«Повернулась, бо тут мій дім, кіт та рідний підрозділ» – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області

Уже майже рік як пошкоджена будівля суду стала для Світлани Петряєвої другою домівкою. Разом із колегами облаштували мінімальний побут, адже збираються тут навіть не в свою зміну. Жартують, що пункт варти тепер їхній «центр Всесвіту».

До повномасштабного вторгнення Світлана проводила пресконференції, приймала міжнародні делегації, а тепер охороняє суд зі зброєю та у бронежилеті. Нині вона – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області.

Про шлях від прессекретарки до командирки взводу ССО, чому вирішила повернутися з евакуації та як рятує людей і троянди – розповіла ШоТам.

Перша ССО була ще у козаків

Службу судової охорони (ССО) було створено не так давно – у 2019 році. Тож це відносно новий державний орган. Цікаво, що перший «прототип» судової охорони з’явився ще за часів козацтва. Тоді судді особисто рішення не ухвалювали, а подавали пропозиції на розгляд товариства. Головний суддя входив до старшини і мав власних охоронців – джурів.

Нині Служба судової охорони – це державний орган в системі правосуддя. Він займається охороною громадського порядку під час судових засідань. Співробітники ССО гарантують безпеку усіх учасників судового процесу: суддів, адвокатів, свідків – усіх присутніх на засіданні суду; пильнують, аби ніхто не проніс небезпечні предмети, в разі потреби надають першу медичну допомогу.

З початком повномасштабного вторгнення ССО перейшла посилений режим несення служби: усі працівники були залучені до патрулювання та охорони судових установ. Працівницям керівництво наполегливо рекомендувало евакуюватися.

Я не хотіла евакуюватися

Ситуація в Донецькій області була дуже небезпечна й ніхто не міг прогнозувати, що буде далі. Я довго не хотіла їхати. Але на початку квітня все ж піддалася на вмовляння шефа й батьків. У той евакуаційний потяг я буквально остання сідала, вагалась. Пам’ятаю, як потяг рушив, а в мене сльози покотилися: так важко було їхати. Адже вся моя родина залишалася. Батьки – пенсіонери, обидві бабусі у лежачому стані, а ще п’ятеро котів та собака. Через стан здоров’я бабусь родина вирішила не евакуюватися, бо старенькі могли просто не перенести цієї дороги.

Евакуаційним потягом я доїхала до Львова, а звідти волонтери допомогли добратися до Чернівців. Там мене уже чекали нові колеги з місцевої ССО – мені організували переведення. Вночі приїхала, а наступного дня я уже була на службі.

Згідно з постанови КМУ, працівників ССО залучали до охорони громадського порядку та об’єктів критичної інфраструктури: ми патрулювали, заступали на пости в самому територіальному управлінні. Перший місяць працювали без вихідних. Паралельно я ще виконувала обов’язки провідного спеціаліста служби інформаційно-аналітичної роботи. Була рада такому навантаженню, бо це допомагало приборкувати безперервний потік думок про дім. Але коли десь заходила мова про Донеччину, хоч якась згадка – у мене сльози лилися з очей. І мені дуже хотілося додому. Просто нестерпно. В листопаді я повернулася в Донецьку область.

Прессекретарка і командирка взводу

Тепер я командирка 7-го взводу 2-го підрозділу охорони територіального управління ССО у Донецькій області. Це інший рівень відповідальності. Ти – людина, яка носить зброю, страж порядку та закону. За сумісництвом я також продовжую виконувати обов’язки прессекретарки та курувати взаємодію з міжнародними організаціями.

В умовах війни у нас діє посилений наряд несення служби. У нас по області у повному обсязі наразі функціонує лише 15 судів. Десь дистанційно проводяться засідання, десь очно. Суд, за якими я закріплена в охороні, наразі не працює. Згідно із законом, ССО продовжує охороняти також будівлю та майно судових установ.

Я згадую часи, коли їздила по області та знімала роботу нашої служби в різних судових установах. Деякі з цих відео, наприклад, з Бахмуту, тепер лише історія… Поруч з нашим судом теж уже «прилітало», ворог поцілив у житловий будинок. Співробітники ССО допомагали рятувати людей. Коли пролунав вибух, двоє наших хлопців були якраз на чергуванні, один залишився на посту, а інший побіг допомагати. І до приїзду рятувальників двох людей витягли з-під завалів.

Пізніше на периметрі ми знайшли вибухівку – скоріш за все, відлетіло під час влучання в будинок і не спрацювало, на щастя. Будівля суду зазнала пошкоджень: від вибуху повилітали вікна, а десь навіть двері, впав один перестінок і стелі в кількох кімнатах.

Пальма стійкості та центр Всесвіту

З листопада 2022 року, коли повернулася з евакуації, я проводжу на робочому місці більшість часу, навіть не у свою зміну. І не лише я. Ми з колегами облаштували собі тут мінімальний побут, часто тут збираємося, спілкуємося, в щось граємо. Гуртом легше триматися. Той підвал, де наш пункт відеоспостереження і укриття, – там ми, можна сказати, живемо. Готуємо їсти. Жартома називаємо його «центром Всесвіту», бо практично все наше життя зараз тут: здав зміну, погомонів з колегами, а вже і скоро на наступну. А ще ж у мене тут своя зона відповідальності – зелена. Моє нове хобі: ходжу поверхами, поливаю квіти, які вціліли.

Є у нас особлива пальма, яку всі працівники добре знають. Так от, ми всі думали, що вона загинула. А якось при обході приміщення помітили, що рослина пустила нові зелені росточки. Уявіть, вона пережила зиму, коли тут, у приміщенні з вибитими вікнами, було -10 °C десь, а на вулиці всі -30 °C. А вона вижила! Її ніхто не поливав з того часу, як судді виїхали. Знайшли ми її десь в кінці весни. Зелену! Я її забрала додому, доглядаю. Коли всі повернуться, буде їм сюрприз. Наша власна пальма стійкості.

Коли мене запитують, чому я повернулася з «безпечного» регіону, я не знаю, що відповідати, справді. А як інакше? Інакше я не могла. Донеччина – це мій дім, тут я виросла, тут моя родина, мій рідний колектив ССО, мій найкращий у світі кіт, який, щоправда, відколи я несу службу в охороні живе з батьками та їхніми тваринами, бо я не буваю вдома днями.

Хоч зараз я не живу з ними в одному місті, але можу дбати про них: діставати ліки, передавати посилку зі смаколиками для кота та врешті просто взяти таксі й поїхати та обійняти їх усіх. Це варте ризиків.

Завдяки роботі у пресслужбі ОДА, а потім і ССО, я знаю кожен куточок Донецької області, майже скрізь довелося побувати. Вся наша Україна красива і рідна, але Донеччина рідна найперше. Хоч зараз вона й зранена, й понівечена окупантами. Ще більше її люблю!