«Якщо дитині загрожує небезпека — її треба вилучати». Павло Сушко про провали системи захисту дітей

Розповідь з Павлом Сушко, головою Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування фактів можливих порушень прав дитини при формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту прав дітей, соціальної підтримки сімей з дітьми, розвитку сімейних форм виховання та усиновлення.

Про насильство над дітьми

— В Україні дедалі частіше говорять про випадки насильства над дітьми. Це нова тенденція, наслідок війни чи просто правоохоронці почали більше виявляти такі випадки?

— Думаю, тут усе в комплексі. Україна опинилася на стику реформ, децентралізації та реформи деінституціалізації. Стару систему ліквідували, а нову альтернативу не побудували. Раніше служба у справах дітей мала виявити дитину в небезпеці, оцінити ризики, вилучити її або забезпечити соціальний супровід. Зараз фактично немає чітко визначеного відповідального за дитину.

У результаті кожен робить свою роботу: поліція приїжджає на виклик, лікарі лікують, соціальні служби виконують свої функції. Але дитину, яка перебуває поруч і реально в небезпеці, система часто просто не бачить.

— Чому дітей не вилучають із небезпечних сімей?

— Одна з головних причин — їх просто нікуди вилучати. Закрили інтернатні заклади, але не створили достатньо альтернатив. Патринатних сімей мало — вони є приблизно в третині громад. Тому дітей можуть залишати в небезпечних родинах або влаштовувати до лікарень.

У Харкові, наприклад, у лікарнях перебуває понад 50 дітей. А коли дитину немає куди влаштувати, виникає спокуса не бачити проблему: не поставити сім’ю на облік, не вилучити дитину — і формально показники виглядатимуть краще.

— Де проходить межа між допомогою сім’ї та необхідністю вилучити дитину?

— Вигадувати нові критерії не потрібно. Є Конвенція ООН про права дитини. Якщо дитині загрожує небезпека — її треба вилучати. А вже потім працювати із сім’єю, оцінювати ризики й надавати допомогу.

При цьому не можна плутати бідність із небезпекою. Якщо в родині протікає дах або немає грошей на їжу — державні служби мають допомогти, а не забирати дитину. Але якщо батьки зловживають алкоголем, перебувають у стані сп’яніння і не здатні забезпечити безпеку дитини, це вже зовсім інша ситуація.

Дитина не може захистити себе так, як дорослий. Тому її право на життя і безпеку має бути пріоритетом.

Про війну та державну систему контролю

— Наскільки тут змінила ситуацію війна?

— Війна наклала свій відбиток. Люди втратили житло, роботу, майно, погіршився психологічний стан батьків. Водночас через постійні обстріли люди бояться брати на себе відповідальність за чужу дитину, тому патронатних сімей не стає більше.

Саме тому потрібні центри соціально-психологічної реабілітації сімей і дітей. Там психологи могли б працювати не лише з дитиною, а й із сім’єю, допомагати батькам і запобігати вилученню там, де його можна уникнути.

— А що робити, коли система вже не спрацювала і сталася трагедія?

— Треба шукати не лише винного в самій трагедії, а й з’ясовувати, де саме система мала спрацювати. У Київській області після роботи нашої тимчасової слідчої комісії поліція разом зі службами у справах дітей провела рейд. За три дні було вилучено 21 дитину з небезпечних умов, а трьом дітям фактично врятували життя.

Це показує, що проблема не завжди у відсутності повноважень. Часто немає взаємодії між службами. Поліція складає протокол і їде, а далі ніхто не стежить, що відбувається з дитиною.

— Що можна зробити вже зараз, поки система реформується?

— Насамперед перестати приховувати проблему. Потрібен розголос і відповідальність. Люди мають розуміти: якщо вони бачать, що дитину б’ють або вона перебуває в небезпеці, не можна думати, що «служби самі розберуться». Треба телефонувати в поліцію, привертати увагу.

І держава має створити збалансовану систему. Якщо патронатних сімей недостатньо, потрібні центри, куди дитину можна безпечно влаштувати на час роботи із сім’єю. Якщо дитина постраждала від насильства, їй потрібні психологічна допомога і захист, а не повернення в небезпечне середовище лише тому, що немає іншого місця.

— Чи не ризикуємо ми, захищаючи дітей, знову створити інтернатну систему?

— Ми проти того, щоб діти зростали в інтернатах. Але й залишати дитину в небезпеці не можна. У європейських країнах теж існують заклади тимчасового перебування дітей. Питання не в тому, щоб повернутися до старої інтернатної системи, а в тому, щоб мати безпечне місце для дитини, коли її необхідно негайно вилучити.

Нас ніхто не змушує копіювати чужу модель. Ми самі маємо вирішувати, яка система потрібна Україні. Але вона має виходити з головного принципу: право дитини на життя і безпеку важливіше за право дорослого залишати дитину у небезпечних умовах.