Наші за кордоном: історія харків’янки, яка закохалась у Швецію

У Харкові Асіят Дорохова викладала українську мову іноземним студентам у медичному університеті, вела блог та знімала огляди закладів. Після початку повномасштабного вторгнення разом із двома дітьми та родиною змушена була тікати з мікрорайону Горизонт, який опинився під постійними обстрілами. 

Сьогодні українка живе у Швеції, працює у школі та допомагає адаптуватися іншим біженцям.

«Я з Харкова, працювала в медичному університеті, викладала мову іноземним студентам. Спочатку це була російська мова, бо до нас приїжджало багато студентів із країн, де нею розмовляли. Згодом перейшли вже на українську та англійську. Також я вела блог, знімала огляди закладів і продуктів», — розповідає жінка.

"В підвал, в підвал!"

Рішення виїжджати з Харкова родина ухвалила після одного з потужних обстрілів. Їхній будинок на Горизонті стояв фактично на околиці міста — за полем уже був кордон із росією.

«Ми відкрили штори й побачили, як летять ракети. Перші дні були просто жахливими — постійні вибухи, стрілянина, літаки над головою. А потім у сусідній будинок влучило, загинули знайомі люди», — згадує вона.

Найбільше її вразила реакція маленького сина, якому тоді було чотири з половиною роки. Через затримку мовлення хлопчик майже не говорив, але під час обстрілів почав повторювати лише одну фразу: «В підвал, в підвал».

«Це були його перші свідомі слова. Ми зрозуміли, що треба рятувати дітей і виїжджати будь-якою ціною», — каже жінка.

Евакуація із Харькова

Родина змогла вирватися з Харкова лише завдяки випадковому таксисту, який погодився приїхати в небезпечний район.

«Коли ми вже виходили, я зрозуміла, що забула телефон у квартирі. Але чоловік сказав: “Неважливо, зараз головне — виїхати”. Ми сідали в машину під звуки автоматних черг», — розповідає вона.

Згодом сім’я евакуювалася потягом до Львова, а далі — до Швеції, де їх прихистили знайомі.

Перші місяці у Швеції

Перші місяці українці жили у міграційному гуртожитку, а потім — у колишньому тубдиспансері в маленькому селі серед лісу. В одній кімнаті мешкали шестеро людей: жінка, двоє дітей, свекруха, мама та сестра чоловіка.

«Інформації про Швецію у нас не було взагалі. Але вже через місяць я знайшла роботу. Тоді дуже потребували українських вчителів, бо приїхало багато дітей», — говорить вона.

Асіят спочатку працювала помічником у школі, а пізніше стала так званим «study handler» — людиною, яка допомагає дітям-іноземцям опановувати шкільні предмети рідною мовою.

«У Швеції діти можуть вивчати свою рідну мову окремим предметом. А ще вони мають можливість отримувати допомогу з різних дисциплін від людини, яка говорить їхньою мовою. Саме цим я зараз і займаюся», — каже вона.

Волонтерство для українців

Згодом жінка створила Facebook-групу для українців у місці проживання, де публікувала інформацію про гуманітарну допомогу, роботу та адаптацію.

«Я зрозуміла, що людям потрібна підтримка та інформація. Ми почали об’єднуватися, створювати гуртки для дітей, проводити заходи та свята. Спочатку все робили власним коштом — купували дітям солодощі, матеріали для занять», — каже українка.

Тепер їхня українська спільнота у Швеції офіційно зареєстрована та проводить великі заходи до Дня Незалежності й річниці повномасштабної війни. 

«На наше святкування Дня Незалежності приїхали близько 400 людей, навіть зі Стокгольма. Ми робили концерт, ярмарок, частували людей українськими стравами. Хотілося створити для українців хоча б трохи дому далеко від дому», — розповідає вона.

Самореалізація в іншій країні

Асіят з однодумцями проводять два гуртки на місяць, на свята влаштовують різні змагання, дарують подарунки. До свят роблять поробки, знайомлять зі шведською культурою і нагадують наші традиції, зокрема готувались до Дня вишиванки.

“Кожен зможе реалізувати те, що в нього є, просто комусь треба більше часу та потужна мотивація. А я маю здатність закохуватися в те, що навколо. А в Швецію закохатися неважко”, зізнається Асіят. 

До того ж Асіят знаходить сили та енергію, щоби разом із вчителем зі шведської вести мовне кафе для мігрантів. Вони  в країні живуть багато років, але все одно ще вивчають мову.