Сьогодні Україна вшановує памʼять жертв Голодоморів, що забрали мільйони життів у 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 роках.
Зранку офіційні делегації та пересічні громадяни приносили, хліб та квіти до пам'ятника жертв Голодоморів, а в о 16:00 всіх українців просят запалити свічку - в пам’ять про тих, чиї життя обірвав геноцид.
Українські історики визначають три хвилі Голодомору, які за часи Радянщини, виникли не через природні обставини, а були створені штучно
Голод 1921–1923 років/ Викликаний воєнним комунізмом, продрозкладкою та наслідками громадянської війни. Уражав переважно Південь і Схід України, зокрема й Харківську губернію. Голодомор 1932–1933 років — геноцид українського народу/ Наймасштабніший голод, штучно створений сталінським режимом. Саме Харківщина стала однією з найбільш постраждалих областей. Голод 1946–1947 років/ Виник через повоєнне виснаження, примусові хлібозаготівлі та прорахунки радянської влади. Харківщина теж зазнала значних втрат. Голодомор - це геноцид українського народу
Голодомор в Україні визнається геноцидом, тому що радянська влада цілеспрямовано застосувала дії, спрямовані на знищення українців як національної групи.
Більшовицька влада вилучала не лише зерно, а й усі харчові запаси, включно з картоплею, квасолею, сушениною, консервацією — до останньої крихти. Людей залишали без будь-якої можливості вижити.
Цілі райони, села, колгоспи заносилися на «чорні дошки» — це означало:
Це було покаранням саме українських сільських громад.
На початку 1933 року радянська влада заборонила українським селянам виїжджати в інші регіони СРСР у пошуках їжі. На кордонах областей і на залізницях стояли блок-пости НКВС. Це підвищило смертність до катастрофічного рівня.
Паралельно з голодом відбувалося:
Це демонструє цілеспрямовану політику зламати українську національну ідентичність.
В архівах збереглися директиви, накази й листування радянського керівництва, які прямо свідчать про те, що:
Харківська область була однією з найбільш уражених голодом. За різними оцінками від 1 до 1,5 мільйонів людей загинули в Харківській області внаслідок Голодомору 1932–1933 років.
Точну кількість встановити неможливо через знищення документів радянською владою та свідому фальсифікацію статистики, але демографічні дослідження та порівняння переписів підтверджують катастрофічні масштаби втрат.
Голодомор 1932–1933 років глибоко змінив українську націю, тому що був спрямований не лише на фізичне знищення мільйонів людей, а й на ліквідацію всіх носіїв української ідентичності. Радянська влада розглядала українське селянство та інтелігенцію як головну силу національного спротиву. Селяни були основою української культури, мови, традицій і самобутності — саме вони найактивніше протистояли колективізації та русифікації. Тому сталінський режим ударив по них найжорстокіше: конфіскував їжу до останнього зерна, блокував виїзд і створив умови, за яких вижити було майже неможливо.
Паралельно з голодом відбувалося цілеспрямоване нищення української інтелігенції — письменників, науковців, учителів, священників, митців. Саме ті, хто формував українське слово й думку, стали жертвами репресій, катівень НКВС, сфабрикованих судів і масових страт. Це явище увійшло в історію під назвою «Розстріляне відродження». Удар по інтелектуальному ядру суспільства мав на меті позбавити українців здатності до самоорганізації, критичного мислення і політичної суб’єктності.
Після Голодомору та репресій було майже знищено покоління, яке могло б стати фундаментом сильного, свідомого національного руху. У суспільстві на десятиліття утвердилися страх, замовчування, вимушена лояльність до радянської влади. Цей процес називають «зламом хребта нації».
Але повністю стерти українську ідентичність російсько-радянській владі не вдалося. Попри колосальні втрати, українську мову, культуру та національну ідею зберегли сім’ї, дисиденти, підпільні рухи, церкви та окремі носії культури. Український спротив продовжував існувати — інколи тихо, інколи відкрито.
Сьогодні Росія знову веде війну проти України з тією самою метою: знищити нашу ідентичність, культуру, історію та право на існування як окремої нації. Саме тому не можна забувати Голодомор. Пам’ять про нього — це не лише вшанування жертв, а й усвідомлення, за що українці борються сьогодні. Ми воюємо за свободу, за мову, за культуру, за право бути собою — за те, що намагалися вбити в нас у 1933 році, але не змогли.