Недільна балачка: Материнство не повинно бути подвигом

Сьогодні в Україні День матері. Добре що з’явився такий день, який трохи “розвантажити” 8 березня, а також День батька, день сина, день доньки, день бабусь та дідусів. Це вчить цінувати родину та підтримувати зв’язки. Але погано що в Україні разом з цим не з’явилося адекватної державної політики батьківства.

Є купа молодих та не дуже молодих успішних, розумних, одружених, більш-менш забезпечених людей, які не мають дітей. Навіть серед моїх знайомих. Й не, тому що вони ідейні чайлд фрі, таких не так багато, а, тому що “так склалося.” А склалося так, тому що в Україні немає адекватної підтримки батьківства.

Але держава, попри перенаселення планети постійно говорить про демографічну кризу. Особливо в умовах війни та міграції. Еге ж, краще щоб нас було 47 млн, ніж тих за порербриком 140. Але знову ж таки, яких нас?

Наразі демографію та батьківство держава стимулює (а держава завжди говорить про значення демографі) мізерними виплатами та державною системою дитячої освіти та медицини, яка досить умовно відповідає викликам сучасності. Але при цьому потрібно розуміти, діти в Україні не є економічною інвестицією в майбутнє батьків. Як й будь-якій розвинутій країні.

Діти в Україні не є економічною інвестицією в майбутнє батьків.

В 19, та навіть 20 сторіччі народжувати дітей було доцільно, тому що вони були недорогою робочою силою, працювали на городі, вдома. Зараз дітей успішно заміняють машинки для прання та роботи-пилососи):

Було суспільне зобов'язання, щоб діти утримували та допомагали батькам у старості. Але наразі медицина дозволяє досить довго бути спроможними. А далі будувати розвинуту систему пансіонатів для літніх людей та хоспісів для важко хворих, що легко позбавляє дітей від суспільного зобов'язання. Ба більше, часто самі доросли вибирають можливість грати в доміно чи бридж з однолітками та на час від часу зустрічатися з родиною, ніж бути докучливими меблями у будинку дітей чи онуків. Особисто я точно за бридж. А в хоспісі тем більш догляд більш професійний. Й головне, при цій формі суспільного договору, у родинному колі зникає зайва досада та ненависть.

На росії на дитину, якщо вона не “сторчиться” раніше, можна виміняти білу ладу або, в крайньому разі м’ясорубку. В деяких племенах Африки - на корову або козу. В Україні іноді на відстрочку від мобілізації, але це тимчасова преференція.

Але коли держава головним засобом стимулювання батьківства обирає виплати, яких не вистачає на підгузки та молочку, вона повинна розуміти - це є аргументом лише для тих, кому достатньо цих грошей для власного проживання. А не тих, хто може дати українській дитині якісну освіту та розвиток, дбати про її здоров’я та якісні умови проживання, розуміння нації та національної гордості. Й якщо держава хоче бачити саме таких дітей саме в таких родинах, потрібно змінювати підходи. І я не про підвищення виплат, дітей повинні утримувати батьки, я про зміну підходів до підтримки батьківства.

Адже якщо діти не економічна інвестиція, це прояв любові, як це не пафосно звучить. Бажання поділитися з всесвітом, чимось що ти можеш. Як намалювати красивий мурал або написати у повітрі кохаю. Але мурал чи напис це акт однієї дій, а дитина потребує підтримки та участі батьків протягом довгого часу, нерідко понад 18 років. Й саме невпевненість в тому, що держава буде підтримувати змушує людей відкладати народження дітей, а потім чи взагалі відмовлятися від цього. Навіть через власну тугу.

Авжеж, наразі головне питання - це питання безпеки. Але навіть за умов миру є чимало питань.

Інклюзія

Міста та села України не пристосовані для малюків. Коляски не влазять у ліфти, на них не проїхати нормально по розбитим тротуарам, недостатньо пандусів. Це проблема з якою зіткнулися й ветерани. В Харкові є майданчики, але в деяких містах їх немає, але питання вуличних туалетів (так це важливо, коли діти гуляють понад годину), місць де можна переодягнути дитину, пересування в транспорті, походи в магазин чи кафе, (авжеж є ті, хто це враховує) все це перетворюється квест і сприяє ізоляції матерів (іноді батьків), на яку готовий не кожний.

Медицина

Не буду навіть зупинятися на тому, що педіатри, як й педагоги повинні нормально заробляти, щоб в цю сферу йшли мотивовані фахівці. Але навіть у вас буде вдача й ви потрапити на якісного педіатра, як ми ви все одно будете час від часу звертатися до приватних лікарів, яким скоріш все будете сплачувати з власної кишені, а не коштом медичного страхування. Через те, що своєчасно може не бути вакцин, й доведеться шукати їх на іншому кінці міста, не буде достатнього або сучасного обладнання, потрібного фахівця в потрібний момент чи саме велика холодна будівля буде лякати малюка, які б мультики не намалювали там на стінах. Тому що вона застаріла. Я вже мовчу про тих матерів, які мають дітей з хронічними хворобами або інвалідністю - реабілітація це на 99% це їх власний труд та їх власні витрати. Це просто ганьба, коли батьки повинні виходити на пікети, щоб отримати ліки, які їм держава винна або всім святом збирати гроші на лікування зокрема онкохворих дітей. Між тим, держава повинна бути зацікавлена в максимальні реабілітації дітей, значна кількість дітей з інвалідністю може бути успішними бізнесменами, фахівцями, тобто сплачувати податки. Це економічно вигідно вкладатися в дітей. Але держава наче транслює наратив, подумайте, материнство це завжди ризик - ви готові. якщо що відмовитись від власного життя та фінансової стабільності?

Освіта

Тут також питання перед потенційними батьками: або ви весь розклад життя підкоряєте, ні не потребам дитини, а шкільному розкладу, або ви не можете бути батьками. І питання не лише у програмі. На роботі ніхто не дасть канікули чотири рази на рік, серед яких одні на все літо. А епоха бабусь пройшла ще у 20 сторіччі. В колгоспи на картоплю дітей наче також вже не виганяють. У багатьох країнах немає таких великих канікул. Ні діти не сидять весь час за партами, мандри, ціли тижні творчості, самоврядування, кухарства, спорту, тощо. Було б добре, якби НУШ рухалася у бік створення дитячого соціуму. Коли діти могли б в одному приміщенні проводити більшу частину дня й навіть частину літа, куди б приходили вчителі музика та малювання, програмування та кухарства, тренери з різних видів спорту. А не навпаки. Навіть виїзди в басейни можна організувати без проблем, не говорячи про колаборації з іншими закладами позашкільної освіти. Це б дозволили дорослим реалізовуватися у власному житті, а не бути у дітей таксистами або репетиторами на мінімалках, коли витрачаєш час на “домашку”, а не родинне спілкування. Коли люди ввечері збираються разом й вони не винні ще нічого нікому, навіть гербарій в школу на ранок, вони цікаві один одному і вірогідність конфліктів спадає.

Крім того, це поліпшило б безпекову ситуацію, адже наразі потрібно або працювати на няню, або кидати роботу та возити по секціях, або надіятись, що твоя дитина, пока ти працюєш, не підсяде на наркоту, алкоголь та не буде переписуватися з російськими диверсантами та кураторами чергового “синього кита,” а буде годинами збирати слово “вічність” з уламків скла.

Авжеж наразі це не можливо, і я щиро вдячна освітянам у Харкові, які дають дітям хоча б якось навчатися офлайн, але рухатися потрібно в напрямку здорового суспільства.

ЯК ВИСНОВОК

Найбільше, особисто мене тригерить фраза “ну що ж ти хотіла, ти же мать”, наче материнство автоматично повинно закреслювати всі інші здобутки людини, й право на розвиток, відпочинок, спілкування. Свідомі батьки все одно будуть більше за інших з дітьми. ніхто не замінить їх поруч з дитиною, коли вона засинає, робить перші кроки, хворіє на осінню простуду, вчиться кататися на велосипеді, розповідає про перше кохання чи вперше купається на морі, але можна зробити таку систему, коли люди які розуміються на відповідальності можуть бути впевненими, що вони все здолають.

Материнство повинно бути не аскезою й не подвигом, а комфортною частиною дорослого життя. Й тоді наради з питання демографії в уряді не будуть потрібні