Харківський галичанин Мирослав Ірчан

Нашим сучасникам мало що скаже ім’я Мирослава Ірчана, хоча в Харкові на початку трагічних 1930-х років воно було у багатьох на слуху не тільки в тодішній столиці УСРР, але і в багатьох місцях світу, куди закинуло українців. Відомий поет, публіцист, його лірикою зачитувались. Письменник і літературознавець діаспори Олекса Гай-Головко назвав Мирослава Ірчана містком між Великою і Західною Україною.

Його життєвий шлях вибивався з поміж інших тогочасних доль, хоча ті часи спокійними аж ніяк не назвеш.

А початок життя майбутнього класика української поезії почався з самого серця Гуцульщини. Андрій Баб'юк (таке справжнє ім’я поета) народився 14 липня 1897 року в селі П'ядики Коломийського повіту (нині Коломийського району Івано-Франківської області) в бідній селянській родині. Закінчив сільську школу, потім 6 класів Коломийської гімназії, а 1914 року — вчительську семінарію у Львові. Мабуть все-таки "бідна селянська родина" при цісарі та при совєтах означало дещо різне.

Під час навчання в семінарії Андрій вступив до військово-спортивного товариства "Січ", що вплинуло на його подальшу долю. До речі, засновником "Січі" був його земляк коломийський адвокат Кирило Трильовський. "Січ" з початком Першої світової війни стала фундаментом корпусу січових стрільців (УСС) у складі австро-угорської армії. Андрій служить в УСС підхорунжим, воює, одночасно редагує газету «Стрілець». Тоді ж народився Мирослав Ірчан - літературне псевдо молодого журналіста і поета.

Кажуть, на поетичну творчість його надихнув його друг Василь Бобинський, життєві дороги якого тісно переплетуться з Баб’юком-Ірчаном. Про псевдо Баб’яка є поширена легенда, яку поширював Бобинський і яку викоритовують українські письменники, описуючи ту добу. Зокрема Роман Іваничук.Була у Львові в Андрія любов - красуня Ірина, відносини з якою йшли смугами - то світла, то темна. Коли Баб’юка воєнний смерч носив дорогами війни, його кохана вискочила таки заміж. Але не за нього. Незважаючи на це, Андрій Баб’юк кохання так просто не забув і взяв собі за псевдо ім’я коханої.

Січові стрільці 1918 року рушили на Херсонщину і Запоріжжя, де у Ірчана народилась ідея його другої книги - наступного, 1919 року в Кам'янці-Подільському в бібліотеці «Стрільця» він видав свої враження очевидця «Махно і махновці». Перша збірка новел «Сміх Нірвани» вийшла у Львові 1918 року, підписана справжнім ім'ям автора.

юк-Ірчан відбув разом з побратимами всі кола пекла війни. Служив в Українській Галицькій Армії (УГА), потім трохи у денікінців (що йому згадають) у складі Галицької бригади, після катастрофи денікінців у лютому 1920 року разом із бригадою перейшов на бік Червоної Армії. В той час, коли багато побратимів згодом перейшли на бік Армії УНР при беспосередньому зіткненні з частинами Михайла Омеляновича-Павленка (який деякий час очолював Українську Галицьку Армію), Мирослав Ірчан став більшовиком і навіть воював проти своїх бойових побратимів часів Першої світової - до кінця війни був на фронті як голова редакційної колегії і комісар агітпоїзда, редагував газету для галицького селянства «Більшовик».

Навесні 1921 року Ірчан переїхав до Києва і впродовж двох років (1921—1922) працював лектором у школі червоних старшин, одним із редакторів журналу «Галицький комуніст», активно друкувався в пресі.

Далі Ірчан знову робить дивовижний крок. Коли багато хто з українців, повіривши закликам більшовиків про українізацію, повернулися з еміграції в радянську Україну, він подався на захід. Протягом 1922—1923 років жив у Празі, навчався в Карловому університеті. У жовтні 1923 року він виїхав до Канади, друкувався в місцевій українській пресі, редагував масові українські журнали «Робітниця» і «Світ молоді», був секретарем заокеанської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт». Гай-Головко припускав у цьому кроці Ірчана конкретне завдання чекістів про розбудову комуністичних організацій у Канаді, проте поки документальних підтверджень цьому нема. Хоча Ірчан показав себе в Канаді переконаним комуністом. Творчий доробок поета побачив світ у Канаді та США у вигляді 8 книжок.

Улітку 1929 (за іншими даними 1932) року Мирослав Ірчан повернувся до Харкова і очолив літературну організацію «Західна Україна», де його правою рукою був відомий поет і прозаїк Василь Бобинський. Група об’єднувала вихідців із Галичини - Володимира Гжицького, Дмитра Загула, Мечислава Гаска, Любомира Дмитерка, Агату Турчинську, Мирославу Сопілку. Він жив у знаменитому будинку "Слово" на вулиці Культури.

Але у Мирослава був час пожаліти про своє повернення до УСРР. Вже наступного року після повернення, після самогубства Миколи Хвильового, чекісти розкрутили маховик репресій, який вгамувався хіба з приходом німців 1941 року.

Ірчана і його групу "Західна Україна" нещадно шматували офіційні комуністичні критики Хвиля, Кулик і Щупак. Проте він брав активну участь у громадському й літературному житті країни. Написав 5 п'єс, повісті та велику кількість оповідань. Юрій Смолич завжди виступав першим рецензентом Ірчанових драм тоді, коли письменник був ще в Канаді, і пізніше, коли вже жив на території УСРР. Прозові твори й поезії Ірчана друкувалися в різних журналах і альманахах "Всесвіт", "Західня Україна", "Зоря", "Нова громада", "Семафор у майбутнє", "Червоний шлях".

28 грудня 1933 року Мирослава Ірчана прямо в приміщенні ЦК КП(б)У (на місці нинішньої Харківської облдержадміністрації) після тривалої розмови із сталінським емісаром Павлом Постишевим заарештували за приналежність до націоналістичної української контрреволюційної організації, яку чекісти, не напружуючись, назвали Українською військовою организацією, яка існувала насправді за межами СРСР. 28 березня 1934 року судова «трійка» і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів.

Ірчана віправили на Соловки. Тут разом із Лесем Курбасом він працював над виставами «Весілля Кречинського» Олександра Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Миколи Погодіна, «Інтервенція» Льва Славіна, «Учень диявола» Бернарда Шоу та ін. у таборовому театрі, який міг дати фору багатьом професійним театрам на волі.

9 жовтня 1937 року судова «трійка» УНКВС Ленінградської області переглянула справу і повторно засудила Ірчана до розстрілу. Його разом з Лесем Курбасом, Валеріяном Поліщуком, Матвієм Яворським було розстріляно 3 листопада 1937 року. Нещодавно стало відомо ім’я ката верхівки української інтелігенції - майор НКВС Матвєєв, якого згодом його відомство послало услід за його жертвами.

Твори Ірчана було заборонено видавати, а вже видрукувані вилучено з бібліотек. Мирослава Ірчана реабілітовано посмертно 3 квітня 1956 року.

Поки в Україні на честь цього цікавого письменника відкрито два пам’ятника - у рідному селі та Коломії, обидва під час національно-визвольної революції 1989-1991 років. У Харкові на його честь не названо навіть провулка. Проте проспект Постишева досі є...