Харків. Мілош

Чи ми знаємо польську літературу? Літературу великого сусіднього народу, з яким українців пов’язують не одна сотня спільно прожитих років. Літературу, яку відзначено минулого століття 4 Нобелівським преміями (для порівняння – російська література, яка вивчається у школах, відзначена 5 Нобелівськими преміями). Хоча будь-який бібліофіл заперечить, що Нобелівська премія – не показник і традиційно згадає Франца Кафку, який свого Нобеля не мав, проте його не перестають читати, лаяти і боготворити.

Тобто, якщо поляк Чеслав Мілош (а саме про нього йдеться) отримав Нобелівську премію, ще не значить, що він автоматично піднявся вище свого земляка Адама Міцкевича (з яким народився на території сучасної Литви), проте найпрестижніша світова літературна нагорода вказує на те, що Мілош заслуговує на увагу і за межами Польщі. Насамперед у сусідніх країнах, зокрема в Україні, в якій ім’я Мілоша навряд чи викличе серед читацького загалу сплеск емоцій (причому йдеться не про любителів Андрєя Константінова чи Дар’ї Донцової).

Чомусь великих світу цього, які вже пішли від нас, прийнято згадувати під час ювілеїв. З Чеславом Мілошем така ж історія. Йому цього року виповнилось би 100. Тому поляки взялися широко рекламувати творчість цього цікавого поета, публіциста, есеїста (допишіть потрібне). Легендарний інтелектуальний двигун «Солідарності» на початку 1980-х Адам Міхнік підготував лекцію про Мілоша, яку презентував у Львові. А Польський Інститут у Києві розгорнув програму, присвячену Мілошу, яка планує випуск цілої його антології у перекладі провідних українських поетів. Започатковане цією ж фундацією видання Мілоша «Велике князівство літератури (за абревіатурою нагадує історичну назву його (і нашої) Батьківщини – Велике Князівство Литовське), що вже прийшло до читачів.

Також серед заходів Польського Інституту у Києві є дещо незвичний, тому і свіжий і незаяложений, проект - читання власних перекладів Чеслава Мілоша провідними українськими письменниками. Причому поляки (дякуємо за це) поєднали у ньому два берега Збруча – харків’янина Сергія Жадана і івано-франківця Тараса Прохаська. Ці самобутні і популярні письменники (самі по собі цілі планети думок, почуттів та емоцій) вдихнули у слова великого поляка українське звучання, яке, певен (бо трохи довелось познайомитись з оригіналом) додають нові яскраві штрихи до їхнього розуміння.

З цим проектом Сергій Жадан і Тарас Прохасько (разом з координатором проекту заступницею директора Польського Інституту у Києві Анною Лазар) мандрують Україною і нарешті завітали до Харкова у традиційну для подібних дійств книгарню-клуб «Є». Всім тим, які прийшли на презентацію проекту (хто на Чеслава Мілоша, а хто і на Жадана з Прохаськом), отримали випуск журналу культурного спротиву України «Український тиждень», присвячений винятково Чеславу Мілошу і аудіо диск з презентацією самого проекту (зі вкладеною книжечкою оригінальних поезій Мілоша та його перекладів пера самих Жадана і Прохаська). Тих, хто прийшов було надзвичайно багато. Загалом, культурні заходи харківської книгарні «Є», заплановані арт-директором Ігорем Зарудком, багатолюдні (сам статус Харкова, як однієї з трьох культурних столиць України зобов’язує), проте число бажаючих познайомитись з творчістю Мілоша і поспілкуватися з письменниками цього разу зашкалювало.

Спершу читав власні переклади Мілоша Сергій Жадан, весь втілення хулігансько-пролетарського сходу України – рвучкий і непосидючий. Його представлення Мілоша було яскраве і артистичне – видно великий досвід читання власних і чужих творів перед різною аудиторією.

Тарас Прохасько виглядав на тлі рвучкого Жадана спокійніше і (як мені здалося) мудріше. Посилаючись на свою біологічну освіту, Тарас Прохасько читав, як він сам визначив «біологічні» поезії Мілоша.

Пані Анна Лазар розповіла присутнім про життєвий шлях Мілоша – типовий для інтелектуала часів тоталітаризму. Людина, яка місцем народження і проживання була пов’язана з двома імперіями (а фактично двома видами однієї – Російської), змушена була еміґрувати, була далека від усіляких «ізмів», що привело навіть на неприйнятті його у Польщі (де Мілош встиг прожити останок життя). Незважаючи на те, що за словами Адама Міхніка, Чеслав Мілош був прапором для польської інтелігенції часів боротьби з комунізмом, його не поховали на легендарному краківському Вавелі, де покояться останки великих поляків), бо цьому протистояли націоналісти, яких Мілош не сприймав (як і комуністів). Навіть позиція такого авторитету, як Міхнік, не допомогла.

Проте, за словами Анни Лазар, кожен у Польщі має «свого» Мілоша – як геній, він підходить своїми думками всім представникам широкого політичного спектру. Українські (чи вірніше україномовні) читачі змогли ознайомитись з творчістю Мілоша ще 1985 року за посередництвом перекладача Богдана Струмінського у знаному нью-йоркському українському видавництві «Сучасність» (цей доробок побачив світ в Україні перед самою Незалежністю влітку 1991 року у журналі «Всесвіт» з подачі Миколи Рябчука). Від себе додам, що саме зі «Всесвіту» почалось моє знайомство з Мілошем.

А тому, хто почав своє знайомство з польською літературою з Чеслава Мілоша, можна тільки по-людськи позаздрити.