Українське кіно: що подивитись, - УКРАЇНСЬКА РАПСОДІЯ

Український художній фільм Сергія Параджанова, знятий на Київській кіностудії імені Олександра Довженка 1961 року.

Воєнна драма: Під час війни поранений радянський солдат Антон потрапив у полон. Органіст Вайнер урятував військовополоненого, який утік з-під конвою, і переховував його в себе вдома. Коли в місто прийшли американські війська, Антонові не дозволяли виїзду до визначення всіх подробиць його перебування в Німеччині. Тим часом його кохана Оксана, дівчина з українського села, вже втратила надію на його повернення. Настали мирні дні. Оксана, маючи гарний голос, виступає на Всесвітньому конкурсі вокалістів і виграє гран-прі. Дівчина повертається в своє село і на вокзальному пероні зустрічає Антона.

«У картині різко перетинаються мої бажання і мої звички. Їх співіснування у межах однієї стрічки виявилося трохи безглуздим, — казав тоді Сергій Параджанов. — Драматургія твору — цілком традиційна — була тоді далекою для мене. Однак мені не вистачає мужності і майстерності використати тему, запропоновану драматургом, і створити поетико-філософську річ. Мені запропонували розповісти про жінку, яка пережила традиційно складу долю і яка стала у фіналі знаменитою співачкою. Я бачив у її біографії долю пристрастей, підхоплену вихором війни. Є таке прислів’я: «Якщо говорять гармати, музи мовчать». Це неправильно. Музи не мовчать — вони закликають до помсти, вони співають про перемогу. Тут потрібно було додати силуетного світла, різко контрастного, але не створювати ілюзорної світлотіні. Це не повинна була бути побутова річ. Мені не вдавався «побутовізм».

Критики визнавали: "цікавою є часова побудова «Української рапсодії», в якій фільмову будову визначає «музична» драматургія: тут є декілька часових шарів – сучасність, сучасно-минуле, давноминуле, минуле-марення тощо, що мають свої різновиди та поєднуються в певному ритмі; при цьому хронологія може порушуватись: вона не є визначальною в часовій побудові. «Музична» організація забезпечує піднесене, «не-буденне» (а отже, певним чином сакралізоване) звучання кінооповіді", - пише Анастасія Канівець.