Олена Апанович:єдиний чоловік серед українських істориків

Колись російський поет Микола Тихонов написав знамениту "Баладу про цвяхи". в якій є рядки: "Гвозди б делать из этих людей, крепче б не было в мире гвоздей". Ці слова можна віднести до видатного історика Олени Апанович, про яку казали "Єдиний чоловік серед українських істориків".

Олену Михайлівну Апанович на перший погляд, мало що пов’язувало з Україною. Народилась 9 листопада 1919 року вдалині від України на станції Мелекес Симбірської губернії у родині залізничника. Батько білорус за походженням, мати — з польського шляхетського роду. Проте вона пов’язана з непростою українською історією більше, ніж хто інший.

Через специфіку батькової роботи сім'я постійно змінювала місце проживання: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін (1929—1933, батько працював головним ревізором Китайсько-Східної залізниці), знову Харків.

Саме у Харкові Олена отримала середню освіту й вступила до Всесоюзного комуністичного інституту журналістики в Москві. У зв'язку з його ліквідацією Олена повернулася до Харкова і продовжила навчання в Харківському педагогічному інституті на факультеті російської мови та літератури, який закінчила 1941 року.

Під час німецько-радянської війни вона встигла евакуюватись до Південного Казахстану, потім переїхала до Уфи, де у 1942—1944 роках працювала кореспондентом та інструктором вузлового радіомовлення Башкирського радіокомітету. Влітку 1944 року Олена Апанович повернулась в Україну, проте не до Харкова, а до Києва, де стала працювати науковою співробітницею, потім начальницею відділу давніх актів Центрального Історичного архіву УРСР, одночасно вчилась в аспірантурі при архіві. Таким чином вона з журналістки перекваліфікувалась в історика.

1950 року Олена Апанович захистила кандидатську дисертацію на тему «Запорозьке військо, його устрій та бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768—1774 років».

Після захисту дисертації вона працювала в Інституті історії АН УРСР молодшим, а з 1956 року - старшим науковим співробітником. Вона займалася історією запорозького козацтва. в ті часи темою слизькою, яка межувала з "українським буржуазним націоналізмом".

Коли 1966 р. було створене Українське товариство охорони памיяток історії та культури, Олена Апанович увійшла до його Правління і працювала з великим ентузіазмом. Написала близько 80 статей до Української Радянської Енциклопедії (УРЕ), Українського Радянського Енциклопедичного Словника (УРЕС), Радянської енциклопедії історії України, Советской исторической энциклопедии. Перед затопленням чотирьох Січей водами Каховської ГЕС працювала там в археологічній експедиції. У звיязку з оголошенням 1965 року острова Хортиця Державним історико-культурним заповідником, вона склала список памיятних місць запорозького козацтва, який публікувався в ж.урналі “Україна” 1967-1968 років.

Коли Олена Михайлівна прийшла з планом циклу лекцій та інших просвітницьких заходів до віце-президента АН УРСР Івана Білодіда, той сказав: "Так це ж пожива для націоналістів!". Крім того, вона спілкувалася з "націоналістами" Оленою Компан, Михайлом Брайчевським, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, читала і поширювала літературу самвидаву, слухала зарубіжні радіостанції, тобто не була "радянською людиною".

У кінці 1969 р. сприяннями Петра Шелеста вийшла монографія Олени Апанович “Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.”, та, після усунення його з посади Першого секретаря ЦК КПУ, арештів інтеліґенції 1972 р. та ідеологічного погрому, козацтво стало “ідеологічним криміналом” і книжка була вилучена з бібліотек, на неї було заборонено покликатися, її імיя було вилучено з історіоґрафії.

Слава козацької берегині, ледве чи не “єдиного козака в українській історичній науці”, обернулася  у вересні 1972 р. наказом № 152 директора Інституту історії УРСР академіка А.Скаби про звільнення Олени Апанович з Інституту історії АН УРСР, відлученням від будь-якої громадської роботи, фактичною забороною публікуватися. Перед тим голова профспілки інституту на зборах сказав про неї, що це "сорняк, який треба виривати з корінням”. Тоді погром гуманітарних академічних інститутів зачепив десятки вчених.

Майже рік така "одіозна фіґура", "мічений атом" була безробітна. Тут виявилися її твердість та життєздатність характеру. Олена Апанович стала символом стійкості та незламності вченого та інтеліґента.

Протягом 1972—1986 років Олена Апанович працювала у Центральній науковій бібліотеці АН України старшою науковою співробітницею відділу рукописів і займалася вивченням української рукописної історичної книги XV—XVIII століть.

Оскільки в Україні її праці не друкували, публікувала їх у Москві, Ленінграді, Вільнюсі, Таллінні. Виявивши в фондах бібліотеки матеріали першого президента ВУАН академіка Володимира Вернадського, на їх основі написала й опублікувала 20 статей і монографію.

Під час перебудови, у 1987—1991 роках Олена Апанович працювала заступником вченого секретаря Комісії АН УРСР з розробки наукової спадщини Вернадського, за що 1988 року її нагородили срібною медаллю ВДНГ за підготовку ювілейних експозицій виставок Володимира Вернадського в Москві та Києві. Крім того, вона продовжувала дослідження з військової історії та історії мистецтва («Збройні сили України 1-ї половини XVIII ст.», «Культура козацтва», «Розповіді про запорозьких козаків»). Вона також підняла голос про реабілітацію відомого дослідника Запоріжжя, партійного працівника Миколи Киценка, якого довели до серцевого нападу.

Тоді ж, під час перебудови, Олесь Гончар підняв питання про історичну спадщину Олени Апанович та її реабілітацію.Колеги-історики (в основному чоловіки) скромно відмовчувались, не бажаючи лаятися з владою.

Її знову почали друкувати в Україні. 1991 року навіть прийняли до Спілки письменників України. А  1994 року за багатолітню працю з відродження історії України і громадську діяльність Олену Апанович нагородили Шевченківською премією.

У найгірші часи („Доба жорстока, як вовчиця”, – згадувала вона слова Олени Теліги) вона не фальсифікувала історію, хоча не могла сказати всю правду. За новітньої доби вона розкривала фальсифікацію. Починаючи з 1988 року, уперше діставши можливість говорити вільно, завдяки своїй літературній обдарованості, поєднаній з науковою скрупульозністю, Олена Апанович написала величезну кількість статей про українське козацтво як феномен світової історії та культури. Вони публікувалися в періодиці, зокрема в газеті “Народна Армія”.

До останніх днів Олена Апанович була на передньому краї історичної науки. Померла 21 лютого 2000 року. Нарешті, її наукова спадщина видана, проте до широкого читача ще не дійшла.