Недільна балачка: під руїнами Карфагену можемо похоронити значно більше

Є такі моменти, коли політична картинка раптом складається сама.

Тобі показують великі перемовини, спеціальні посланці Трампа Стів Віткофф та Джаред Кушнер, Москва, потім Київ, розмови про мир, компроміси, можливість повернення до тристоронніх переговорів. А сьогодні на цьому тлі виходить новий корупційний скандал, і вся ця конструкція починає виглядати ще більш пластмасовою. 

5 вересня НАБУ та Спеціалізована антикорупційна прокуратура повідомили про викриття організації, яку, за версією слідства, очолював посадовець Офісу Генерального прокурора. Йдеться про мережу кол-центрів, які, як стверджують детективи, отримували захист від правоохоронців за хабарі. Серед затриманих — Сергій Кропива, посадовець Офісу Генпрокурора. НАБУ заявило, що організація була створена ще у 2025 році та до неї залучали чинних прокурорів і людей поза системою прокуратури.

І тут, власне, починається найцікавіше.

Бо корупційний скандал — це вже давно не тільки про вкрадені гроші, прокурорів, кол-центри чи конкретні прізвища. У воюючій країні це ще й питання репутації. Причому не абстрактної репутації «України взагалі», а репутації держави перед людьми, які приїжджають сюди говорити про її майбутнє, гроші, зброю, території та мир.

Особливо якщо буквально напередодні або паралельно з цим до Києва приїжджають американські переговорники.

Віткофф і Кушнер 6 вересня зустрілися із Зеленським у Києві після переговорів із Володимиром Путіним у Москві. Розмова тривала понад чотири години. Говорили про мирний процес, підтримку України, зокрема про протиповітряну оборону та зимовий пакет. Але жодного прориву оголошено не було. Американські представники говорили про необхідність компромісу та сподівання на відновлення переговорів між Росією та Україною.

І от на цьому тлі слово «Карфаген» набуває трохи іншого звучання.

Бо що бачить умовний американський чиновник?

З одного боку — країна, яка говорить про демократію, свободу, європейський вибір і боротьбу проти авторитарної Росії. Країна, яка третій рік повномасштабної війни тримає фронт і платить за це життями.

З іншого — чергову історію, де корупційна схема, за даними слідства, виявляється пов'язаною з людьми всередині державної правоохоронної системи. Причому не десь у районному ЖЕКу, а на рівні Офісу Генерального прокурора.

Генпрокурор Руслан Кравченко заперечує свою причетність до схеми та заявив, що не давав жодних вказівок щодо прикриття незаконних кол-центрів. Він також наказав провести внутрішні перевірки та заявив про необхідність поліграфів для працівників підрозділів, які займаються такими справами.

Але проблема репутації якраз у тому, що вона не чекає завершення суду.

Репутація працює швидше за суд.

І американська політика, особливо нинішня адміністрація Дональда Трампа, — це не та політика, де можна нескінченно пояснювати моральну перевагу однієї сторони. Там набагато більше мови про інтерес, результат, гроші, вигоду, угоду. Трамп і його команда самі неодноразово описували зовнішню політику через призму американських інтересів та економічних домовленостей.

І тут для України виникає дуже неприємна проблема.

Американці можуть співчувати українцям. Можуть захоплюватися українськими військовими. Можуть бачити мужність людей, які сидять в окопах, працюють волонтерами, витягують поранених, ремонтують машини, збирають дрони і живуть під обстрілами.

Але держави не будують зовнішню політику лише на симпатії.

Особливо коли йдеться про людей, які приїжджають не просто поспілкуватися з українським суспільством, а домовлятися про закінчення війни.

І тут є ще одна дуже небезпечна річ.

Корупція починає стирати для зовнішнього спостерігача ту межу, яку Україна намагається провести між собою та Росією.

Для нас ця межа очевидна.

Ми воюємо за свободу. Вони прийшли нас знищувати. Ми хочемо демократії. Вони будують авторитарну державу. Ми хочемо в Європу. Вони будують імперію.

Але політичний переговорник дивиться не тільки на цінності. Він дивиться на те, як працює держава.

І якщо з одного боку столу сидить Москва з її корупцією, спецслужбами, чиновниками та олігархами, а з іншого — Київ, де знову і знову спливають історії про корупцію всередині державних інституцій, для цинічного переговорника з'являється дуже небезпечна спокуса сказати: ну а яка, власне, різниця?

Не для українця.

Не для росіянина.

А для людини, яка прилетіла домовлятися про угоду.

Саме тому будь-який великий корупційний скандал під час війни — це удар не тільки по владі. Це удар по переговорній позиції країни.

І тут згадується та сама історія з футболками з написом про «київський режим», яка свого часу викликала чимало обурення. Можна жартувати, можна гратися словами, можна говорити, що це просто політичний стьоб.

Але коли ти сам використовуєш мову «режимів», а паралельно світ бачить корупцію, яка доходить до правоохоронної системи, ти мимохіть допомагаєш своїм опонентам розмивати різницю між демократією, яка захищається, та авторитарною державою, яка напала.

А це дуже погана гра.

Бо для Москви слово «режим» — природне. Російська система саме так і працює: влада, гроші, силовики, лояльність, інтереси еліт.

Україна ж не може дозволити, щоб її почали бачити через ту саму оптику.

Тому що тоді змінюється і логіка переговорів.

Якщо перед тобою демократія, яку атакує авторитарна держава, природно думати про те, як допомогти демократії вистояти.

Якщо перед тобою два режими, які воюють між собою, логіка інша: хто що дасть, кому що вигідніше, де можна заробити, яку угоду можна укласти і скільки це коштуватиме.

І ось тут Росія для Вашингтона має одну страшну перевагу: вона зрозуміла.

Москва завжди була зрозумілою для великої політики. Вона торгується, погрожує, домовляється, порушує домовленості, знову торгується. У неї є ресурс, яким вона платить за лояльність: газ, нафта, території, гроші, зброя, вплив.

А Україна приходить із зовсім іншою пропозицією: ми хочемо свободи, демократії, гарантій безпеки, справедливого миру і європейського майбутнього.

Це набагато сильніша моральна позиція.

Але вона працює тільки тоді, коли держава сама не підточує її зсередини.

Тому після кожного такого скандалу хочеться не кричати на американців, не обурюватися на німецьких канцлерів, не вимагати від партнерів «більше розуміти Україну».

Хочеться поставити запитання своїм.

Що ми самі робимо, щоб нас було неможливо поставити на одну дошку з Росією?

Бо Віткофф і Кушнер можуть приїхати ще десять разів. Можуть зустрічатися із Зеленським, Путіним, європейцями, військовими, економістами. Можуть говорити про мир, гарантії, території, зброю та інвестиції.

Але жоден американський переговорник не зможе переконати Вашингтон, що Україна — це інша політична реальність, якщо сама Україна регулярно дає матеріал для протилежного висновку.

І саме тому «Карфаген» зараз виглядає таким пластмасовим.

Не тому, що не треба домовлятися.

Не тому, що не треба говорити з американцями.

І точно не тому, що дипломатія не має сенсу.

Навпаки — вона зараз потрібна як ніколи.

Але дипломатія без внутрішньої політичної якості держави перетворюється на декорацію.

Можна поставити красивий стіл, посадити за нього Віткоффа і Кушнера, говорити чотири години, робити фотографії, називати зустріч конструктивною і говорити про мир.

А потім десь у цей самий час НАБУ заходить у структури Офісу Генпрокурора через справу про корупційну мережу.

І вся картинка розсипається.

Бо світ дивиться не тільки на те, що ми говоримо.

Світ дивиться на те, як ми живемо.

І якщо хочемо, щоб у Вашингтоні бачили в Україні не черговий «режим», який можна вигідно чи невигідно поміняти на інший режим, а державу, яка реально бореться за свободу і демократію, це доводиться щодня підтверджувати не словами.

А діями.

І передусім — своїми.