Харківське суспільство повернуте головою назад

В Україні продовжують відзначати 100-річчя з дня народження Нобелівського лауреата, письменника-гуманіста Чеслава Мілоша. Власне, за відзначення треба дякувати Польському інституту в Україні, який і організував ювілейні заходи. Бо українці ще не піднялися до розуміння шанувати навіть своїх геніїв, не кажучи вже про іноземців.

До уваги спраглої до публічних дискурсів української інтелігенції ініціатори відзначення підготували три зустрічі, присвячені не так Мілошу, як нагальним проблемам України під загальною назвою «Пограниччя – зона великих єресей?», які вже пройшли у Львові та Дніпропетровську. Організатори запросили до участі в дискурсах українських інтелігентів «з першої обойми» - історика Ярослава Грицака (який виступив модератором зустрічей), літературознавця і філософа Миколу Рябчука і письменника Сергія Жадана. З польського боку участь брав відомий у Польщі авангардистський режисер Кшиштоф Чіжевскі, який свого часу був знайомий з Мілошем.

Чому саме прикордонню (яке чомусь організатори назвали калькою з російської) були присвячені зустрічі? Тому, що сам Чеслав Мілош народився навіть не на прикордонні Польщі, а далеко від неї, у Литві. А дискусії проходять у Львові і Харкові (Дніпропетровськ потрапив до їх числа завдяки розташуванню на кордоні степу і лісостепу).

Харківська зустріч відбулася у великій хімічній залі університету ім. Каразіна. Враховуючи небуденність зустрічі, крім обов’язкової масовки з числа студентів-істориків і філософів (яких понаганяли викладачі), послухати Грицака і Рябчука прийшла харківська інтелігенція - викладачі з інших вишів Харкова, шкільні вчителі і правозахисники. Тобто, як висловився один із учасників зустрічі, «на Мілоша прийшло не більше сотні, і це добре». Організатори зустрічі трохи не вгадали з часом її проведення – почалася вона о 15.30, тому багато хто просто не встиг на неї у зв’язку з роботою.

Для більшості молоді такі імена як Грицак і Рябчук, нічого не говорили, тому студенти відверто нудьгували, клацаючи мобілками, і втікали при першій нагоді, начебто їх привели на ростріл. Зате передні ряди, куди переселилися ті, хто прийшов «добровільно» слухали гостей уважно.

Спочатку дискусія йшла між учасниками зустрічі, тобто між Грицаком, Рябчуком і Жаданом, Чіжевскі в основному слухав (кинулося в очі, що без перекладача, значить українську розуміє на відміну від доморощених «інтелектуалів»). Формат дискусії маститий історик Грицак висловив так "100% істини не буває", закликаючи всіх бажаючих до обговорення.

Потім Ярослав Грицак надав слово аудиторії.

Харківська публіка дещо здивувала своїми поглядами. Не сподівався почути з вуст студентів-істориків добре забуте визначення західної демократії часів «холодної війни», яка закінчилася тоді, колі самих студентів ще не було на світі. Виступ одного з глядачів, шкільного учителя, взагалі ошелешив – склалася думка, що шановний вчитель інших книг, як «История КПСС» під редакцією члена Політбюро ЦК КПРС Бориса Пономарьова не читав і не читає. Тобто харківська публіка (точніше той зріз, який виступав перед гостями, в тому числі і Сергій Жадан) пробує крокувати з поверненою назад головою. Хоча справедливости ради треба відзначити, що охочих висловитись було багато, в тому числі і студентів.

На репліку Миколи Рябчука про те, що культура в Україні повинна бути україномовною, відповів громадський діяч, відомий за межами не тільки Харкова, але і України, Євген Захаров. «Культуру в Україні повинні просувати насамперед громадяни України» - заявив знаменитий правозахисник. Тільки громадян у країнах виховують за допомогою рідної мови, додам від себе, до іншого Європа не додумалась.