Недільна балачка: всі відтінки миру, капітуляція та партія війни

В Україні новий виток своїй війни червоної та білої троянди, партій війни та миру, як вони визначають один одного.

Але  річ у тому, що в Україні існує саме партії війни й партії миру.

Є ще партія капітуляції, є партія «дійдемо до кордонів 1991 року», є партія «вічна війна заради сталого миру" та партія "сталого миру за умов обороноздатності та непорушності кордонів". Є купа відтінків миру, через які чубляться політики. Але всі вони чубляться, по суті, через електорат, а не через те, що хоча б один із цих сценаріїв наразі є реальним.

Але не вони, а саме електорат продукує ці ідеї, є їх носієм. 

Партія капітуляції

Хочемо ми того чи ні, в Україні дійсно є досить великий прошарок людей, які готові погодитися на капітуляцію України. Причому вони не вважають, що це є капітуляція, але так воно і є.

І це не так звані «ждуни».«Ждуни» — це більш-менш активні люди, які не бачать майбутнього України. Вони вважають Україну частиною Росії, але замість того, щоб взяти валізи й поїхати кудись жити в Іркутськ, де вирує чума, вони чомусь роблять усе, щоб «русский мир» прийшов сюди. Вони передають дані ФСБ, працюють корегувальниками, активно пишуть пости в телеграм-каналах.

Тобто це досить активні люди, але їх завжди було не так багато. Це ті самі, хто ходив до пам'ятника леніну, який впав, на Антимайдан. Тобто це так чи інакше люди дії або частково люди-дії, які якщо мовчать та чекають, але саме чекають Росії. І їх як раз не багато. 

А ось окрім них є досить великий прошарок людей, які погодилися б на капітуляцію. І не будуть вважати, що це капітуляцію Якщо вони будуть впевнені, що ви не будете їх засуджувати, вони вам скажуть:

«Нафіга нам цей Донбас? Там взагалі нічого немає. Нафіга далі воювати, якщо можна жити як раніше? За що ми воюємо?»

Їм здається, що загалом не дуже важливо навіть, який прапор буде і якою мовою потрібно буде розмовляти., адже «Ми ж дружили, СРСР був дуже класний».

Вони хочуть, щоб було як раніше, не будуючи причинно-наслідкові зв'язки. Їм здається, що якщо домовитися, путін далі не піде, Україну не з'їсть російський морок, й можна буде як раніше їздити один в гості та слухати один "голубий вогник". 

Це люди, яких Україна програла на початку 90-х, коли не розпочала боротьбу за власну самоідентифікацію, залишила спільний культурний простір. Хоча тоді була можлива сепарація, рф була слабка й не настільки тоталітарна. 

Україна програла цих людей в інформаційній війні. Вони продовжували жити в спільному просторі, народжувати та виховувати дітей, які ніколи не жили в срср та не бували в росії, але хотіли туди. 

Україна програвала їх всі ці п'ять років інформаційної війни. Це люди які не дивляться марафон, хоча наче на них він повинен бути націлений, але вони читають сумнівні чати та телеграмканали. Це часто родини тих, хто ухиляється від служби, не всі, але багато - тому що продовження війни пряма загроза для існування їх сімей. Родини бусіфікованих чи просто ті, у кого юність пройшла в срср. Але загалом їх багато, і вони підуть на вибори, й вони і вони будуть впевнені, що голосують за щасливе майбутнє. Для них головне — перестати стріляти.

І вони не розуміють, що якщо прийде сюди російський мир і путін, вже ніколи не буде як раніше.  Вони не розуміють, що хочуть рухатися в морок.

Проблема навіть не в тому, що такі українці є. Проблема в тому, що політики думають як з ними загравати перед виборами, а не як змінити їх світосприйняття. 

Партія кордонів 1991 року

Є інша протилежність. Ось ця партія — реальна партія війни, яка впевнена, що Україні потрібно вийти на кордон 1991 року. Вийти не шляхом дипломатії, а шляхом зброї. І поки цього не станеться, а краще не буде українізовано Кубань і Білгородщину, то потрібно воювати, воювати, воювати.

І більшість цих людей можуть бути навіть не в містах і селах, які потерпають від вибухів. Вони можуть бути десь там, де вибухів не так багато. Зокрема кордоном. І це також електорат, яким будуть загравати політики.

Але більшість українців навіть чути вже не може за війну, за смерті та обстріли.  

Партії сталого миру за умов обороноздатності

А ось ти, хто один одного звинувачує в тому, що вони є партією війни, а вони є партією миру, фактично говорять про одне і те саме.

Просто одні речення починають зі слова мир, інші зі слова обороноздатність. 

Вони говорять про те, що Україні потрібен мир, але за умов абсолютних гарантій та високої обороноздатності країни, яка б не дозволила путіну і росії знову напасти.

Тому що ми розуміємо, що перемир'я може призвести до того, що Путін наробить більше ракет, більше орків і просто знову піде в атаку.

Але одні з цих людей — за сталий мир за умов ненападу Путіна та обороноздатності країни, світових гарантій. Одні з них починають, знову ж таки, через свій електорат, говорити речення зі слів: «Нам потрібен мир за умов таких-то». Інші починають говорити: «Нам потрібна військова обороноздатність, яка може привести нас до сталого миру."

Але проблема в тому, що речення можна починати хоч так, хоч так, але наразі немає відповіді, як це зробити. Ми розуміємо, що Путін не хоче домовлятися. Ні на яких умовах. Він про це десять разів сказав.

Тому що, якщо закінчиться війна, вже до нього з'являться питання - що це було та навіщо?  Тому він рухається в пекло, рухає туди весь світ, і в першу чергу росію, Україну і так далі.

Світових гарантій, які б дозволили Україні отримати можливість того, що Путін не нападе, також немає. Про них усі говорять, що вони будуть, говорять різні політичні опоненти, але їх немає. НАТО не працює, ООН не працює, Будапештський меморандум не працює. Блакитні каски ніхто не пропонує, тому що в умовах сучасної війни ніхто окрім українців та росіян воювати не здатний. 

Але й наростити обороноздатність помахом чарівної палички ніяк не вдасться.  П'ять років іде війна, п'ять років нам дають гроші, п'ять років дають якусь зброю. Дуже не квапляться, але ж дають.

І за ці п'ять років не побудована нормальна система мобілізації, не побудована нормальна система демобілізації, не побудована і не поставлена на потік, дійсно на потік, оборонка. Не побудовані захисні системи хоча б енергетики і таке інше.

Але все це розкрадається просто великими об'ємами на самому верху. І це бачать українці, і це бачать партнери.

Як наразі посилити кардинально обороноздатність хлопців і дівчат, які воюють? Наше військо зокрема тримається на дуже втомлених п'ятдесятирічних чоловіках, яких також закінчується ресурс. І на відповідальній молоді. Яку ми втрачаємо на війні. А інші йдуть. 

Й цей ритуальний спір, що краще «сталий мир за умов обороноздатної країни" або "обороноздатна країна, яка може забезпечити сталий мир» ніяк не відповідає на питання як це забезпечити. 

А потрібні конкретні кроки: 

• Дипломатія, яка працює на те, що світ перестане бояться розвали рф на регіони й зникнення тоталітарної імперії. Це буде найкращою гарантією мира.
• Військо та оборонна промисловість, де суспільство і самі військові бачитимуть конкретні кроки посилення, а не обіцянки балістики, дронів та ракет.
• Чесний діалог влади з українцями, які хочуть бачити не обіцянки та боротьбу за електорат, а стратегію сталості країни. 

І головне, досить красти