• Головна
  • "Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харківської облради Наталею Поповою, - ФОТО
Інтерв'ю від 057
16:30, 8 серпня

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харківської облради Наталею Поповою, - ФОТО

Інтерв'ю від 057
"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харківської о...

Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харківської облради Наталею Поповою.

Наталя Попова - відома харківська волонтерка і радниця голови Харківської обласної ради Тетяни Єгорової-Луценко. Під час пандемії коронавірусу вона допомогла врятувати життя багатьом захворілим харків'янам, а зараз вона рятує людей, життя яких зруйнувала війна з Росією. Зокрема завдяки їй мирні жителі отримують гуманітарну допомогу в найгарячіших точках Харківщини.

В інтерв'ю сайту 057 Наталя Попова розповіла про роботу лікарень у військовий час, героїзм медичних працівників, приймання пологів під ударами бомбардувальників, смерть семимісячної дитини на руках, зустріч з головою МОЗ Віктором Ляшко, найстрашнішу ціну війни, загибель волонтерів, доставку гуманітарної допомоги у гарячі точки, небезпечні "зелені коридор", несподіваний дзвінок від Ігоря Балути, евакуацію важких пацієнтів до Європи, суперечку з екс-міністром внутрішніх справ Італія Маттео Сальвіні, потрапляння під жорсткий обстріл у центрі Харкова і багато чого іншого.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-1
  • Перші повідомлення про можливу повномасштабну війну Росії проти України з'явились ще в кінці жовтня. Потім ситуація, за даними західних розвідок, ставала все більш погрожуючою, хоча український уряд, і зараз ми розуміємо чому, запевняв населення, що нападу не буде. Особисто ви до 24 лютого думали, що повномасштабна війна все-таки буде?

Я була впевнена в цьому приблизно за два тижні до початку повномасштабної війни. Один з моїх найкращих друзів телефонував мені з питання покупки супутникового телефону. Тому що після міжнародної аналітики, в якій говорили, що одним з перших пунктів, коли почнуться повномасштабні бойові дії, стане те, що росіяни повністю покладуть наш супутниковий зв'язок. І для того, щоб бути на зв'язку і мати можливості для комунікації, ми вже в перших числах лютого обговорювали покупку супутникових телефонів. В той же час вдома я вже укомплектувала повноцінні аптечки. І вже тоді були зібрані документи та речі. Тобто моя сумка і сумка моєї дитини стояли зібраними з перших чисел лютого для того, щоб мати можливість вивезти сина у безпечне місце.

  • Ви говорили, що одразу після повномасштабного вторгнення РФ зателефонували директору Обласного диспансеру радіаційного захисту населення Ірині Пироговій. Вона відповіла, що вони готові до всього. Наскільки насправді харківські лікарні були готові до великої кількості поранених і роботи в умовах воєнного часу?

З початком повномасштабної війни першим ділом я подзвонила мамі і сказала, щоб вона ховалась у підвал. Подзвонила братам, щоб вони їхали з дітьми до мами у підвал. Тому що варіантів того, що ми покидаємо регіон, я ніколи не розглядала. Також подзвонила близьким, щоб вони забрали мою дитину.

Слідом почала обдзвонювати головлікарів, директора "екстренки" (директора Центру екстреної медичної допомоги і медицини катастроф Віктору Забашті - ред.) і своє керівництво. Що стосується лікарень. Чи готові вони були на той момент повністю? Ми з війною зіштовхнулися у 2014 році - поранених у Харків "хвилями" привозили. Хоча більше приймав військовий госпіталь, але цивільних до нас привозили і тоді. "Екстренка", в принципі, завжди працювала на повну. Тому в мене не було сумнівів, що лікарні, якщо по ним не нанесуть удари, витримають навантаження в рамках наявності медикаментів і запасів їжі на перший час.

В мене було тільки одне питання: "Як психологічно відреагують ті, хто мав можливість покинути робочі місця?". Але коли почала обдзвонювати головлікарів основних опорних лікарень, куди б ми доставляли цивільних і звідки б ми організовували приплив кадрів з лікарні на лікарню, усі керівники і директори КНП були одноголосні. У жодного з них не було й краплі сумніву, що щось піде не так, оскільки найважливішим для мене під час психологічної кризи та війни був фактор наявності керівника на місці.

Наше місто показало, що усі були готові. Якби ми не були готові до цього морально, то хтось би тікав з міста, але усі залишились на місцях - лікарі, поліцейські, військові. Це було показником того, що ніхто не намагається просто на якийсь час затримати росіян, а далі втікатиме. Усі ховали свої сім'ї і просто їхали на роботу.

  • У стаціонарах лікарень є багато пацієнтів, особливо важких, яких немає змоги спустити до бомбосховищ, а на вулиці постійні повітряні тривоги і удари по місту. До того ж з пацієнтами має залишатись медперсонал. Як в умовах війни перебудували свою роботу лікарні? І чи всі з них оснащені укриттями?

Пацієнти, які інтубовані і знаходяться на штучній вентиляції легенів, нетранспортабельні зовсім. Тобто це не передбачено ні за яких обставин. На жаль, у лікарнях бомбосховищ як таких немає, якщо ми говоримо про стіни, стелю у декілька метрів і металеві двері. Це пов'язано з тим, що лікарні будувались ще в "совкє".

Перші півтора місяці я фактично жила в кількох лікарнях по колу, тобто одна ніч в одній лікарні, друга ніч в другій лікарні. І якщо ми говоримо про те, що відбувалося з пацієнтами під час масованих обстрілів міста, то я бачила як себе поводять медики, хірурги, анестезіологи і, що не менш важливо, інтерни, які проходили інтернатуру в реанімаціях. Це неймовірно хоробрі та чудові люди, які не відходили від пацієнтів навіть у коридор для дотримання правила "двох стін". Вони стелили матраци та килимки просто біля моніторів своїх пацієнтів в реанімації і лежали поряд з ними. Це люди, які жодного разу, в жоден день, в жодну хвилину не покинули своїх пацієнтів. На жаль, закладати вікна реанімації чи операційних хоча б мішками з піском ми не мали права. Тому що це антисанітарія і порушення усіх норм. Ми могли нашкодити пацієнтам з відкритими ранами, навіть якщо вони були оброблені та "закриті" якимись хірургічними приладами.

Завдяки Департаменту охорони здоров'я міста, міжнародній організації "Лікарі без кордонів" робилося все для того, щоб цим пацієнтам полегшити лікування. Скільки би я не сварилася в ефірах з нашими міністрами охорони здоров'я, котрі декілька разів змінювалися, але під час війни завдяки голові МОЗ і директору залізниці східного регіону (директор регіональної філії "Південна залізниця" АТ "Укрзалізниця" Микола Уманець - ред.) в нас практично кожного тижня організовувались евакуаційні поїзди. На цих поїздах усіх важких пацієнтів, які були стабільними, евакуйовували до відносно безпечних регіонів країни. Усіх важких пацієнтів постійно перевозили в інші лікарні вглибині країни, де вони проходили реабілітацію. А тих пацієнтів, які мали можливість доїхати ще далі, вивозили на повноцінне лікування і реабілітацію у Швейцарію, Німеччину, Польщу і Бельгію. І це продовжується по сьогоднішній день.

Причому скажу більше, якщо це поранені діти, то наші партнери, які на території Європи готові були брати їх до себе, повністю забезпечували і батьків, котрі не мали поранень і просто супроводжували дітей. А якщо були поранені батьки та неповнолітні діти, які не отримали поранень, то вони дозволяли і дітям їхати в Європу, де їх розміщували при лікарнях, забезпечували харчуванням і всім необхідним. Це те, що завжди залишалось за кадром. Але про таку допомогу наш регіон не забуде ніколи. Якби цього не відбувалось, тієї комплексної та командної роботи не просто на рівні України, а й на рівні всієї Європи і всієї системи охорони здоров'я Європейського Союзу, то ось тоді б я запитала: "А як нашим лікарням витримати?". Якби кожен поранений залишився в місті, то ліжкофонд лікарень не витримав би.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-2
  • "Система охорони здоров'я працює на 100%. Усі до єдиного лікаря, медсестри, водія "екстренки", санітарки і фельдшера вийшли на роботу у свою зміну". Це ваші слова від 24 лютого. Невже стан справ з того часу не змінився і система охорони здоров'я витримала "удар"? Чи були серед медперсоналу ті, хто все ж таки покинув свою роботу?

Я знаю лікарів - одних з топових хірургів, які поїхали з Харкова на два тижні. Але вісім днів їх знадобилось, щоб довезти дружину і дітей до кордону з Польщею, завезти їх туди, розвернутися і повернутися до своєї лікарні. І таких була більшість. Так, є такі лікарі, які покинули свої місця. Але знаєте, вони мають повне моральне право. Коли у тебе за спиною є 2-3 дитини або коли ти єдина дитина в сім'ї, нехай тобі і 40 років, і у тебе за спиною знаходяться літні батьки, яких ти вивозиш подалі від війни, то ти на це маєш повне право.

Головне, що кістяка, який залишився, нам вистачило. Головне, що більшість з тих, хто виїхав у центральну або західну Україну, прибули до місцевих лікарень і там надавали медичну допомогу. Я знаю тільки одну людину в нашому регіоні, за яку мені, напевно, соромно. Але про нього ми будемо говорити, коли переможемо. Знаєте, одна людина на півторамільйонне місто - це навіть не похибка у статистиці. А всі ті, хто поїхав, зробили це по узгодженню з головлікарями, завідувачами їх відділень.

Для мене яскравим прикладом є те, що усі 140 бригад "екстренки" по області як працювали, так і працюють. А якщо працюють додаткові команди - це показник того, що ми єдині і нам вже боятися нічого. Якщо в нас залишився кістяк, якщо ми могли приймати пологи навіть коли "Гради" розносили усе місто, а над Харковом пролітали бомбардувальники, то це означає, що працювали навіть перинатальні центри і бокси для недоношених дітей. В регіон доставляли кисень, а везти його під обстрілами, коли бочка може вибухнути, це не порівняєш ні з якою розвагою. І це все працювало. Ми впоралися.

  • До початку бойових дій Україна була на порозі масштабної хвилі коронавірусу, спричиненої на той момент новим штамом "Омікрон". В лікарнях знаходилось досить велика кількість людей, в тому числі на кисневій підтримці та ШВЛ. Тобто завантаженість лікарень та медперсоналу і так була високою, а тут ще почалася війна. Як лікарням вдалося впоратися одразу і з пандемією, і з війною? І наскільки лікарні завантажені зараз?

Зараз про високу завантаженість лікарень, які працюють з ковідом, мова не йде. І відповідь на це максимально проста - ми розірвали ланцюг передачі вірусу у зв'язку з тим, що велика кількість людей, особливо в перші два тижні, виїхала з Харкова. В один момент місто покинули ледве не 70% жителів. Ми звели до нуля контакти і можливість передачі вірусу. Усі пацієнти, які мали можливість дихати поза лікарнями, були відпущені до дому. Хто міг, той покинув на машинах регіон. Тому ми змогли звести роботу з ковідом до двох лікарень. На даний момент там завантаження мінімальне.

Я думаю тільки з поверненням наших громадян з Європи, кількість яких починає зростати, ми, можливо, повернемось до якихось високих показників ковіду. Але це буде не скоро, тому що ланцюг повинен замкнутися, а для цього необхідні масові заходи, які зараз геть відсутні. Якщо ми говоримо про ресторани, там посадки, м'яко кажучи, невеликі - кількість гостей у залах не така велика, щоб створювалися масові точки спалахів вірусу.

  • Голова ВООЗ Тедрос Гебреїсус заявив, що пандемія коронавірусу далека від завершення, а у світі стрімко зростає захворюваність. Також країнами шириться мавпяча віспа. Чи готові в умовах війни лікарні Харкова до чергової хвилі COVID-19 та можливої епідемії мавпячої віспи?

Абсолютно готові. Тому що я щодня спілкуюсь з обласним департаментом охорони здоров'я та маю інформацію, що МОЗ дає розпорядження і нові протоколи, контролює усі процеси, що стосуються нашої готовності до будь-яких спалахів будь-яких вірусів, які на даний момент є в Європі. Зі слів інфекціоністів, до моменту, коли у нас почнеться проведення масових заходів, не буде чогось такого, що зможе потурбувати нашу систему охорони здоров'я. Тому що ми не створюємо ланцюги вірусів і люди знаходяться на великій відстані один від одного. В цілому ми готові до всього, наш ліжкофонд готовий приймати і поранених, і хворих на ковід, і людей, які захворіють віспою.

Для мене яскравим прикладом того, що система охорони здоров'я готова до всього є те, що у нас тільки на місяць зупинили планові операції. Після цього усі наші лікарні змогли надавати допомогу навіть "плановим пацієнтам".

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-3
  • В середині червня ви зустрілися з головою МОЗ Віктором Ляшко і заявили, що його команда має не тільки бачення розвитку системи охорони здоров'я, а й чітку стратегію її реалізації в регіонах. Про що саме йде мова?

Так, на жаль, ми втратили багато лікарень. Так, в деяких місцях навіть не може йти і мови про дати, коли вони будуть відновлені, оскільки ми повинні під словами "війна" і "перемога над Росією" підвести остаточну рису та сказати: "Кінець, ми перемогли". Але спілкуючись з міністром охорони здоров'я я побачила, що МОЗ у більш безпечних регіонах вже залучає іноземних інвесторів до відновлення наших лікарень. Вже планують створювати так звані "університетські клініки", які зможуть повністю гарантувати освіту найвищого рівня для наших студентів, які навчаються в медичних академіях. Наші студенти матимуть прямий контакт з лікарнями і проходитимуть практику на місцях.

Багато хто ж дивився серіал "Доктор Хаус"? І ті, хто дивився, бачили, що і студенти, і інтерни, і молодші лікарі мали доступ до кращих лікарів тієї чи іншої лікарні та разом з ними мали можливість вивчати найскладніші випадки. Це допомагало їм підвищувати кваліфікацію і ставати краще. І ось для створення таких лікарень не просто прописують стратегію на аркуші паперу, а вже йде пошук і знаходження необхідних інвесторів в регіонах, в тому числі і для нашого. Головне, щоб бойові дії скоріше закінчилися. Команда міністра охорони здоров'я працює. Зрозуміло, що потім ми знову повернемося до складних дискусій, які були раніше. Але у даній ситуації в умовах бойових дій я цією командою і тим, що вони роблять, щиро захоплююсь.

  • Ви багато часу проводили і проводите у лікарняних коридорах та палатах. Що за час війни вас найбільше вразило серед медперсоналу і пацієнтів?

Я писала у своєму Фейсбуці про хлопчика, який тримав мене за руку поки йому зашивали голову. Йому осколком зрізало частину шкіряного покрову на голові. Наші лікарі "зашивали його" в приймальні "екстренки". А в цей час на сусідньому ліжку з "відкритим черепом" лежала його трьохрічна сестричка. Її інтубували на місці, уламок пройшов у мозок. За неї лікарі боролися кілька днів. Коли я тримала її брата за руку, єдине, що він питав: "Як моя сестричка?". При цьому він сам мені сказав, що його мама загинула на місці. Він бачив як мама загинула і хвилювався, що буде з сестрою. І наші лікарі - це щось, напевно, згори. Дівчинка через кілька днів у комі прийшла до тями, вона змогла приймати їжу. Пізніше я супроводжувала їх на один з евакуаційних поїздів, на якому діти поїхали на реабілітацію до Європи.

В мене на руках помирав семимісячний Мішенька, якого не було шансів врятувати. Більше всього вражали випадки, коли помирали люди, яких я не вспівала довезти від "швидких" до приймальні "екстренки", а це всього 50 метрів. І ти розумієш, що від тебе нічого не залежить - у людини відбувається зупинка серця поки ти біжиш по коридору. Однак це найсильніший мотиватор боротися далі, спати менше і робити усе можливе, щоб якнайшвидше трагедія українського народу закінчилася.

А ще вражали історії, коли лікарі намагалися провести безуспішну реанімацію своїх батьків, які отримували осколкові поранення. Батьків доставляли у лікарні до них у приймальні. Коли найсильніші команди боролися, по 20-30-40 хвилин намагалися запустити серце, але цього не відбувалося. І вражало не те, що гинули їх батьки, а те, що ці лікарі дозволяли собі плакати тільки тоді, коли потік поранених припинявся. Вони обіймали батьків, накривали їх ковдрою і бігли до операційної. І тільки потім, коли заспокоювалася ситуація, вони поверталися до коридорів і палат, де знаходилися тіла їхніх батьків. Це найстрашніше, але ціну війни повинен знати кожен, щоб ніколи не забувати і розуміти, за що ми боремося.

  • Давайте трішки поговоримо про вашу волонтерську діяльність у Харкові. Наталю, ви - відомий волонтер з великим стажем. Але з початком повномасштабної війни ваші основні обов'язки майже напевно різко змінились. Якими вони є зараз? За який напрямок ви відповідаєте?

Це дуже важно пояснити. По-перше, я залишилася волонтером. Завдяки я не знаю яким людям до жителів і волонтерських штабів в інших містах буквально в перші дні війни почав попадати мій номер. Усі почали масово дзвонити зі словами: "Скиньте документи із запитами, що потрібно для вашого регіону". І якщо чесно у перші дні я відповідала дуже грубо і нецензурно цим людям. Я просто їм казала: "Усе везіть - усі медикаменті та їду". В мене не було іншого запиту. І я просто називала адреси двох лікарень, в яких найчастіше знаходилась. Я казала: "Відвантажуйте їм - вони акти підпишуть".

Якщо це стосувалося їжі, то на той момент в мене був невеликий склад, куди її привозили. Звідти я закидала в мікроавтобус всю їжу і каталась по околицям і "найгіршим" районам міста, які були під обстрілами. В голові прокреслила карту, під'їжджала до підвалів, відвантажувала їжу і їхала далі. Дякую сусідам, які віддали мені свій мікроавтобус, оскільки моя машина на третій день війни згоріла після потрапляння снаряду.

Так було десь до 10 березня поки я не почала працювати з волонтерським штабом "4.5.0. Харків". Він є одним з найбільших у місті - там працює близько 120 людей. Це кухня із 40 кухарів, які кожного дня готують 12 тисяч порцій гарячих обідів. Це кілька сотень пакетів їжі. І найважливішою для мене була адресна доставка медикаментів.

Перші місяці війни були шалено важкими. Так, 26 лютого я ночувала в лікарні, куди прийшла жінка, яка тримала в руках старі золоті сережки. Тоді аптеки зачинилися, до того ж з них "вигребли" усі рідкісні препарати. Ця жінка плакала і просила дати будь-який препарат від епілептичних нападів, тому що в неї залишалося у запасі пігулок на декілька днів, а після вона могла просто померти. Якихось певних препаратів в лікарні не було, аптеки у лікарнях були спустошені.

У нас залишалися склади з медикаментами, які завдяки донорам із Європи та місцевим бізнесменам вдалося викупити і розвезти по лікарням тільки в перших числах березня. Розвозили у приймальні всіх лікарень, щоб люди, які не могли ніде купити ліки і прибігали до лікарень, могли їх отримати. Знадобилося 7-10 днів, щоб хоч якось це стабілізувати, щоб хоч якось запрацювали волонтерські штаби, які за адресами розвозять медикаменти. І тут велике дякую полтавському штабу волонтерської організації "Зміст" - вони "витягнули" тисячі людей, які просили вузькоспеціалізовані препарати. На 7-10 день вони витягали нас просто "з того світу". А до цього ми обдзвонювали людей вручну, шукали по парі пігулок рідкісних препаратів. Ми віддавали по парі пігулок, щоб одна людина протрималася добу. Ми вручну вели таблицю, де відмічали: цей протримається добу, цей протримається ще три доби. І всі ці дні тривали "пекельну вічність".

Але потім запрацював штаб "4.5.0. Харків". Там створили величезну аптеку, куди ми почали звозити усе, що в нас було. І там волонтери створювали списки по районах: адреси, номери телефонів, перелік необхідних препаратів. І навіть тоді це не були цілі пачки, ми везли людям по блістеру кожного замовленого препарату. І тоді ще не запрацювали заправки. Тобто АЗС були порожніми. Ми вручну перекуповували десь з гаражів бензин, щоб заправити машини. Людей на авто було близько 40, а бензину - на 5 машин.

Після того як і це стабілізувалося, я не могла просити людей робити те, до чого лежала моя душа. Тому все частіше завантажувала свій автомобіль їжею довгого зберігання і просто, познайомившись вже з військовими, виїжджала під "нуль" і розвозила її по підвалах та льохах. Робила це точково у населених пунктах, в яких у жителів нічого не було.

До середини-кінця квітня ситуація стала стабілізуватися. Тоді я вже почала переходити більше на міжнародні контакти. Почала спілкуватися з міжнародними журналістами, почала виїжджати на один день до Києва. Я почала спілкуватися з міжнародними журналістами з одним проханням - відправляти знімальні команди до Харкова. Для мене було ясним і зрозумілим: якщо про Харків говоритимуть у всьому світі, якщо показуватимуть, наскільки серйозна і важка ситуація у нашому регіоні, який на північно-східному напрямку прикрив собою всю Україну, то міжнародна підтримка продовжить йти. І все стало виходити.

Зараз ми вже готуємося до зими. І з міжнародними фондами просимо про надання певних груп товарів і речей, щоб вони це завозили до Харкова. Я хочу вірити, що до кінця осені війна звершиться, але все одно люди, які залишилися у місті, потребуватимуть допомоги. Тому допомога повинна прибути у регіон до того як настануть холоди.

Я завжди більше працювала з цивільними, але зараз через швейцарську асоціацію "Голуб миру для України" ми також доставляємо добові набори сухих пайків оборонцям наших кордонів. Це, в основному, 92-а і 93-я бригади та "Хартія".

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-4
  • Війна багатьох застала зненацька, в тому числі і волонтерів, а лінія фронту на Харківщині розтягнулася на сотні кілометрів. Це призвело до того, що дуже велика кількість людей опинилася у скрутному становищі та потребувала гуманітарної допомоги. Як в таких умовах вдалося організувати доставку "гуманітарки"? З якими труднощами ви зіштовхнулися?

Були труднощі. Перші волонтери почали гинути. Коли зранку приїжджали до штабу, а голова штабу намагався проводити нараду, була важко сказати, хто в який район їде. Тому що, кого б не закріплювали за певними районами та адресами, усі розуміли, що вони прострілюються. Один з волонтерів загинув на Рогані, інший отримав осколкове поранення животу біля парку Горького. Вони були не з нашого штабу, але вони всі "наші". Волонтери віддали життя за життя сотень інших людей. Важко була взяти на себе відповідальність і сказати: "Поїхали далі".

Як вдалося налагодити масову доставку "гуманітарки"? Це, напевно, завдяки громадам. Саме голови громад, про яких мало говорять журналісти, взяли на себе навантаження у розподіленні будь-якої допомоги на місцях. Тобто жодна структура, знаходячись в центрі регіону у Харкові, не могла б повністю все знати і забезпечити Богодухів, Золочів і так далі. Це фізично неможливо. А ті, хто знаходився там на місцях, вони це робили.

Найважчим, як на мене, було спробувати налагодити "зелені коридори". Ми усі прекрасно пам'ятаємо, чим вони закінчувались і якою ціною витягували нашу бригаду медиків, що супроводжувала один з гуманітарних конвоїв по такому "зеленому коридору". Вони пройшли підвали і страшні випробування.

На жаль, більшість моментів, які ми пережили і які нам ще доведеться пережити, ми матимемо можливість озвучити тільки після війни. Тому що шляхи вирішення цих проблем зараз ніхто не повинен знати. Якщо взяти мене 24 лютого і взяти, наприклад, 1 травня, коли пройшло трішки більше двох місяців з початку війни, то я б ніколи не могла повірити, що ми настільки сильні, безстрашні та винахідливі. Тому що ті ризики, на які йшли люди - і держслужбовці, і волонтери, і цивільні - це неймовірні речі. Однак є закони військового часу, тому про це ми розповімо потім.

  • Звідки надходить гуманітарна допомога Харкову та області? Хто є найбільшим "донором"?

Так як основна "гуманітарка" заходить до регіону через військову адміністрацію і звідти розподіляється по місцях, то краще про це питати у ХОВА. Я можу казати тільки про себе і тих, хто на початковому етапі нам допомагав. Наприклад, консульство Чехії та громади Німеччини просто підписували словом "Попова" ящики з гуманітарною допомогою і відправляли їх. Також була допомога з Польщі. Основні потоки "гуманітарки", які до нас заходили, були з волонтерської організації "Зміст" із Полтави. Це кожен день мінімум 5 тонн медикаментів та їжі. А коли тобі вантажили п'ятитонник допомоги, ви повинні розуміти, що все там було "на вагу золота".

Для мене неймовірним, і я не буду цього ніколи приховувати, став дзвінок від Ігоря Балути. Я не була знайомої з цією людиною. Але в якийсь момент, це була десь середина березня, він мені подзвонив і сказав: "Вітаю, ваш контакт дали наші спільні знайомі. З вами зв'яжуться із США, вони готові відправити 40 тонн хірургічних інструментів, перев'язочних матеріалів та медикаментів". Ця допомога дійшла до нас по залізній дорозі контейнерами, які були розподілені по усім лікарням. Ми змогли не просто отримати цю допомогу, а нам запропонували три варіанти наборів "гуманітарки", тому американці відправили все найнеобхідніше по нашому списку. Хтось може сказати, що це політика, але мені начхати. Тому що завдяки цій людині ми одразу отримали величезну кількість "медицини", без якої було дуже важко.

  • Як взагалі відбувається процес видачі гуманітарної допомоги на місцях і кому вона в першу чергу дістається?

У кожного волонтерського штабу є гарячі лінії і кол-центри. Туди дзвониш, залишаєш заявку, називаючи, що тобі потрібно: продуктовий набір, медицина і так далі. І вже на наступний день тобі привозять допомогу. Повністю ведуться таблиці обліку, люди за паспортами отримують "гуманітарку". Це робиться для того, щоб процес можна була контролювати і одна людина не отримувала кожного дня новий продуктовий пакет, якого вистачає на тиждень. Це робиться, щоб допомоги усім вистачило. Тобто усі отримують допомогу в порядку черги. Хтось може приїжджати напряму до штабу. Люди на місцях також отримують допомогу.

Якщо ми говоримо про громади, які отримують гарячі обіди, то допомогу отримують люди, які живуть в будинках, що на даний момент відрізані від комунікацій. Тобто там, де їжу фізично приготувати неможливо. Деякі люди не можуть перебороти себе і не виїжджають з підвалів, деяким - взагалі нікуди, а деякі, навіть коли їм пропонують переселення, не хочуть цього робити. І ось туди кожного дня доставляють їжу в залежності від волонтерського штабу, який закріплений за певним районом.

Я намагалася хоча б приблизно порахувати, скільки волонтерів зараз працюють у Харкові, і як на мене це більше тисячі людей, які активно допомагають цивільним. А скільки волонтерів, які допомагають військовим, навіть уявити не можу, тому що це "тисячі-тисяч" людей. І це люди, які не 24 лютого почали допомагати, тому що війна прийшла саме в наш регіон, а люди, що з 2014 року цим займаються. Це люди, завдяки яким ми вистояли 24 лютого, оскільки вони допомагали нашій армії останні вісім років. І завдяки тому, що вони були підготовлені, ми змогли вистояти.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-5
  • Чи були спроби когось конкретного чи якоїсь структури нажитись на "гуманітарці" або навіть зірвати її поставки?

На своєму особистому досвіді я з цим не стикалася. Не знаю, можливо, через те, що за час пандемії мене впізнало багато людей. Мені не потрібно було зайвий раз пояснюватися. На всіх етапах я зустрічала тільки підтримку. Хоча, дивлячись на ситуацію в Україні, як на мене, це просто вибір народу. Ми спочатку дім відстоїмо, а потім будемо "сміття з дому виносити".

  • У березні до Харкова приїхали представники відомої гуманітарної організації "Лікарі без кордонів". Наскільки плідна з ними співпраця? Чим вони допомагають Харкову?

Завдяки їм і за підтримки пана Миколи Уманця, керівника залізниці нашого регіону, на поїздах вивозилися до Європи і повністю забезпечувалися лікуванням та реабілітацією поранені. Це були вагони з найважчими пацієнтами. Це робилося для того, щоб розвантажити наші лікарні та якомога скоріше і в більш спокійних умовах надати допомогу цивільному населенню. По факту, завдяки їм ми змогли замкнути круг евакуації з лікарень і працювати без зупинки в цьому напрямку. Це та історія, про яку я говорила вище.

  • Ви як волонтер побували в багатьох нещодавно звільнених населених пунктах - Старий Салтів, Вільхівка і багато інших. Майже всі вони продовжують знаходитись під постійними руйнівними обстрілами окупантів. Як в гарячі точки з урахуванням постійних ризиків доставляється гуманітарна допомога?

В більшості своїй гуманітарна допомога туди доставляється, якщо ми кажемо про централізоване постачання керівництву громад, де вона розподіляється на місцях. І ситуативно по запитам в залежності від того, з якими волонтерськими штабами зв'язуються жителі громади.

Я в цьому питанні можу казати тільки про себе, оскільки в мене є нюанс щодо проїзду тули разом з військовими. Під особисту відповідальність на своєму одному мікроавтобусі я їду туди, де найбільші руйнування і можуть прилітати "Гради" і працювати міномети. І вже там допомагаю напряму. Це продукти тривалого зберігання, які я отримую з одного і того ж джерела. В мене дуже багато друзів - хтось дав ящик тушонки, хтось дав ящик гречки. І ось вони потроху завантажують це в мій гараж. В мене немає відритих зборів, фондів чи суспільних організацій. Все, що мені надають, я завантажую і везу туди. Я би не хотіла, щоб мої друзі-волонтери туди їхали, тому що звідти не завжди можна повернутися. А таку відповідальність перекласти на іншого я ніколи не буду готова.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-6
  • А як взагалі місцеві мешканці в цих умовах виживають і що вам довелося там побачити?

Деякі звідти не виїжджають, тому що поховали там на кладовищах своїх близьких - хтось чоловіків, хтось батьків, хтось дітей. Вони самі їх закопували і кинути вже не можуть. Туди часто заїжджають невеликі групи, по 2-3 міжнародних спостерігачі, які опитують місцевих жителів і фіксують звірства росіян. Ці спостерігачі є психологами, оскільки одним питанням можна нанести неймовірну шкоду психічному стану людини, яка тільки вийшла з-під окупації. І коли ти їх супроводжуєш і все чуєш - це страшно. Були і зґвалтування, і вбивства. Я поки не розумію, які були масштаби, тому що зі спілкування з друзями, що змогли вирватися з Ізюму, мені стало відомо, що в місті були страшні звірства.

Як на мене, найстрашніше, що ми даний момент переживаємо, крім прямих вбивств, це депортація дітей, оскільки я не розумію, коли і яким чином їх вдасться повернути додому. Це діти з територій, які фактично моментально були захоплені. Тобто там не було часу на евакуацію. Якщо ми кажемо про притулки чи дитячі будинки, то департаменти "соціалки" і охорони здоров'я в перші два дні одразу вивезли дітей з наших територій у більш безпечні. А там (на окупованих територіях - ред.) ми просто втратили з ними контакт.

  • Наталю, паралельно з волонтерською діяльністю ви є радницею голови Харківської обласної ради. Чим ви займаєтесь на цій посаді?

Абсолютно усіма розпорядженнями, які віддає мені голова у розрізі охорони здоров'я і гуманітарних питань. Якщо казати про перші дні, то ми банально шукали, де хліб пекти, щоб потім його розвозити у лікарні, дитячі будинки і притулки для людей похилого віку, в тому числі у десятки приватних, в яких люди залишилися, а співробітники втекли. І ми робили все, щоб просто їх прокормити. Якщо ми говоримо про приватні притулки для людей похилого віку - це тисячі людей, які самі залишилися. Місто обстрілюють, співробітники втекли, а залишені на самоті люди не прописані ні в якій з офіційних структур. І хтось повинен це був взяти на себе, що і зробила обласна рада. Однак не вся, а напряму моє керівництво.

Що стосується гуманітарних питань, то на мені замикали тих донорів, що хотіли надати допомогу, але не знали яку саме. Для цього необхідно було готувати десятки-сотні запитів, щоб вони доставляли допомогу на місця. А щоб вони доставили "гуманітарку" на місця, потрібно було мати зв'язок з медичними установами і певними структурами для розуміння, кому більше необхідна допомога і в якому обсязі. Тому що не було ніякого сенсу звозити все на один якийсь склад, а звідти розподіляти. Крім витрат бензину і зайвих рук, яких в нас і так не було, це б нічого не дало. Тому я займалась цим напрямком. Але про більшість питань ми ще не можемо говорити.

  • У березні ви назвали очільницю Харківської облради Тетяну Єгорову-Луценко, голову Харківської ОВА Олега Синєгубова і його заступників Олександра Скакуна та Михайла Харнама "найсильнішими людьми, яких тільки можна уявити". В чому полягає ця сила?

Усі відчували, що повномасштабна війна почнеться. Особливо це стало зрозуміло після заяви цього маленького карлика про те що, він "декомунізує нашу країну". І, в принципі, ночі були безсонними. Коли почалася війна, перші залпи було не просто чутно, а чудово було видно заграву. Першим ділом я подзвонила двом людям. Це була Тетяна Петрівна Єгорова-Луценко, я задала їй питання: "Що ми робимо?". Розмова тривала секунд 20. І я на фоні чула теж саме, що було у мене вдома - дитячі голоси та шум. В неї була коротка відповідь: "Працюємо". А слідом я зателефонувала Олександру Євгенійовичу Скакуну і задало йому теж саме питання. Мені у відповідь сказали: "Навіщо ти задаєш це питання, якщо потрібно працювати". Я поїхала у Департамент охорони здоров'я і ми разом продовжили працювати.

Пізніше я почала тісно співпрацювати з головою Харківської ОВА Олегом Васильовичем Синєгубовим, який точково міг віддати мені певні розпорядження. Поставки "гуманітарки" у вигляді, наприклад, генераторів або будматеріалів стосувалися Михайла Володимировича Харнама, який також не покидав місто, знаходився на зв'язку 24/7 і просто як Єгорова-Луценко, Синєгубов та Скакун не покладаючи рук працював. Перші два дні навіть ніхто не спав.

Потім я познайомилась з військовими - бригадним генералом Мельником, 92-ю бригадою і багатьма неймовірними бійцями, яким так чи інакше мені вдається допомогати. У пеклі страшно залишатися самому. Харків кінця лютого і на протязі всього березня - це пекло. І я в ньому була не одна. І не просто не одна, а за надійною спиною найсильніших людей.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-7
  • А є протилежності вищеназваним персонам? Чи були ті чиновники, хто вас вразив з неприємного боку?

Думаю, наші прикордонники зможуть розповісти, де і в яких регіонах зараз знаходяться ці люди. Єдине, я хочу вірити, що вони більше не повернуться. На їх рахунку вже достатньо грошей і бід, які вони принесли нашій країні, щоб сюди більше не повертатись. Називати певні прізвища не бачу сенсу. Мені достатньо того, що моє керівництво та люди, яким я дзвонила 24 лютого, залишились, не відвернулись і зробили навіть більше, ніж це було можливо.

  • Вам доводилось спілкуватись з верхівкою Офісу президента, наприклад, із заступником голови ОПУ Кирилом Тимошенко. Зараз же багато людей розганяють "зраду", яку активно вкидає кремлівська пропагандистська машина, мовляв, Харків здали і ніхто не звертає уваги на щоденні обстріли міста. Наскільки Харків є пріоритетним для центральної влади?

Якщо люди користуються соціальними мережами, то нещодавно мали бачити звернення пана Арестовича до жителів Харкова та області. Він сказав, що за Харків боротимуться як за Київ, а то і сильніше. І це були не просто слова, а реальне розуміння того, що відбувається на місцях, зокрема в нашому регіоні. Просто нехай задумуються люди, коли читають якусь безглузду пропаганду хворої країни. У березні та квітні нас "накривали" ударами артилерії з відстані 5 кілометрів за Окружною дорогою, а потім за командою нашого головнокомандувача був проведений контрнаступ.

Так, в нашому місті складно, бо, на жаль, наші сусіди знаходяться занадто близько і ППО не завжди встигає перехоплювати ракети. Але в нас відкрилися кафе і аптеки, запрацювали магазини. Нехай на 3-5%, але запрацювала наша економіка. У нас поля засівають і збирають врожай. Це показник того, що Харків та Харківська область - не просто Україна, а один з найголовніших форпостів нашої держави. І я ніколи в житті не повірю, що хоча б один представник влади хоча б на секунду міг собі дозволити думку про те, що Харків хтось здасть.

  • В ефірі італійського телеканалу ви вступили в суперечку з колишнім міністром внутрішніх справ Італії Маттео Сальвіні, який відомий своїми зв'язками з Кремлем. Сальвіні заявив, що "раціональним рішенням буде вести переговори і припинити будь-яке постачання важкого озброєння партнерами Україні". В свою чергу ви запропонувала йому "особисто показати, як саме слід проводити такі переговори, але не в теплій студії, а "на нулі" в районі Ізюму". Розкажіть детальніше про цю суперечку. Якою була реакція Сальвіні на ваші слова?

Таких суперечок було кілька, після яких нас в одній студії не розміщували. Це було на одному з центральних італійський телеканалів "Rai 1" в ефірі передачі "Porta a Porta". Туди завжди запрошують міжнародних оглядачів і політиків. І якось так склалося, що вони почали запрошувати мене на ефір за ефіром, щоб я могла розповісти про ситуацію саме у Харкові - в місті, яке регулярно знаходиться під обстрілами і ударами російської армії.

І на одному з ефірів був Сальвіні. Перекладач повідомив мені ім'я та прізвище цієї людини і просто перекладав його риторику в студії про те, що "Італія не повинна залишитись без їжі, їй не потрібен великий потік біженців, оскільки економіка не витримає, а італійці повинні думати про себе". Сальвіні сказав: "Чим більше ми поставляємо Україні зброї, тим більше продовжуватиметься війна. Ми можемо вирішити цю проблему просто". Тобто він мав на увазі, що нехай росіяни захоплять Україну, а потім всі проблеми будуть вирішені. Тому цього пана я двічі запросила до нас в регіон і двічі запропонувала йому хоча б на 5 хвилин припинити використовувати західну зброю в той момент, коли він піде на позиції росіян проводити з ними переговори. Запропонувала йому показати, як з росіянами можна домовлятися, оскільки Сальвіні вважає, що ми просто не хочемо цього робити.

У відповідь на моє запрошення він сказав, що "його неправильно зрозуміли студія, глядачі і перекладачі, тому що він всією душею підтримує Україну". Однак давайте не будемо забувати, що саме ця людина у футболці з Путіним ходила по Червоній площі біля Кремля. А у травні саме Кремль оплатив йому квитки на літак до Москви, де Маттео Сальвіні виступав на конференції. Що це за особистість, усім стало зрозуміло, особливо для українців, які тікали до Італії від обстрілів росіян. І що саме важливе - ця людина показала всьому світу, що російська пропаганда може працювати не тільки на території РФ, але і у Європі. Ми повинні дуже чітко фільтрувати цю інформацію.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-8
  • Ви напевно на все життя запам'ятали 17 квітня 2022 року - день, коли ви потрапили під потужний обстріл російської армії у центрі Харкова. Ви тоді дивом вижили і отримали легке поранення. Як це було і що ви пам'ятаєте?

Пам'ятаю абсолютно все. Коли почався обстріл, я була у кабінеті головлікаря однієї з лікарень, яка знаходиться у самому центрі Харкова. Почався обстріл - один з крайніх снарядів приземлився у 100 метрах від лікарні. Вибухи були такі, що ми просто у кабінеті лягли на підлогу. Секунд через 15 після того, як це відбулося, я зателефонувала директору "екстренки" Віктору Забашті та запитала: "Чи ви живі? І де ви?". Тому що я знала, що він знаходився у центрі. Забашта відповів, що живий і знаходиться десь навколо. І в моїй голові проскочила думка, після чого я сказала, що поїхала шукати поранених. Виклики ще не пішли на "екстренку", а розуміння того, що поранені є і їх багато, було чітким. Це була сусідня вулиця з місцем, де я знаходилась. Тобто усі квартали навколо нас потрапили під обстріл.

Вперше в житті у центрі міста я вибігла до машини, схопила бронежилет і надягнула на себе. У мене в машині лежала каска. До цього я свою каску подарувала військовому. В результаті у мене декілька днів не було каски - я всюди шукала, де її купити. І буквально за добу до цього я поїхала до Олега Синєгубова, йому хтось подарував каску і він мені її віддав. Я щиро вдячна йому, тому що розумію - це одна з причин мого виживання в той момент.

Я виїхала на вулицю Трінклера і під'їхала до Сумського ринку. Там я побачила, що з дворів почало виходити багато людей, щоб подивитись, куди прилетіло. І я почала кричати: "Усім в укриття". Це були якраз ті дні, коли росіяни повторно обстрілювали одне місце - 15 хвилин повторний удар. Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники. Після мого крику люди почали забігати назад.

Потім я з вулиці Трінклера повернула на вулицю Маяковського і встигла припаркувати машину. Я побачила, що лежить жінка, підбігла до неї і в цей момент почула свист. Тоді я вперше почула саме свист снаряду над головою. Снаряд прилітає у дім з правої сторони від мене, я падаю та притискаюся за машиною. І в цей момент у мене в голові одна думка: "Хто ж лежить за машиною". Я просто встигаю встати, зробити крок в бік стіни і в кінці вулиці прилітає ще один снаряд. Мене вибуховою хвилею відкинуло, я вдарилася головою об стіну і впала на спину. Вибуховою хвилею наді мною вибило шибки і ось вони засипали мене - обличчя, очі і так далі. В мене дзвеніло у вухах. Я змогла дійти до машини, проїхала метрів 20 до Палацу одруження і просто випала з авто. До мене підбігли військові, промили очі і привели до тями. Після цього ми дісталися до лікарні, де мене "відключили" на добу.

На жаль, тоді не усі вижили в тому районі. Той день я запам'ятала на все життя, оскільки 17 квітня вважаю своїм другим днем народження. Коли під час другого обстрілу прилетів "Град" в будинок на Маяковського, я встигла у думках сказати: "Сім'я прощавайте". Є багато варіантів, як можу відповісти на те, чому я не виїжджаю за Харкова. Але найголовніше, я знаю, чого варте наше місто і чому потрібно за нього боротися.

  • 24 лютого ви почули наступні слова: "Наталя, так звучала Друга Світова. Що відбувається?". Їх вам сказала бабуся. А як для вас звучить ця війна?

Війна для мене звучить повною тишею. Тому що моя сім'я залишилася тільки в телефоні, а мої близькі розділилися на дві групи - на війні або в Європі. Якщо сказати, що в моєму місті залишилося вузьке коло людей, з ким я була всі ці роки, це нічого не сказати. В місті залишилося всього три людини, які по-справжньому близькі і дорогі мені. Я розумію, що втратила абсолютно все. І я не розумію, скільки мені і нам знадобиться часу, щоб це повернути. І для мене війна - це суцільна тиша. Коли ввечері проходиш у місце, де ти ночуєш, а там немає дитячого сміху, немає можливості випити чашку чаю з мамою, немає друзів, з якими можна випити келих вина. Немає нічого.

  • Що найбільше жахливе довелося побачити за цю війну?

Семимісячний Міша, який перед смертю не встиг заплющити очі. Я дивилася в його очі, які вже не реагували, а руки опустилися. Він був у мене на руках. А слідом тато, який не заплакав, а запитав: "Де записують на війну?". Він просто хотів йти і вбивати. Тому що він залишився вдома, щоб захистити свою дитину, а ці виродки її вбили. І там не було агресії, істерики, ненависті - це найстрашніше. Ще одне жахливе - це історія похилої жінки, яка зняла з себе сережки і прийшла за пігулками від епілепсії, щоб просто не померти. Вона думала, що питання в грошах. А питання було не в них - ми просто не могли нічого зробити. В такі моменти ти відчуваєш безвихідь. Коли ти готова на все, а зробити нічого не можеш. Це як постріл в голову. І такі момент відбувалися фактично кожного дня.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-9
  • У зв'язку з цим, яке ваше відношення до росіян - як до керівництва РФ, так і до пересічних громадян?

Знаєте, що саме кумедне - ненависті немає. Коли люди пишуть, що "ми будемо вбивати дітей росіян", я не хочу, щоб ми їх вбивали. Я хочу, щоб вони почали підростати з доступом до правдивої інформації для того, щоб наступне покоління ненавиділо свої старших братів, сестер, батьків, дідусів і бабусь. Щоб вони від них відмовилися. Щоб відбувся розрив цілого покоління в цілій державі. Щоб це були ненависть і зневага не наші, а їхні. Коли батьки будуть дзвонити своїм дітям, а ті скажуть, що вони виродки. І ось тоді це буде найстрашнішим. Я впевнена, що їх батьки будуть просто вішатися і вбиватися. Вони самі себе знищать, оскільки залишаться одні. Тому що те, за що боремося ми - це наші діти. Те, за що борюся я - це мій син, який повинен сміятися і не боятися, що РСЗВ вдарить по дитячому майданчику і снаряд розірветься поряд з ним.

  • Одна з найвідоміших ваших фраз під час війни - "Харків'яни у Харкові". Деякі їх можуть сприйняти як натяк на те, що люди, які виїхали з міста, більше не мають права називатись харків'янами і повертатись до міста. Що саме ви вкладаєте в ці слова?

Нічого подібного я не вкладаю в ці слова. Я дико люблю читати коментарі російських ботів і дивитися вирізки інтерв'ю кремлівських блогерів, які говорять, що "Харків втік, його керівництво втекло і всі вже покинули регіон". Але росіяни повинні знати, що харків'яни у Харкові, а харків'яни - це українці. Їх тут чекає тільки м'ясорубка, з якої вони вийдуть у формі фаршу.

А харків'яни, які виїхали, дуже багато допомагають. У мене є люди, які зараз знаходяться у Лондоні і відправили сюди близько 500 бронежилетів. У мене є подруга Настя, яка живе в Німеччині, і я не знаю, скільки сотень касок, бронежилетів та тепловізорів вона відправила. В мене є друзі, які знаходяться у Польщі, Ізраїлі та США і перераховували просто тисячі і тисячі доларів на усі фонди, аби допомогти нам. Чи харків'яни вони? Завжди. Харків'янин - це в душі. Коли ти, знаходячись у Нью-Йорку, Вашингтоні, Сіднеї чи Тель-Авіві, готовий віддати усе і навіть більше для того, щоб твоє рідне місто вистояло - це означає, що ти харків'янин. Це означає, що ти українець. Тому, так, харків'яни у Харкові, оскільки ми нікуди не втекли і тут не буде ні росіян, ні білорусів, ні бурятів.

  • Ви казали, що про оборону Харкова напишуть цілу книгу. Про що вона буде?

Перелік імен. На жаль, довгий перелік імен хлопців і дівчат, які не віддали наш Харків. Спілкуючись з певним колом людей і володіючи певної інформацією, для мене ця книга буде як перелік імен, в якому напишуть імена тих, хто не прийняв наказ стояти на смерть, а зробив такий вибір. Вони без страху тримали кожен сантиметр нашої землі. І вони вистояли. Після перемоги військові у цифрах розкажуть, яка кількість зброї та на якому напрямку вона стояла, і тоді ми зрозуміємо масштаби сили та стійкості цих хлопців і дівчат, що з автомати в руках захистили місто. Вони стріляли зі всього, що є, у броньовану техніку. Вони підривали цю техніку зі всього, що було. Ця книга буде в іменах тих, хто в перші дні приїжджав на задній двір обласної адміністрації і питав, де записують до лав армії. Вони просто просили видати зброю. І там будуть імена тих, хто розуміли, що не можна жертвувати українцями, стоїли біля воріт і казали: "Заходити тільки з військовим досвідом". Це буде книга про вибір, який ніхто ніколи не хотів робити.

"Ці виродки наносили повторні удари, коли на місце прибували медики і рятувальники". Інтерв'ю з відомою волонтеркою і радницею голови Харк..., фото-10
  • Ну, і на останок. Що чекає на вас, Україну і Харків після війни?

Мене, сподіваюсь, що відпустка. Я дуже хочу взяти сина і поїхати куди завгодно у відпустку. Просто на тиждень відключити телефон і поспати. А країну? Думаю, нас чекає неймовірно світле майбутнє. Воно буде чимось схоже з Ізраїлем. Я впевнена, ми навчимося ігнорувати внутрішні конфлікти. Тому що ми вже знаємо ціну, яка вища всього цього. І ця ціна - втрачати друзів, близьких, дітей. Коли цілий народ багатомільйонної держави приймає себе такими, якими він є, це дорогого коштує.

Пам'ятаєте, коли війна почалася, на в'їзді в Полтаву з'явилися білборди з написом "Харків'яни тримайтеся - твоїх зустрічаємо". І такі білборди висіли по всій країні. Це було дуже правильно і важливо. Це був один з перших днів, коли вся Україна зрозуміла, що Харків - українське місто. І це вибір мешканців міста.

Нагадаємо, що редакція сайту 057 розповідала, чим запам'яталась харків'янка Ірина Венедіктова на посаді генпрокурора України. Детальніше про це читайте тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#попова #волонтерка #радниця #інтерв'ю #харків
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Спецтема
Интервью журналистов 057 со знаменитыми личностями: политики, бойцы, маньяки, лесбиянки, активисты, герои и полицейские. Вы сможете узнать об обратной стороне медали работы многих чиновников и правоохранителей, а также узнать что чувствует человек, на счету у которого 30 трупов.
Оголошення
live comments feed...