Недільна балачка: справа зовсім не в ТЦК

Вбивство військового з ТЦК у Львові знову підігріло головну тему суспільства - хто злочинець, а хто ворог? Ухилянт чи військовий, який займається примусовою мобілізацією. 

Кілька днів тому у Львові вбили працівника ТЦК. Чоловік, якому було 52 роки, виконував свою роботу — перевіряв документи. До нього підійшли і вдарили ножем у шию. Він помер. Нападника затримали, і, що теж показово, ним виявився не якийсь маргінал, а екс-працівник державної структури — митниці.

Це звучить жорстко, але це вже не конфлікт і не «перегнули палку». Це вбивство представника держави під час виконання обов’язків.

І це не одиничний випадок. За даними Сухопутних військ, від початку повномасштабної війни загинули щонайменше 4 працівники ТЦК під час виконання обов’язків.

А загалом — цифри значно ширші:

• 526 інцидентів опору та нападів на працівників ТЦК
• тільки на Харківщині — 59 випадків, це найбільше по країні

Тобто мова не про окремі зриви, а про системне явище.

І тут важливо не сховатись у просте пояснення. Так, ненависть до ТЦК активно розганяється. Російські боти, інформаційні вкиди, відео з силовими затриманнями — все це множиться, підсилюється і подається як головна картинка країни. Для ворога це ідеальний сюжет: армія проти суспільства.

Але проблема в тому, що такі речі не працюють у вакуумі. Якщо в суспільстві немає внутрішнього запиту на цю емоцію, її неможливо просто нав’язати. У нас цей запит з’явився. І створили його не боти.

Його створила держава у обличчі керівництва країни

Про відповідальність керманичей

Бо головна дивина цієї історії в тому, що влада фактично дистанціювалася від мобілізації. Складається враження, що ТЦК існують самі по собі, десь окремо від політичного керівництва. Вони ніби «погані», а влада — ні до чого. Хоча мобілізація — це базова функція держави під час війни.

Замість прямої і чесної розмови з суспільством ми отримали постійне маневрування. Бо серед виборців є ті, хто не хоче йти воювати, є їхні родини, є страх, який ніхто не хоче дратувати. І з цим страхом почали працювати не через відповідальність, а через загравання.

На цьому фоні люди, які добровільно пішли у 2022 році, опинилися в ролі крипаків. Вони не отримали чіткого сигналу, що держава стоїть за ними. Вони не отримали зрозумілих умов служби чи перспектив. І поступово з’явилося відчуття, що вони не основа країни, а ресурс, який просто не можна відпустити.

У суспільстві ж почала формуватися перекошена логіка: якщо ти уникнув мобілізації — ти «розумний», якщо пішов — значить не зміг «порішати». Це дуже небезпечний зсув, який не виникає сам по собі.

Його підживлює відсутність правил.

Бо головне, чого зараз бракує, — це зрозумілої системи. Людина не розуміє, куди вона потрапить, що з нею буде, чи зможе вона впливати на свою службу. Так попри те що є варіант рекрутингу, як все це працює більшість не розуміє. Вона не знає, чи не опиниться в підрозділі, де командир поводиться як феодал. Й головне, вона не розуміє, коли і чи взагалі повернеться додому. Адже наразі покинути військо можна лише через поранення чи "200-м". І в цій невизначеності страх стає сильнішим за будь-які заклики.

Авжеж, можна говорити про те, що добровольці в 2022 році, тем більше не знали відповідей на ці питання, але йшли. Але по-перше, наразі таких у цивільному житті майже не залишилося, й можна до нескінченості порівнювати добровольців та ухилянтів, але це не змусить перших замінити других, а тому потрібно змінювати правила гри. А по друге, добровольці 2022 також не планували роками знаходитися в окопах, вони як раз вважали що йдеться про короткочасну допомогу, на той час поки держави оговтується та підготує зрозумілий механізм ротацій в суспільстві. А не ці вже навченні хай воюють, поки не повиздихають, а інших не чіпати то на вибори. 

Чи можна реанімувати мобілізацію?

Питання мобілізації — це вже давно не про те, як знайти людей. Це про те, як створити умови, за яких люди перестануть ховатися.

Бо без прозорих правил це не працює. Без можливості потрапити у підрозділ за фахом це не працює. Без реального механізму переведення від неадекватного командира це не працює. Без зрозумілих термінів служби це не працює.

І паралельно доведеться робити речі, які нікому не подобаються. Переглядати систему відстрочок, яка зараз часто виглядає як набір лазівок. Але водночас давати альтернативу — залучення до місцевої оборони, ППО, формувань, де ці люди можуть бути корисними.

Доведеться навести лад із бронюванням, яке має стосуватися лише справді критичних сфер — оборонки, комунальної інфраструктури, транспорту, логістики. І ця бронь має бути гарантованою, щоб люди не шукали схем, а йшли працювати офіційно.

Доведеться, зрештою, серйозно зайнятися тими, хто системно уникає мобілізації. Не через рейди і показові історії, а через нормальні електронні реєстри і реальну відповідальність. Бо зараз сигнал виглядає дивно: уникати простіше і безпечніше, ніж витримати 4 роки в окопах й піти в СЗЧ. Там лише штраф - тут тюрма або штурмувати посадку. 

І от тут ми впираємося в головне питання.

Чи готова на це влада?

Бо це означає конфлікт із частиною суспільства. Це означає втрату рейтингів. Це означає вихід із зручної позиції «ми ні до чого».

Але якщо цього не зробити, ситуація буде тільки погіршуватися. І тоді новини про напади на ТЦК перестануть викликати шок. Вони стануть фоном.

А це вже історія не про мобілізацію. Це історія про те, як держава втрачає контроль над власним суспільством під час війни.