Микола Юнаків: фундатор Української армії

Навряд чи кому із земляків відомо ім’я Микола Леонтійовича Юнакова. А колись, коли під копитами тисячної кінноти гулом гула земля, коли Харківщина стала ареною страшної сечі між сусідами і земляками, коли один брат йшов за білими, інший за незалежну Україну, а третій - за червоних, його ім’я було більш ніж відомим.

Бо український генерал Микола Юнаків очолював у важкі часи для молодої Української республіки штаб Армії УНР.

Він народився 5 грудня 1871 року у Чугуєві, де його батько, російський генерал родом з українських козаків Надбужжя, викладав у славетному військовому училищі.

Само собою Микола пішов по військовій стезі. Після закінчення Чугуївського (а якого ж ще) військового училища Юнаків (тоді ще Юнаков) вчився у Миколаївській воєнній академії в Петербурзі (1894 — 1897),  потім, як здібного слухача його залишили у ній викладати.  Згодом він став професором і завідувачем катедри російської воєнної історії.

Як воєнний історик, Юнаків спеціалізувався на історії Північної війни, зокрема на історії операцій шведської армії в Україні 1708-1709 років. Вислідом його дослідницької роботи  була 2-томна праця про війну 1707 - 1709 pp. «Северная война. Кампания 1708 — 09 гг.» (Труды ИРВИО, т. II, IV. СПб. 1909) і «Северная война. Военные действия на левом береге Днепра (ноябрь 1708 — июль 1709)» (Труды ИРВИО, т. II. СПб. 1909).

Проте, з початком першої світової війни Юнаків подав прохання на фронт і безперервно знаходився на Південно-Західному фронті, де був командиром бригади, начальником штабів 25-го армійського корпусу, 4-ї армії, командиром 7-го армійського корпусу, командувачем 4-ї армії, якою командував генерал Олександр Рогоза, згодом міністр військових справ Української держави (Гетьманату). У 1916 році йому було присвоєне звання генерал-лейтенанта.

Після утворення Української Центральної Ради (квітень 1917 року) генерал Юнаків, згадавши про своє козацьке походження, підтримав український національний рух і сприяв українізації частин, за що у грудні 1917 року був усунений з посади більшовицьким наркомом Миколою Криленком і направлений у розпорядження голови Реввійськради Льва Троцького. У складний період розпаду російської армії доклав багато зусиль для збереження боєздатності молодих українських формувань.

В українську армію Микола Юнаків перейшов разом з іншими генералами російської армії, які в листопаді 1917 року підпорядкувалися Генеральному військовому комітетові Центральної Ради під проводом Симона Петлюри після того, як більшовики знищили Ставку головнокомандуючого російської армії в Могилеві на Білорусі та вбили головнокомандуючого генерала Духоніна.

В гетьманській армії Юнаків очолював Головну шкільну управу військового міністерства. Він доволі легко переніс короткотривалу громадянську війну між гетьманцями і прихильниками Директорії (листопад-грудень 1918 року), бо твердо стояв на платформі побудови української армії. В серпні 1919 року генерал Юнаків був призначений шефом Штабу Головного Отамана об'єднаних українських армій УНР і ЗУНР. Блискуча наступальна операція з визволення від більшовицьких військ Правобережної України і звільнення Києва у серпні 1919 року була розроблена Юнаковим. У 1920 році його призначили військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві, де він брав участь у переговорах з Юзефом Пілсудським та підготовці військово-політичних угод 1920 року, зокрема Варшавського договору 22 квітня 1920 року. 1920 року Микола Юнаків короткочасно очолював Військове міністерство в уряді Андрія Лівицького, а потім Вищу військову раду УНР при Головному Отаманові Симоні Петлюрі.

Генерал Юнаків після поразки УНР пішов разом з українським військом в еміграцію. На еміграції жив у Тарнові (Польща), який став центром українського зарубіжжя в Польщі. У Тарнові Юнаків працював радником військового міністра УНР в екзилі, військовим міністром, членом Вищої військової ради УНР, Ради Українського Центрального комітету в Польщі, очолював Українське військово-історичне товариство. Підвищений у званні до генерал-полковника УНР. Написав низку військово-історичних праць. Через тяжку хворобу з 1927 року відійшов від активної громадської діяльності.

Помер 1 серпня 1931 р., похований у м. Тарнув.