки, лесбиянки, активисты, герои и полицейские. Вы сможете узнать об обратной стороне медали работы многих чиновников и правоохранителей, а также узнать что чувствует человек, на счету у которого 30 трупов.
Оголошення
live comments feed...