Микола Вороний: його музу відкрив Харків

Харків, незважаючи на яскраво виражене індустріальне обличчя, тим не менш надихав на творчість і відкрив творчі обрії для багатьох відомих поетів і письменників. Одним з таких поетів, яких покликав до творчості Харків, був Микола Вороний.

Він народився 6 грудня 1871 року на Донбасі (досі у наявній літературі про нього не називається точне місце народження поета) у сім'ї ремісника.

Навчання розпочав у Харківському реальному училищі, де почав писати вірші.  Знайомство з народниками призвело до того, що Микола змушений був продовжити навчання у Ростовському училищі. Але й там його дістала поліція. За зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури Миколу Вороного виключили з училища. Три роки він перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії.

Він змушений емігрувати до Австро-Угорщини, де навчався у Віденському і Львівському університетах.

Під час навчання він і одружився на доньці композитора і богослова Михайла Вербицького  - автора національного гімну "Ще не вмерла Україна". У Львові він зблизився з Івангом Франком, який викладав в університеті. Микола Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

1897 року Микола повернувся до Росії і працював актором у трупах Марка Кропивницького, і Панаса Саксаганського, що не заважало йому займатися політичною діяльністю. Він був активістом Революційної Української партії (РУП). 1901 року він залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси і Чернігова.

Друкуватися Микола Вороний почав у 1893 р. Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах, альманахах.

1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» (Львів) Микола Вороний опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — Івана Франка, Павла Грабовського, Лесі Українки, Михайла Старицького, Володимира Самійленка та інших.

У 1910 році він оселився в Києві, де працював у театрі Миколи Садовського і викладав у театральній школі. У Києві 1911 року вийшла перша збірка Вороного «Ліричні поезії». У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) його поезія  дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми. Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності.

Микола Кіндратович радо зустрів відродження Української держави. Гімном української революції і боротьби за УНР став його вірш "За Україну" ("За Україну з вогнем завзяття рушаймо, браття, всі вперед!"). До речі, більшовики, щоб надати вигляду "українськості" їхнім вторгненням в Україну, розповсюджували український переклад "Інтернаціоналу" Вороного. Рядок з нього "Повстаньте, гнані і голодні!" став одним з найпоширеніших гасел часів СРСР.

Він виступив одним із засновників Української Центральної ради, брав активну участь у заснуванні Українського національного театру.

З поразкою УНР Микола Вороний емігрував до Варшави, де зблизився з польськими письменниками Юліаном Тувімом і Леопольдом Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка, навіть деякий час був директором цієї школи.

Вороний повірив закликам більшовиків і повернувся в Україну (1926), вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Проте згортання українізації призвело до "закручування гайок". У 1934 році Миколу Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Проте на вулиці був не 1937-й. Його не розстріляли (поки що), а вислали до Воронежа, потім - на Одещину.

Проте про нього не забували. На початку червня 1938 року за ним прийшли чекісти.  Кількаденне слідство для окозамилювання і 7 червня Миколу Вороного було розстріляно за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян. Проте йому ще "повезло" - щедрий НКВС подарував йому кілька місяців життя: його син Марко (Антіох) - один з найкращих поетів неоромантизму, був розстріляний у трагічному Соловецькому етапі 3 листопада 1937 року разом з Лесем Курбасом,

10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано. Проте аж до 1989 року його не згадували, незважаючи на те, що його переклад "Інтернаціоналу" виконувався. Виконувався переклад і тоді, коли Микола Вороний був "польським шпигуном"