Харківський літературний музей: минуле і сучасне

У самому центрі Харкова за кілька кварталів від будинку облдержадміністрації на вулиці Фрунзе (якій бажано було б повернути стару назву Технологічної) є старовинний особняк, який користується увагою у публіки, для якої Харків – не тільки індустріальний гігант, але і культурний центр. У ньому з 1988 року працює Харківський літературний музей.

Ідея створити літературний музей у Харкові виникла у письменницької братії на початку 1930-х років, коли Харкову пощастило бути центром українського культурного відродження, вважаючи на його тодішній столичний статус.

Місце для музею тоді обрали у будинку письменників ім. Василя Еллана-Блакитного на Сумській, 11. Будинок і зараз є, проте про його бурхливу історію (за столичних часів там знаходились редакції газет «Вісті ВУЦВК» під редакцією самого Василя Еллана-Блакитного, «Селянська правда» (редактор керівник Спілки селянських письменників «Плуг» Сергій Пилипенко), «Пролетар, а також Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП) під керівництвом Івана Кулика). Сьогодні ніщо не нагадує. Після згортання українізації 1932 року і масових арештів письменників від ідеї відмовились. Харків перестав бути столицею УСРР, а пролетарям, які виробляли танки і літаки для перемоги світової революції, літературний музей був ні до чого. Навіщо? Згадувати якесь «розстріляне Відродження» української літератури? Це ж буржуазний націоналізм. А «поціновувачами» літератури 20-30-х років стали слідчі ҐПУ-НКВД.

До ідеї створення літературного музею повернулись вже тоді, коли здавалось непорушний моноліт комуністичної влади дав тріщину і в Україні залунали імена здавалось би навік забутих українських письменників. Для багатьох харків’ян було відкриттям, що переважна більшість їх пов’язана з Харковом, тобто пам’ятати про них харків’янам варто, якщо вони вважають себе харків’янами.

Отже 1988 року літературний музей у Харкові запрацював. Через два роки, під час бурхливо-мітингового відродження України, співробітники музею представили експозицію «Українська голгофа», присвячену саме письменникам «розстріляного Відродження».

Незважаючи на те, що харків’яни при нагоді і просто так полюбляють по козиряти, що Харків – освітній центр України, багато хто з них навіть не підозрюють про існування літературного музею, не кажучи вже про цілу армію студентів, серед яких багато хто повинен знати про музей за профільною спеціальністю – істориків, філологів, філософів, культурологів. Про це йшлося на вчорашньому представленні літературного музею в клубі-книгарні «Є», яке провели його співробітниці Тетяна Трофименко (заступник директора музею з наукової роботи) і Ольга Черемська. До речі, Ольга Черемська – представниця родини знаних культурних діячів Слобідчини, пройшла навчання для працівників українських музеїв у Нідерландах і принесла звідки нові форми музейної роботи, насамперед інтерактивні із залученням цифрових технологій. Нічого дивного – надворі ХХІ століття. Так, музей можна назвати дітищем ХХІ століття, бо його модернове оформлення (тобто сучасне обличчя) з’явилося протягом 2006-2011 років зусиллями співробітників і художників Катерини Ткаченко, Анни Соколової та Павла Роженка.

Власне музей охоплює весь період літературної історії Харківщини, починаючи від Харківського колегіуму і Григорія Сковороди до сучасних літературних здобутків. Тобто в музеї оселилися біографії письменників і літературні сюжети, які хвилюють не одне покоління читачів. Крім того, музей проводить роботу, яка викличе здивування у тих, хто звик бачити лише експонати. Літературний музей дав дорогу легендарному нині літературному угрупуванню «Червона фіра» (Ростислав Мельників, Сергій Жадан, Ігор Пилипчук), з якого починалась модерна українська література, знаному театру «Арабески». Саме у музеї вони розпочали свою діяльність.

Зараз музей плідно працює з дітьми. До послуг малих харків’ян мистецькі гуртки і студії з рукоділля, народні ігри і святкування на дворі музею. Втім, гуртки відкриті і для дорослих. Крім цього, проводяться інтерактивні екскурсії і навіть квести (пошукові ігри) за сюжетами з історії української літератури та з етнографії і навіть співочі гуртки. Як вам пошуки у музеї захованих послань, які письменники-дисиденти передавали з таборів на волю? Або відтворення портрету письменника 1920-х років? Крім запропонованих музейниками заходів підтримуються мистецькі ініціативи молоді.

Тобто енергії і фантазії у співробітників літмузею вистачає. Не вистачає банального – часу і грошей. Це біда всіх закладів культури, які виховують того громадянина, який створює матеріальні блага, на яких розкошує не надто освічена і не надто толерантна публіка.

«Гроші потрібно на все – зробити сайт музею (який зараз розробляється), віддрукувати афіші, зробити ремонт» - каже Тетяна Трофименко. Багато задач музей вирішує за допомогою волонтерів з числа студентів педагогічного університету ім. Сковороди – з керівництвом університету налагоджені міцні зв’язки. Допомагають з дизайном студенти академії архітектури і дизайну. А інші виші якось відсторонились, навіть університет ім. Каразіна. На зустрічі оприлюднено дикий факт: студенти ІІ курсу українського відділення філологічного факультету навіть не знають про існування літературного музею! Хоча співробітники на рівні керівництва вишу запрошують студентів на екскурсії і роблять електронну розсилку про нові виставки і екскурсії. Тетяна Трофименко навела ще такий факт – викладачка одного з вишів за вживання студентами матюків відправила їх до музею з вимогою викласти після відвідування враження про його експозицію. Переважна більшість студентів тоді почуло про існування літ музею. «Музей студентам сподобався, - розповідає Тетяна Трофименко. – багато хто пообіцяв більше матюкатися, щоб частіше відправляли в музей і надалі. Але ж це не вихід».

Чомусь університет ім.. Сковороди може надати пари для лекцій співробітникам музею (їм завжди є що сказати і показати), а університет ім.. Каразіна на це не йде. Можливо тому зараз в Україні широко відомі письменники і літературознавці Сергій Жадан, Сашко Ушкалов, Ростислав Мельників, Леонід Ушкалов – вихідці і викладачі саме університету ім. Сковороди. А чим похвастає університет Каразіна? Сумцов, Багалій, Потебня, подружжя Єфименків, Шевельов – це в минулому. А зараз?

Ольга Черемська проілюструвала розповідь про музей слайдами і роздала присутнім матеріали з історії і сьогодення цього потрібного культурного осередку Харкова.