Пилип Козицький - «бюрократ» від музики

Ім’я Пилипа Козицького широко відоме в України насамперед музикантам і шанувальникам музики. І як багато діячів української культури, творче становлення яких прийшлося на короткий період українізації 1923-1933 років, він був пов’язаний з Харковом.
Нікуди не дінешся — столиця.
Композиторів до Козицького було в Україні достатньо, починаючи з Дмитра Бортнянського, проте саме Козицькому чи не вперше в історії української музики стати чиновником від музики, іншими словами, очолити все, що пов’язане з музикою в органі влади — народному комісаріаті освіти. Такий собі музичний бюрократ Пилип Козицький. Адміністративні посади музиканти займали і до нього, але тільки ьезпосередньо у закладах культури, а тут наркомат освіти.
Проте все по-порядку.
Пилип Козицький народився 23 жовтня 1893 року у селі Летичівка (нині в складі міста Монастирище на Черкащині у родині священика.
Далі — традиційна доля сина особи духовного стану. Духовна семінарія, згодом Київська духовна академія, а потім і Київська консерваторія у видатного композитора Рейнгольда Глієра, якого вважають основоположником української радянської музики.
Як там вчилося Козицькомув Києві, роки навчання якого припали на революцію і політичний калейдоскоп із владами (нагадаємо, що Київ у роки війни 17 разів переходив із рук у руки — Центральна Рада, німці, гетьман, Директорія, червоні, білі, знову червоні, потім Петлюра з поляками тощо), проте навчання він закінчив, причому паралельно викладав у 1918-1924 роках у Києвському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка.
Він належав до невеликої генерації молодих українських композиторів, які виступали на впровадження у музику модернізму — Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового. На честь вбитого чекістом Миколи Леонтовича Пилип Козицький створив 1921 року Музичне товариство імені Леонтовича.
Взагалі, ліберальності більшовиків щодо інтелігенції у перші роки їхньої влади можна було позаздрити. Дехто і заздрив, потім, у таборах або очікуючи постріл у потилицю. Козицького, який за соціальним походженням був не тільки «з колишніх», але і з родини священнослужителя, не тільки не таскали постійно до ЧК, але дозволили викладати, а потім очолити у Харкові редакцію журналів «Музика» (1923—1927) і «Музика масам» (1928—1931), але і очолити Вищий музичний комітет Народного комісаріату освіти УРСР (це була саме та адміністративно-бюрократична посада, про яку згадувалось на початку статті). Саме Козицькому можна завдячувати появою і становленням в Україні мережі музичних шкіл. Щоправда, ця ідея йому була підказана видатним композитором і педагогом Василем Барвінським, який намагався запроваджувати її на Тернопіллі (яке в той час було під Польщею), проте у Козицького можливостей було набагато більше. Проте це жодним чином не зменшує внесок Пилипа Козицького у музичну освіту України.

Крім того, він читав лекції з історії української музики в Харківському музично-драматичному інституті. І це — аж до 1935 року! На посаді редактора музичних видань Пилип Козицький досліджував творчість Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Бориса Лятошинського, друкуючи матеріали у журналах і викладаючи їх студентам.

Принагідно було б  пригадати, що наркомат освіти на початку 1930-х років розташовувався у будинку Держпрому, а жив Пилип Козицький у славетному будинку «Слово» на вулиці Культури разом з Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Миколою Бажаном, Павлом Тичиною, Лесем Курбасом та іншими діячами розстріляного Відродження.
Син Миколи Куліша Володимир, який по війні опинився на еміґрації у США, залишив такі спогади про Козицького, з яким Куліші жили в одному під’їзді. «Перший поверх зліва займав Пилип Козицький. Русявий, вище середнього зросту, в окулярах. Жив майже замкнуто. Родина його складалася з дружини невеличкого росту — артистки радіоцентру, малого синка Тараса, над яким трусилася уся родина, та ще й бабуня і дід — батьки Козицького.Родина Козицьких була всіма поважана і спокійно-статечна». Часто можна було чути крізь вікно, яке в літі завжди було відчинене, фортепіанну гру, або спів якоїсь оперної співачки».
Оце відчинене вікно на першому поверсі призвело до того, що якось вночі до Козицьких заліз злодій і поцупив золотого годинника, незважаючи на те, що композитор швидко підхопився і погнався за ним. Проте злодія не піймав, бо не здогадався крикнути бодай «Тримайте злодія!».
«Не знаю. Як це трапилось. - пише далі Володимир Куліш. - Козицький раптом розвівся з дружиною і виїхав до Києва».
Було це 1935 року. У столиці (Київ став столицею радянської України влітку 1934 року) Пилип Омелянович викладав у своїй альма-матер - Київської консерваторії, навіть 1945 року став її професором. Жив у самому центрі Києва — на вулиці Інститутській, біля зловісного НКВС (тепер Міжнародний культурний центр)
У Києві він знов одружився на матері вже тоді відомої на весь СРСР юної зірки радянського кіно Гулі Корольової, яка під час війни пішла добровольцемна фронт і загинула.
Пилипу Козицькому вдалося легко пережити «єжовщину», хоча у Харкові він працював під керівництвом страшних «ворогів радянської влади» - наркомів освіти Шумського і Скрипника. 1938 року він навіть очолив Українську державну філармонію, а 1940 року вступив до ВКП(б) — посада зобов’язувала.
Наприкінці 1930-х років приятель Козицього відомий скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе привів його у кіно, де Пилип Омелянович писав музику до фільмів (зокрема до яскраво пропагандистських стрічок Київської кіностудії «Стожари» (1939, режисер Кавалерідзе) і «Кубанці» (1940, режисери Володарський і Красій).
Під час війни він з родиною евакуювався до Уфи, що говорило про лояльність влади до нього (деяких діячів культури або не вивезли, а розстріляли на місці (співак Михайло Донець, мовознавець Петро Франко, син Івана Франка) або вивезли не в Уфу, а до таборів (мовознавець Агатангел Кримський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. Донька Михайла Старицького).
Проте Козицьому переважно у житті везло (золотий годинник і розірваний шлюб — дрібниці в порівнянні з розстрілом), він повернувся з евакуації, його не помітили під час культурного розгрому кінця 1940-х років, і 1952 року, ще за Сталіна Пилип Козицький очолив Спілку композиторів України (нині Національна спілка композиторів України).

Тепер трохи про творчість композитора, а то ми захопились його громадською діяльністю і сімейним станом. Музика Козицького, як вказував дослідник його творчості М.Гордійчук, ґрунтується на народно-пісенному доробку і пов'язана з традиціями української музичної класики. Він написав опери: "Невідомі солдати" (1934, 2-а редакція "Жан Жірарден", 1937), "За Батьківщину" (1943); кантати — для хору а капела "Пам'яті більшовика" (1951), для дитячого хору "Здрастуй, весно" (1952); для симф. оркестру — сюїта "Козак Голота" (1925), поему "Дочка партизана" (написана 1938 року за мотивами музики до однойменного фільму Одеської кіностудії); хори — "Десять шкільних хорів" (1921), "Вісім прелюдів пісень" (1924), диптих "Дивний флот" (1925), "Вісім українських народних новел" (1936); інструментальні ансамблі, твори для фортепіано, романси, пісні, обробки народних пісень і музику до кінофільмів  (про що вже говорилось).

Він був нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора, медалями. Помер Пилип Омелянович 27 квітня 1960 року у Києві і похований на Байковому кладовищі.

Вулиці, названі його іменем, є у Києві і Винниці. У Харкові вулиці Козицького нема. І правильно, він же людей голодом не морив і танками не давив, як Постишев, Косіор, Чубар або Якір (у Харкові за ці заслуги вулиці називають)