Харків відкрив Україні етнографа

Якщо зараз Харків не може похвалитися етнографічними розвідками і відомими на всю Україну етнографами, то наприкінці ХІХ століття і на початку ХХ-го Харків був разом з Києвом центром вивчення народного світогляду, фольклору, звичаїв, традицій - всього того, що об’єднує поняття "етнографія".

Харків надихнув на етнографічні розвідки одного з відомих етнографів Павла Олександровича Гнідича.

Він народився 8 грудня 1884 року в Полтаві в небагатій дворянській родині. Батько, Олександр Григорович, розпочинав кар’єру військовим, а на час народження Павла обіймав посаду викладача фізики в Полтавському кадетському корпусі. Отримавши призначення на посаду старшого фабричного інспектора Харківської фабричної округи, він перебрався 1894 року разом із сім’єю до Харкова.

У 1903 році Павло закінчив зі срібною медаллю Харківську третю гімназію і подав документи на економічне відділення Петербурзького політехнічного інституту. Під час навчання він приєднався до роботи університетської комісії з народної словесності при Етнографічному відділі Імператорського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії. На останніх курсах Павло Гнідич, прагнучи реалізувати свої знання й навички, “побажав зайнятись збиранням народних пісень, і загалом етнографічного матеріалу в межах Полтавської губернії, для чого обрав Роменський повіт” .

Протягом двох літніх канікул 1912-го й 1913-го років, а також за осінь, зиму й весну 1913-1914 років дослідником було записано більше двох тисяч фольклорних текстів та їх варіантів.

Також дослідник переймається думкою про організацію фольклорних вечорів у Москві. Займаючись записуванням пісенного й прозового матеріалу, фотографуванням і записом пісень на фонограф, Гнідич паралельно обробив матеріал, систематизував його й готував до публікації. Із цим проектом  він звернувся до Полтавської вченої архівної комісії. Комісія ухвалила проект і включила його до свого видавничого плану. Саме під егідою ПВАК протягом 1915-1917 рр. виходить підготовлений за результатами чотирирічної праці збірник.

Із призначенням на посаду викладача російської словесності Роменського реального училища Гнідич підключився до роботи місцевих науковців-аматорів. Ромни стали культурним центром регіону. Серед діячів, які плідно працювали тут, слід відзначити скульптора Івана Кавалерідзе і археолога, етнографа й мистецтвознавця Миколу Макаренка.

1919 року члени нещодавно розформованої Полтавської архівної комісії взяли дієву участь у створенні й роботі губернського комітету з охорони пам'яток старовини й мистецтва. Роменська громада також створила в себе Товариство захисту пам'яток старовини й мистецтва. Павло Гнідич виступив одним з ініціаторів заснування цього товариства.

На цей час він опублікував етнографічні матеріали у місцевій періодиці, зокрема серію нарисів “З щоденника етнографа”.

Життя вченого раптово обірвалось 1919 року, коли він разом зі своїми студентами був рекрутований до денікінської армії та загинув у боях із більшовиками.

Гнідич загинув так: коли в серпні місяці становище денікінців за Бахмачем було дуже скрутне, то на допомогу прийшли добровольці-студенти, і як Гнідич, знали, був учителем, то його вирішили призначити командиром студентського загону. А Гнідич сказав: “Я молодих людей, дітей не поведу на убой.” Отакі слова його були. І за це його розстріляли.