Микола Костомаров: йому дорогу відкрив Харків

Харківський університет – найстаріший університет так званої під російської України (тобто України у складі Російської імперії) виховав багато визначних істориків. Про Дмитра Багалія, який зробив перше фундаментальне дослідження історії Харкова і Слобожанщини, згадують не часто, але все таки згадують. Поза увагою він не залишається. Про ще одного видатного історика, випускника Харківського університету, який піднявся у своєму здобутку вище Багалія, чомусь харків’яни не згадують. Хоча в Україні і поза Україною він вважається одним з найвидатніших істориків Європи. Мова про Миколу Івановича Костомарова.

Він народився 16 травня 1817 року (за новим стилем) у с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії (за іншими даними в м. Дружба на Сумщині). Відставний військовий Іван Костомаров уже в похилому віці вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну Петрівну Мельникову й відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина, тому за законами Російської імперії Микола став кріпаком …власного батька. Згодом цим скористалися батькові родичі, які після смерті батька за «вільну» Миколи і 50 тис. рублів купили у матері батькову землю (14 тис. десятин).

Після цього мати перевела Миколу з московського пансіону (де він за блискучі здібності отримав прізвисько «чудесна дитина») до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, врешті за «витівки» його відрахували з пансіону. Далі Микола вчився у Воронезькій гімназії.

1833 року Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.

В університеті Микола Костомаров вивчав стародавні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

У ті роки у Харківському університеті навколо професора-славіста і літератора-романтика Ізмаїла Срезневського сформувався гурток студентів, захоплених збиранням зразків української народної пісенної творчості. Вони сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись до народної творчості.

Костомаров в університетські роки дуже багато читав, що призвело до значного погіршення зору, тому на всіх портретах він в окулярах.

У січні 1837 року Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року його затвердили в статусі кандидата.

Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку, недалеко від материної оселі.

Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого.

Тоді ж Костомаров переконався, що історію треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Для ліпшого знайомства з життям народу він, за його ж словами, почав «етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками».

Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця Степана Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.

Уже в Харкові Микола схилився до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпацтва. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України, друкуючи їх в альманахах і у вигляді збірників «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом творчості Вільяма Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).

1840 року Костомаров після магістерських іспитів пише дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», яка не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула популярності. Дослідження викликало протести церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування актуальної для України проблеми.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через півтора року - «Про історичне значення російської народної поезії» - ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій і педагогічній праці.

Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць подій, про які писав, Микола влаштувався вчителем гімназії Рівного (зараз обласний центр) на Волині. 1845 року він переїхав до Києва працювати старшим учителем у гімназії, де познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем, ректором Київського університету.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, з осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров став глибоко вивчати історію України і зблизився з видатним релігійним філософом Петром Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на Костомарова.

Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 - січні 1846 року вони створили Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності». Але якщо Костомаров, Гулак і Білозерський були швидше слов'янофілами, аніж українофілами, то Куліш і Шевченко становили українське крило.

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед народу. Микола Гулак, близький до радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Тарас Шевченко навіть мріяв про народне повстання.

Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови, у березні 1847 року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну, той переправив донос начальнику III відділення графу Орлову. Київський губернатор Іван Фундуклей намагався попередити Костомарова про арешт, проте марно. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу. Це було напередодні його весілля з Ангеліною Крагельською.

Під час слідства Костомаров боявся після суду зв'язувати з Аліною своє життя. Зрештою Крагельська вийшла заміж за іншого.

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов, де його призначили перекладачем при губернському правлінні. Оскільки роботи не було, губернатор доручив політичному засланцеві (!) завідувати …секретним відділом, у якому велися справи «розкольників». Ото вже проклятий царський режим!

У Саратові Костомаров завершив монографію про Богдана Хмельницького і почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази.

1856 року маніфест Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду і він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. 1858 року Костомаров повернувся до Петербурга і відвідав Шевченка, який повернувся із заслання, Сцену зустрічі Микола Іванович описав у «Автобіографії»:«Майстерня Шевченка знаходилася поруч із академічною церквою. Це була простора і світла кімната, що виходила вікнами в сад. „Здрастуй, Тарасе“, — сказав я йому, побачивши його за роботою в білому фартуху, з олівцем у руці. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати».

1859 року Костомаров зайняв кафедру російської історії Петербурзького університету. Після вступної лекції в залі довго не затихали овації, а потім студенти підхопили його на руки і винесли з університету до екіпажа». Хтось із сучасників точно помітив: «Лекції Костомарова кликали на площу!».

За роки заслання погляди Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже не був народником, одначе не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він критично дивився на події та основних осіб російської та української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями.

Костомаров напружено працював і багато публікувався у найпопулярніших тоді журналах «Современник», «Вестник Европы» і «Русское слово».

У Петербурзі він разом із старими друзями Пантелеймоном Кулішем і Василем Білозерським створив петербурзьку українську «Громаду», в ідейному спектрі якої Костомаров не поділяв радикалізму Шевченка.

У 1861-1862 рр. петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Україні, видавали журнал «Основа». У ньому були надруковані теоретичні праці Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії». Крім того, Микола Іванович листувався з Олександром Герценом і регулярно друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

І жодні жандарми не намагались його переслідувати за ці статті.

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, Костомаров не приєднувався ні до революційного, ні до консервативного таборів, чим настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, серед них Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних» викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на несанкціоновані виступи.

На знак протесту Костомаров 1862 року подав у відставку. 1863 року він одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, 1864-го аналогічний виклик прийшов з Харкова, а 1869 року його знову запросили в університет святого Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову відновити викладання.

Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 р. він бере активну участь у періодичному виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV—XVII століть («Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією»).

Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Руїна» (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866).

1873 року розлучені долею Микола Костомаров і Аліна Крагельська зустрілися знову і обвінчалися. 10 років, до самої смерті Костомарова, вони прожили разом.

1872 року від напруженої роботи в Костомарова стали сильно боліти очі. Він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка надиктувати «Руську історію…» для популярного читання.

7 квітня 1885 року вчений помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі і був похований Волковому кладовищі.

Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все життя.