Пиріжки «від баби Ані». 81-річна жінка пережила окупацію росіян, а тепер пече для ЗСУ

У невеличкій сільській кухні завжди пахне пиріжками. Своїми руками 81-річна жінка замішує тісто, часто починаючи о 4-й годині ранку. Пані Анна сміється та говорить про себе, що вона «вже ніяка не пані, а стара баба, зігнута як кочерга». Але ентузіазму та сміливості в цій жінці вистачить на кількох молодих людей – вона навіть крутила дулі російському літаку, бо злості було більше, ніж страху.

Анна Баламут росла у повоєнні роки після Другої світової, все життя працювала на цементному заводі, а на старість була змушена ховатися у власному погребі під час російської окупації у 2022 році. У день визволення села Вербівка, що недалеко від Балаклії, вийшла зустрічати українських захисників з короваєм та вишитим рушником, але так і не змогла пригостити військових.

Та жінка не здалася, і вже понад рік пече пиріжки та годує ними захисників. Вона це робить, аби допомогти та вшанувати пам’ять загиблого онука, який боронив Крим у 2015 році. Каже, що працюватиме скільки буде треба, лише б хлопці були ситі.

Про пиріжки «від баби Ані», жахи окупації та прагнення робити усе, що може, волонтерка розповіла ШоТам.

У дитинстві після війни ділилася шматком хліба з подругою

Я народилася під час Другої світової війни в селі Хутори-Кривошиїнецькі, що на Вінниччині. У батьків нас було п’ятеро. Тато на фронті не воював, але був у підпіллі. А ще він працював у тракторній бригаді, тому ми ніколи не голодували.

У дитинстві в мене була найкраща подруга, батько якої загинув на війні. Їхня сім’я жила дуже бідно, тому ми їм допомагали. Коли я різала собі шматок хліба, то одразу ж брала ще один, щоб пригостити її. Хоча ми росли у важкі роки, але були згуртовані та дуже дружні, ділилися усім.

Дитинство не було сумне, але й не дуже веселе. Коли трохи підросли, то пасли корови, гуси та допомагали батькам на городі. Моя мама часто пекла пиріжки, адже вдома постійно була мука. Тато отримував її на роботі, тому мама випікала навіть на базар, щоб продавати. Я допомагала мамі та захоплювалась працювати з тістом ще змалку.

У рідному селі на Вінниччині я закінчила 10 класів середньої школи, а потім поїхала до Києва працювати на будівництві. Тоді саме була Карибська криза і нас агітували їхати за кордон – так в 1962 році я потрапила на Кубу. Саме там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, за якого вийшла заміж наступного року. А далі ми разом переїхали в рідне село чоловіка – Вербівка на Харківщині, де я живу все життя. Тут я відразу пішла працювати на цементний завод, де трудилася в ремонтній бригаді більше 30 років.

Майже пів року ховалися у власному погребі

Вдосвіта 24 лютого минулого року моя дочка Тетяна прибігла в хату зі словами «Мамо, війна, на нас путін напав». У нашому селі родичі мають двоповерховий котедж, в якому є гарне підвальне приміщення. Їхній підвал сухий та просторий, там можна було ночувати, тому вони запросили туди всю рідню з села, людей п’ятнадцять.

Перші п’ять днів ми жили там, а потім повернулися додому, бо тут залишилися без нагляду наші кури, собака та коти. Вдома ми облаштували власний погріб, аби ховатися під час обстрілів. Дочка попросила хлопців-сусідів і вони змайстрували ліжко, принесли перини, подушки, каримати та матраци. До нас приходили й інші люди з села, дехто спав просто на мішках з картоплею. У погріб донька принесла воду, сухарі, свічки та різні продукти.

Ми дуже хвилювалися за онучку, бо знали, що окупанти чіпляються до молодих дівчат, а вона в нас гарна. Тому вивезли її та свекруху дочки, а самі залишилися в селі. У нас були запаси муки та продуктів, а пізніше навіть змогли купити генератор через сусіда. З донькою ми намагалися не виходити за межі подвір’я. Деякі односельці евакуйовувались в інші міста, а ми не хотіли залишати рідний дім, щоб його розкрадали. «Тут я все життя прожила, тут і помру», – твердо сказала доньці.

В окупації ховалася в кукурудзі від ворожого літака

Ми щодня вірили, що прийдуть наші хлопці та звільнять нас. Окупанти заздрили нашим будинкам і добробуту в селі. Наші люди працьовиті, все своє життя мозолями і потом здобували собі те, чого хотіли, а вони прийшли та забрали все, що могли, а решту просто нищили. У хаті невістки забрали пральну машинку, посуд, мопед, навіть диван. В окупантських окопах були ліжка та килими, які вони крали з місцевих хат. Коли невістка повернулася до рідної хати, то побачила, що там немає ні вікон, ні дверей, ні даху – все знищили.

Якось дочка пішла допомагати сусідам доглядати за дитиною. А я вийшла подивитися на город і відразу почула дуже сильний гуркіт. Тоді прямо над головою летів літак, дуже свистів.

Я заховалася в кукурудзу, бо думала, що він впаде прямо на голову. А ще скрутила йому дві дулі, щоб знали моє ставлення, але пілоти цього, мабуть, не помітили. Тоді промайнула думка про те, що може вистрелити в мене, але злості було більше, ніж страху.

А далі ми боялися будь-якого гуркоту – навіть коли в саду за вікном падало яблуко, то ми думали, що це рашисти йдуть.

Вийшли зустрічати наших військових з короваєм та вишитим рушником

Ми прожили пів року ховаючись у погребі від обстрілів, поки наше село у вересні не визволили українські військові. У той день я хотіла зварити суп. Прийшла на кухню і тільки розпочала роботу, як прибігла донька і сказала ховатися, бо було дуже гучно. Через деякий час подзвонила правнучка і повідомила, що нас звільнили й на школі вже висить український прапор.

Тетяна попросила спекти коровай, що я і зробила. Донька знайшла вишитий рушник, ми все приготували і були готові зустрічати наших військових. Проте коли вони визволили село, то пішли центральними вулицями, а нас оминули. На жаль, нам не вдалося в той день їх побачити та віддячити за звільнення села. Тому ми поламали той коровай і роздали сусідам. Отак відсвяткували визволення нашого села від окупантів.

Короваєм не пригостили, тому вирішили годувати пиріжками. Фото: ШоТам.

Коли вперше пекла пиріжки – думала про загиблого онука

Деякий час в селі жили наші військові, й дочка запропонувала приготувати для них обід – зварили бульйон, спекли хліба, натушили картоплі, наварили трилітрову каструлю борщу. А ще в нас було багато винограду, нарізали кавунів, попросили сусідського хлопчика, і він це все завантажив. Тетяна ж поїхала на веломашині до хлопців і сказала, що привезла їм обід. Їх тоді це дуже веселило, як жінка на веломашині щось привезла на всіх.

Ввечері приїхала забирати посуд, то військові подякували і попросили більше не привозити їжу, бо лінія фронту віддалилася, і вони їдуть на Херсон. Ми вирішили на дорогу напекти для них пиріжків з картоплею.

Коли вперше готували, то я плакала, і весь час думала про свого онука Романа, який загинув на фронті у 2015 році. Він був військовим, мав звання капітана, служив у Криму й опинився в блокаді, коли прийшли так звані «зелені чоловічки». Хлопцям не було що їсти, але кримські татари підгодовували їх та потай передавали їжу.

І я собі думала, чому я не можу нагодувати інших хлопців, вони ж тут, в моєму рідному селі. Тоді місцеві волонтери оголосили про те, щоб готувати для хлопців смаколики.

Пиріжки «від баби Ані»

Ми вагалися, що ж готувати – рогалики, вергуни, пряники, адже вибір на випічку великий. Але вирішили пекти пиріжки, бо вони більш ситні.З того часу ми пекли стільки, скільки в нас замовляли. Бувало, що двічі на тиждень по сотні пиріжків виготовляли. У нас вдома було дуже багато яблук та горіхів, муку спершу мали свою, а потім люди приносили волонтерці Олені, а вона передавала нам. А ще ми мали багато запасів масла та олії, досі є великий мішок цукру, який ми ще не розкривали. Іноді волонтери привозили нам муку, печінку, масло. Жителі села також приносили свої продукти, хто що міг. Односелиця давала нам молоко, то ми його розлили в пляшки і заморозили. Також морозили масло та навіть начинку, бо не було куди складати. А ще одна жінка передала 300 гривень «бабі Ані на пироги».Цього року також багато яблук та горіхів, тому як тільки пооремо городи, то будемо з дівчатами бити горіхи.

У меню «від баби Ані» не тільки пиріжки. Фото: ШоТам.

Ми пекли пироги з різними начинками, але готували й інші страви. Нещодавно донька зробила великі відерка по три кілограми салатів «Шуба» та «Олів’є». Військові завжди дякують нам через Олену та Катерину, які передають їм цю їжу. Коли ми лише починали, то підписували коробки з пиріжками «від баби Ані». Також з нами живуть невістка, в якої окупанти зруйнували хату в селі, та правнучка, яка також допомагає з випіканням. Я часто прокидаюся о 4 ранку, адже зовсім нема сну далі, і можу відразу ставати до роботи та місити тісто. Дівчата ж підхоплюють іншу роботу.

Ми живі завдяки Богу, захисниками та деревам, що затримали осколки

Вдома ми готуємо на невеличкій кухні. У нас є стара піч, але через вибухи там щось порушилось і вона дуже курить. Кілька разів, аби зекономити електроенергію, ми пробували спекти в ній, тоді й швидше можна готувати. Але, напевно, цеглина потрапила в прохід. Шкода, бо вона доглянута, а колись взагалі була дуже чепурна.

Слава Богу та нашим захисникам, що ми це пережили. У нас біля будинку багато дерев, тому вони прийняли осколки на себе. Біля хати ростуть здоровенні горіх та дві груші, вони нас рятували. Якби нас не деокупували у вересні 2022 року, то можливо нас би не було вже, бо в селі дуже багато зруйнованих хат.

Ми готові пекти пиріжки скільки буде потреба. Коли до нас хтось приїжджає, то ми печемо і просимо передати по дорозі хлопцям на блокпостах. Коли я печу пиріжки, то уявляю свого онука, і думаю, що він також є серед наших військових. Якби він дійсно там був…то я б повзла до нього з тими пиріжками, попри відстань. Тому я далі пригощатиму наших військових, скільки матиму сил.

Зараз найбільше мрію про те, щоб ми перемогли, завершилась війна і всі захисники повернулися живими додому до своїх родин. Я дуже хочу, щоб не страждали матері, бо це дуже боляче.

Авторка:Марія Лаврів https://shotam.info/pyrizhky-vid-baby-ani-81-richna-zhinka-perezhyla-okupatsiiu-rosiian-a-teper-peche-dlia-zsu/