Євген Коляда «Люди мають самостійно прийняти рішення»: як на Харківщині проходить евакуація

Розмова з головою правління благодійної організації «Координаційний гуманітарний центр», який координує масштабні процеси евакуації цивільного населення Євгеном Колядою про те, куди вивозять евакуйованих, в яких умовах вони живуть й чому дехто не виїжджає до останнього

Про евакуацію на Харківщині

— Наразі оголошена нова хвиля евакуації на Харківщині. Наскільки це буде викликом? Скільки людей потрібно евакуювати? І чи вдалося вже вивезти тих, кого мали евакуювати раніше? Адже досі вивозять людей із Куп’янського району та Вовчанської громади.

— Якщо говорити про Вовчанську селищну територіальну громаду, ми беремо Куп’янський напрямок. У Куп’янському районі передбачається евакуація приблизно 8 287 людей, з яких 766 маломобільних осіб, 837 осіб з інвалідністю та 939 дітей.

У Дергачівській громаді передбачається евакуація 3 541 особи, з яких 98 маломобільних людей та 283 дитини.

У Богодухівській міській територіальній громаді передбачається евакуація 891 людини, з яких 71 особа з інвалідністю та 121 дитина. У Золочівській селищній територіальній громаді — 13 людей.

Це говорить про те, що, як ми казали раніше, Харківщина вирізняється тим, що обласна військова адміністрація, департамент цивільного захисту, профільні служби — всі вони, в тому числі у кооперації з військовим командуванням, тверезо оцінюють ситуацію та розуміють потенційні ризики.

Фронт не рухається. З боку Богодухівщини, слава Богу, військові міцно стоять і захищають нас усіх. Але технології, на жаль, рухаються вперед.

Якщо FPV-дрони раніше, буквально пів року тому, досягали 20 кілометрів, і ми вже говорили про дронові сітки та захист логістичних шляхів, то зараз дрони досягають дедалі більших відстаней. Крім того, росіяни вже використовують технологію дронів-маток. Це дрони, які довозять FPV-дрони на своєму крилі та відпускають їх, збільшуючи їхню дальність до 40–50 кілометрів від лінії розмежування або від кордону.

Все це є небезпекою для людей.

Наша першочергова задача — мінімізувати ризики. Евакуація — один із компонентів мінімізації цих ризиків. Звичайно, перш за все розглядається категорія сімей з дітьми, бо діти залежать від рішення своїх батьків, а також людей з інвалідністю та маломобільних осіб.

Це саме ті люди, які залишаються останніми, бо вони не мають можливості виїхати.

— Як зараз відбувається евакуація?

— За тенденцією, звичайно, йде евакуація. Люди використовують власний транспорт, їдуть до родичів, наприклад. Але всі проїжджають через транзитні центри — це система допомоги.

Там надається багатосекторальна допомога, працює багато партнерів та гуманітарних організацій.

Людина отримує комплекс підтримки. Гроші — зараз ця сума збільшилася. Раніше люди отримували 10 800 гривень на людину і на кожну дитину, зараз — 12 300 гривень.

Але для сім’ї це лише першочергова допомога. Окрім грошей, є дуже багато іншої підтримки. Це важливо, бо людина відчуває себе не самотньою.

— Які питання найчастіше ставлять люди, які не хочуть або вагаються виїжджати?

— Переважна більшість людей ставить питання: «Чому?». І це нормально. Для цього працює гаряча лінія 203, вона цілодобова.

Я закликаю звертатися саме на неї — не тільки з питаннями евакуації, а взагалі з будь-якими питаннями, які їх турбують і пов’язані з евакуацією, виїздом або гуманітарною підтримкою. Оператори готові цілодобово надавати консультації.

Люди можуть запитати, де і куди вони поїдуть, які будуть умови, яку допомогу вони отримають, де їх розмістять. Тобто поставити будь-які питання, щоб прийняти рішення.

Про долю тих, хто погодився виїхати

— Чи достатньо зараз місць для розселення евакуйованих?

— Гуманітарні організації постійно працюють у цьому напрямку. До кінця року планується в місті Харкові відкрити ще до 600 вільних місць додатково.

Ця кількість постійно змінюється. Понад 8 тисяч людей зараз проживають у місті Харкові, вони теж мігрують. Люди знаходять роботу в місті, знімають квартири, переїжджають. Або, наприклад, повертаються туди, де громада вже більш безпечна.

Тому ця цифра постійно змінюється. Ми намагаємося постійно тримати план у 500 вільних місць, де перші поверхи повністю адаптовані для маломобільних людей та людей з інвалідністю.

Бо зараз переважно виїжджають саме такі категорії людей, і вони мають мати зручні умови перебування.

У кожному місці безкоштовне проживання, люди не платять за комунальні послуги. У багатьох місцях є харчування. Але зараз у багатьох намагаються створити інфраструктуру, щоб люди могли самостійно приготувати їжу та нормально, гідно жити.

— Яке житло найбільше потрібне евакуйованим?

— Величезний запит саме на будинки приватного типу. Це логічно. Ми вивозимо людей із приватного будинку, а селимо їх у гуртожиток.

Є соціальний резонанс у цьому плані. Люди звикли жити поряд із землею, працювати на землі. І, звичайно, одразу постає питання перевезення худоби, різних тварин, речей.

Технічно ми, як благодійний сектор, готові вивозити все. Ми готові вивозити до 2 тисяч людей на день, у тому числі з великими речами, з худобою.

Але питання — куди цих людей поселити, куди подіти ці речі. Це гарні умови, але це не приватний будинок.

Тому ми всі з нетерпінням чекаємо на ініціативу «Будиночок у селі» від Міністерства соціальної політики. Це гарна ініціатива. Ми навіть готові допомагати з малими та середніми ремонтами після того, як громада придбає цей будинок.

Ми готові допомагати засобами для існування — давати людям гроші на теплиці, інструменти, на будь-що, що потрібно.

Але зараз ідуть бюрократичні процеси в державі. Це дуже гарна ініціатива, і було б дуже добре, якби вона швидше запустилася.

— Ви говорите, що лише 10–15% людей потребують житла. Але коли спілкуєшся в громадах із людьми, вони якраз говорять: «Я не буду виїжджати, тому що мені нікуди їхати». Як це корелюється?

— Це цифри, які надані за нашою статистикою, яка ведеться по всіх транзитних центрах, які працюють, і по всіх категоріях.

Якщо ми беремо 8 тисяч людей, серед них приблизно 800 потребуватимуть поселення. Можливо, у якійсь конкретній громаді більшість потребуватиме житла — можливо, це буде 2 тисячі, можливо, 3 тисячі.

Але ми беремо загальну тенденцію, загальну статистику всіх евакуйованих з усіх громад області. І не тільки області — ми ще й приймаємо людей із Донеччини. Лозова зараз бере на себе дуже велике навантаження щодо Донецької області.

Там люди теж переважно потребують поселення, але величезна кількість людей приїжджає саме як евакуйовані.

Якщо ми беремо цю статистику та динаміку, 70–80% людей приїжджають власним транспортом. Здебільшого це перші хвилі евакуації. Це люди, які мають або мали бізнес, більш-менш жили, молоді люди працездатного віку. Вони переміщаються у більш спроможні міста — Київ, Полтаву, Харків.

Але серед цих 15% майже 90% людей, які потребують поселення, — це самотні, маломобільні, малорухомі люди.

Наприклад, сім’ї, які мають таких людей. Це найбільша проблема.

Сім’я складається з п’яти людей, серед них є бабуся або дідусь, який маломобільний. Ми розуміємо, що цю сім’ю треба поселити, але гуртожитки, маю на увазі в західній та центральній частинах України, не готові прийняти цю людину, бо за нею потрібен догляд.

А сім’я каже: «Ми можемо поселитися всі разом, ми готові за нею доглядати».

Але є великий ризик недовіри: «А раптом ви не будете доглядати? Що нам тоді робити?» Ця людина потребує допомоги, можливо, її краще в лікарню. Але ми не можемо розірвати сім’ю.

Лікарні та геріатричні заклади готові приймати, але ми не можемо роз’єднати сім’ю. Над цим ми працюємо. Найкращий вихід — приватний сектор.

— Тобто де-факто людині можуть відмовити в поселенні?

— Ми ніколи не відмовляємо. Просто такі сім’ї або люди з проблемними випадками затримуються довше в наших транзитних центрах.

За законодавством у транзитних центрах можна перебувати до семи днів. Ми ніколи не виженемо людину, якщо вона перебуватиме більше семи днів. Але у нас є золоте правило — до трьох днів.

У транзитних центрах гарні умови. Особливо в Харкові — окремі кімнати, душові, персонал, харчування. Все є, тепло.

— Чому тоді намагаєтеся обмежити перебування трьома днями?

— Бо ми хочемо, щоб транзитні центри були максимально розвантажені на випадок масової евакуації.

У нас у 2024 році було по 780–800 людей на день, яких приймав транзитний центр. Це було під час евакуації з Вовчанська, Липецького напрямку.

Тоді було важко, але транзитний центр справився. Зараз людей менше, і ми хочемо, щоб вільні місця постійно були.

Три дні достатньо для того, щоб люди адаптувалися. Ми знаходимо їм житло, тим більше що вільні місця є.

Але бувають сім’ї або проблемні випадки. Наприклад, людині потрібно відновити документи або потрібне медичне втручання. Вона спочатку їде до лікарні, проходить необхідні процедури, повертається на транзит, обирає собі місце, і потім ми її селимо.

Може бути таке, що люди залишаються на сім, десять днів, два тижні. Але ми людей ніколи не виганяємо і ніколи не відмовляємо. Просто це займає трохи більше часу.

— Якщо люди почують, що їхня громада входить до числа тих, де оголошена евакуація, і приймуть рішення виїхати власним транспортом або винаймуть його, чи потрібно їм обов’язково їхати до транзитного центру в Харкові?

— Моя відповідь — обов’язково потрібно.

Транзитний центр знаходиться за адресою Миру, 102, це школа «Обдарованість». Це гуманітарний транзитний центр, там працюють виключно гуманітарні організації.

Люди мають приїхати туди та зареєструватися. Влада має про них знати, плюс гуманітарний сектор має про них знати, бо вони отримують допомогу.

Є певні умови для отримання допомоги. Ми проти того, щоб це був такий соціальний туризм. Кожна людина буде верифікована з громадою, з якої вона приїжджає, для того, щоб чітко розуміти, що вона дійсно евакуюється.

У такому випадку вона буде повністю забезпечена допомогою.

Окрім того, там є багато консультацій: юридичні, медичні, психологічні, а також індивідуальний кейс-менеджмент для людей — вирішення їхніх індивідуальних питань.

Там багато партнерів та організацій. Є навіть організації, які видають окуляри для літніх людей. Це волонтерський і гуманітарний сектор, який допомагає.

Звичайно, їм потрібно там бути, бо нам важливо розуміти тенденцію, куди вони їдуть, якщо самостійно виїжджають, щоб тримати з ними зв’язок.

Особливо це важливо для тих людей, які виїжджають і потребують поселення. Нам потрібно розуміти, коли ми їх поселяємо.

Якщо ми говоримо про Харківщину, ми все одно об’їжджаємо ці гуртожитки та спілкуємося з людьми. Якщо говоримо про західну та центральну частини України, протягом місяця ми обов’язково телефонуємо їм і запитуємо, які у них проблеми та умови.

— Чи часто люди скаржаться на умови проживання після евакуації?

— Жодна система не ідеальна. Ми стараємося зробити її ідеальною, але постійно є помилки. Є людський фактор, є різниця між очікуваннями та реальністю.

Ми просимо людей бути відвертими і казати, як є: незадовільні умови, щось не влаштовує або комунікація якась не така.

У нас часто трапляються випадки, коли ми змінюємо для людини місце проживання. Вона там живе, але щось не пішло, не прижилося із сусідами — бувають різні ситуації.

Якщо ми не вирішуємо конфлікт або ситуацію в межах місця тимчасового проживання, ми переселяємо людину та безкоштовно перевозимо її. Ми намагаємося чути людей.

Тому є гаряча лінія зворотного зв’язку. На транзитному центрі про неї розповідають, люди записують її, отримують брошуру і можуть у будь-який момент звернутися.

Є лінія скарг для людей. Все це дозволяє нам покращувати процес.

Тут ніхто не будує рожевих замків. Ми розуміємо, що є потоки людей, і нам важливо врятувати життя — це перш за все.

Далі все поступово вирішується, але бувають індивідуальні кейси, які просто потребують часу.

Про тих, хто відмовляється їхати і тих, хто ризикує заради них

— Повертаючись до цифр: наскільки багато людей залишається у громадах, де евакуація була оголошена раніше? Чому люди іноді не виїжджають до останнього? Я маю на увазі села, максимально наближені до Куп’янська, села Вовчанської громади. Чи залишаються там люди? Нещодавно був трагічний випадок, коли загинув поліцейський, який, я так розумію, евакуював людей саме з Вовчанської громади.

— Національна поліція. Дуже шкода молодих людей, волонтерів Національної поліції. В тому числі Юля зараз теж бореться за життя.

Дуже важка ситуація. Насправді Рома — дуже важка втрата, в тому числі для всіх нас, бо всі один одного знають.

Ті хлопці, які працюють у секторі, — це чергове нагадування людям, що треба приймати своєчасне рішення, бо гинуть молоді люди, які дійсно хочуть їм допомогти. Це важко для всіх.

Люди залишаються, їх залишається багато. Для нас важливо, щоб не залишалася сім’я з дітьми. Як я сказав, діти залежать від рішення їхніх батьків. Це неправильно.

Основні причини дві.

Перша причина — люди не знають, куди їхати і що робити. Стандартні питання: де, куди, що зі мною буде, які умови. На ці питання ми намагаємося зараз відповідати.

Інформуванням, під час обходів будинків. Місцеве самоврядування працює, служби працюють, вони також обходять людей, поліція допомагає.

Ми їздимо з гучномовцями там, де немає зв’язку, з брошурами, з листівками.

Максимальне інформування, яке можливе, та відповіді на питання людей — це дійсно дає різницю.

За статистикою, 73% після впровадження цієї системи з тих, кого ми опитали, прийняли позитивне рішення. Раніше ця цифра навіть до 20% не доходила.

Ми інформуємо людину, вона бере брошуру і йде. А коли ти показуєш їй на планшеті, вона вже питає: «А куди дзвонити?», ставить питання, що робити, бере час на роздуми. Але вона вже чітко бачить і розуміє, куди можна їхати.

Друга причина — це, на жаль, та, на яку ми не маємо відповіді.

«Я тут народилася, я тут хочу і померти. Це житло, яке я будувала або будував там усе своє життя. Я звідси нікуди не поїду».

Це принципова позиція. І тут теж людей можна зрозуміти. Ставиш себе на їхнє місце.

Тут пройшло твоє дитинство.

Єдина панацея, єдине рішення — це робота з психологами. Не часто нам вдається залучати психологів до всіх сімей.

Але намагаємося пріоритезувати першу сім’ю з дітьми. І там працювати з психологом.

Бо психолог — це не просто поговорити: «Давайте поспілкуємося».У нас не так багато часу у прифронтовій громаді, щоб просто поспілкуватися. Це в основному люди, які вміють знаходити ключі — ключі до людей.

Підходи правильні, розмови. І важливо тут, щоб люди самостійно прийняли це рішення.

— Чому важливо, щоб людина сама прийняла рішення про евакуацію?

— Тут дуже складно, коли ти людину змушуєш. Бо коли ти людину змушуєш це робити, після того, як вона виїде, будь-яка проблема, яка виникне у неї в цьому процесі, буде для неї пов’язана з тобою. Вона буде вважати, що ти винен, бо ти її змусив виїхати.

Тому важливо, щоб людина самостійно прийняла це рішення. Щоб вона самостійно відповідала далі за своє життя.Але можливості ми зобов’язані дати.

Дуже критично важливо, щоб люди були активними в цьому процесі, а не були пасивними. Я не кажу це без поваги до всіх. Я кажу про те, що коли люди приймають ці рішення, вони чітко мають розуміти: так, їм буде важко, так, це зовсім інше життя, але вони не будуть одні. І вони мають бути активними.

— Що відбувається з людьми після евакуації? Чи можуть вони адаптуватися, знайти роботу?

— Вони не мають просто сидіти в гуртожитку два роки. Особливо люди працездатного віку.

У місті Харкові, місті-мільйоннику, є вакансії на ринку. Можливостей багато. Просто ними треба користуватися. І, слава Богу, люди багато ними користуються. Час на адаптацію — місяць-два без проблем. Скільки треба — беріть. Пів року взагалі дається на адаптацію.Підписуєшся на пів року. Безкоштовно. Живіть.Адаптуєтеся, шукаєте роботу. Працюйте, заробляйте.І багато людей вже знімають власне житло.

Їм дають певні можливості. У громадах люди осідають. Багато людей у нас живуть у місцях тимчасового проживання в громадах, вони вже там соціалізувалися. І громада з ними працює. Громада зацікавлена в цьому.

На цьому життя не закінчується. Я не кажу навіть про тих людей, які непрацездатного віку. Вони виїжджають.

Зараз ми там пілотуємо — публічно-приватне партнерство, умовно кажучи, це приватні будинки. На них дуже великий попит, адже люди їдуть з сіл, й хочуть жити в будинках в селі. 

«Найкраще — виїхати»: як працює евакуація та чому важливо не чекати до останнього

— Як зараз працює система поселення евакуйованих у громадах?

— Сегментарно, у різних областях. Наприклад, у Черкаській, Кіровоградській областях є індивідуальні сесії зі старостами. Старости знаходять людей, підписують соціальний договір, дають їм будинок. Просто поспілкувалися, староста перевірила, що вони адекватні, і забирають людей.

Люди вже живуть. Ми або інша організація даємо їм інструменти для городу, допомагаємо побудувати теплицю. Вони вже почали працювати із землею, адаптувалися. Так, це не їхній будинок, інша територія, але що робити?

— Коли включаються екіпажі для евакуації, чи вистачає техніки?

— Болісна тема, дуже гарне питання. У секторі евакуації ми зараз намагаємося працювати виключно броньованою технікою.

Це вже стає правилом. Броньована техніка завжди ламається, бо вона важка, не адаптована під те шасі, яке використовується. Тому її має бути багато.

Зараз у нас 10 броньованих машин. Я сподіваюся, через два місяці буде вдвічі більше, плюс підключаться партнери.

Вона дійсно рятує життя. Особливо від FPV, від «Ланцетів», звісно, нічого не врятує. Але від FPV, від таких осколкових історій — це дійсно працює.

— Чим ще забезпечені екіпажі, які займаються евакуацією?

— Є «пакунок турботи», ми його так називаємо. Англійською мовою це Duty of Care. По факту це пакет захисту для волонтерів та гуманітарних працівників.

Це бронежилети, каски, аптечки, рації, нічне бачення, зв’язок, Starlink і так далі. Зараз майже всі екіпажі, які їздять, забезпечені.

Але технології теж покращуються, засоби захисту також покращуються. Треба постійно їх оновлювати.

Дуже важливо, щоб були аналізатори дронів. Ми адвокатуємо РЕБ для волонтерів.

Поки що міжнародна спільнота не приймає нам цю всю історію, бо це міжнародне гуманітарне право. У мене, по факту, на три рази ваги: з одного боку — захист волонтерів, з іншого — міжнародне гуманітарне право.

Важка ситуація, важка адвокація у нас. Але броньовану техніку вже купуємо, аналізатори дронів уже купуємо.

Думаю, що з РЕБами теж не буде проблем.

— Десять броньованих машин — це на всі області?

— Ні-ні, це тільки по Харківщині. Але тут, розумієте, техніка постійно в ремонті.

З десяти екіпажів працює шість. І ми намагаємося рятувати персонал, тому техніки потрібно більше.

Не менш важливе страхування для волонтерів та гуманітарних працівників.

Сума, яку ми дозволяємо виплачувати, — 300 тисяч гривень на людину. Це, грубо кажучи, ніяк, але це і не нуль.

Намагаємося цього року підвищити суму. Зараз лежить пропозиція на пів мільйона, тобто до 500 тисяч гривень у разі смерті або першої групи інвалідності.

І хочемо запровадити медичне страхування для таких людей. Це важливо.

— Ви працюєте з екіпажами поліції та РЕБ?

— Ні, ми працюємо у співпраці з ними. В екіпажі поліції вони можуть використовувати зброю, ми не можемо її використовувати.

Тому ми не працюємо спільно, як то кажуть, в одних машинах. Але у нас побудована багатошарова система евакуації.

Нацполіція використовує ті засоби, які може використовувати, і забирає людей прямо з гарячих точок, там, де ми вже не заїжджаємо.

«Білі Янголи» роблять неймовірну роботу, ризикують своїм життям. Бачите, втрачають людей.

Тому цей період — чому я почав із того, що превентивність дуже важлива.

Бо потім відправляти молодих дівчат, хлопців туди, коли вже росіяни знаходяться на околицях міста або інфільтруються в це місце, — це дуже важко.

І коли там уже «Зоряні війни», просто дронів більше, ніж птахів, то, звичайно, дуже важко в таких умовах працювати.

Там уже не до розмов із людьми.

Люди можуть місяць, два місяці приймати рішення, навіть два тижні. Але це вже буде пізно.

Людина, коли вже пізно і коли вона розуміє, що вже все, хати немає, вона просто сидить у підвалі та чекає, поки її вивезуть. Зв’язку вже немає, комунальних послуг немає, служб немає.

І надія тільки на наших військових або на Нацполіцію, яка заїде туди та забере її ціною власного життя. Я вже не кажу про автівки та всю іншу історію — ціною величезного ризику.

І цю людину вивозять, хоча по факту могли вивезти два тижні тому.

— Чи вже почали роботу громади, які мають проводити евакуаційні заходи?

— Громади вже з минулого понеділка почали роботу. Навіть тоді, коли ще не було прийнято рішення, ми там були на нараді. Громади обмінювалися контактами, пояснювали процес, сам алгоритм, який прийнятий у нас цивільним захистом обласної військової адміністрації.

Зараз існують певні правила, як це працює. Алгоритм багатошаровий, і там чітко зрозуміло, що громаді треба робити, що органам місцевого самоврядування треба робити, яка роль адміністрації як координатора, яка наша роль як гуманітарних організацій.

Всі зараз працюють у спільній системі, бо тільки система дозволить мінімізувати жертви.

Про те як евакуюватися

— Яким чином людям звернутися, щоб їм допомогли виїхати? Як не зробити так, щоб до вас зверталися просто як до таксі?

— Хай звертаються всі. Є два канали зв’язку. Це лінія 203, вона працює цілодобово. Хай звертаються у будь-який час доби.

І органи місцевого самоврядування, адміністрації і так далі.Вони можуть дзвонити на лінію Нацполіції, на стандартні номери, консультуватися. Їх переведуть на нас.

Тобто ми це відпрацювали вже давно. Людина, якщо в неї все одно є будь-яке питання, має подзвонити або звернутися.

Вона має отримати цю інформацію.

— А як щодо людей, які використовують евакуаційні екіпажі як соціальне таксі?

— З приводу соціального таксі, звичайно, це демотивує, коли люди просто це використовують. Людина виїжджає з якоюсь маленькою сумочкою. І ми кажемо: «Зберіть, у вас є можливість, речі, необхідні речі». Вони кажуть: «Так, я туди і назад». А назад ми ж не відвозимо людей.

Я не знаю, яким чином вони назад добираються, але добираються. І це дуже сильно демотивує, бо зараз ми витрачаємо на це ресурси.

У нас є ресурси, ми витрачаємо на це ресурси. Але найважливіше — ми витрачаємо час.

Ми вивозимо цю людину, яка повернеться назад, а могли вивезти іншу людину, яка дійсно потребує цієї евакуації.

Вона сидить там із сім’єю. І ми до неї сьогодні не доїхали, але доїдемо завтра.А завтра може для тієї людини не настати. Бо війна є війна.

— Чи є черга на евакуацію?

— Черги немає. Є черга на поселення. Працюємо з Міністерством соціальної політики, з Міністерством розвитку громад та територій. Працюємо, і адміністрація допомагає теж дуже сильно.

Але основні проблеми — це люди з психічними захворюваннями.Для них мало завжди місця.

Також люди, такі сім’ї, які не можна розділити. І люди з великими тваринами. Це приватний сектор.

В принципі, на все є рішення, але це час. Тому там черга є. Але вже ця черга для нас більш нормальна.

Тобто люди вже на більш безпечній території. Вони або осідають у транзитних центрах, або ми тимчасово селимо їх кудись.

Вони чекають там своєї черги на поселення.Але це краще, ніж коли вони чекають чергу на евакуацію.Тому найкраще — виїхати. Ми знайдемо умови.

Якщо вам не буде подобатися один раз, два, хоч десять разів — ми знайдемо умови на одинадцятий раз.

Повірте, такі випадки теж бували. І ми нормально це відпрацьовуємо.Всі ми люди, всі мають розуміти, що навантаження велике на всіх. Всі мають бути людьми і залишатися людьми.Але ми ніколи не відмовляємо людям.

Ми не кажемо: «Ну, у нас все, у нас руки опустилися, ми не знаємо, що з вами робити».

Такого ніколи не було.

— Останнє питання. Є активізація ударів по Харкову, зокрема по північних районах. Чи допускаєте ви, що Харків може зіткнутися з необхідністю евакуації? Чи можуть окремі території міста бути закриті для проживання, наприклад, для дітей або маломобільних людей?

— Знаєте, як Ігор Олександрович сказав, Харків — це місце, в якому хочеться жити, хочеться розвиватися. Я згоден із цими словами. Це дійсно місто, в якому хочеться розвиватися, жити. Але водночас ми маємо зважати на технології, які зараз, на жаль, ідуть уперед. І з їхнього боку в тому числі.

Я думаю, що в Харкові можна буде знайти рішення для протидії з нашого боку.

Бо Запоріжжя вже занурилося в цю історію, Херсон давно вже в цій історії. На вищих рівнях ведеться дуже щоденна, дуже плідна робота з протидії, з пошуку протидії. І варіанти там є. Варіанти там є. Чи буде тут важко? Так, буде. Тут однозначно.

Але чи буде тут неможливо жити? Я думаю, ні. Люди приймають рішення самостійно.

Життя — найвища цінність. Не хочеться, щоб ми дійшли до тієї ситуації, коли місто-мільйонник поїде.Я сумніваюся, що до того прийде.

Я вірю в найкраще. Будемо вірити в найкраще.