Революційний романтик української музики

Свого часу його ім’я було широко знане в Україні.

Радянська пропаганда виставляла його, як альтернативу видатному композитору, диригенту і організатору музичної культури Олександру Кошицю, який органічно не сприйняв більшовицької влади і не повернувся зі своїм хором із зарубіжних гастролів.

Натомість Яків Степовий — молодий і не менш талановитий композитор і хоровий диригент, учасник революції 1905 року, з України їхати не збирався, і хоч не хоч, а владу більшовиків не тільки прийняв, а взявся розбудовувати музичну освіту в радянській Україні.

Тому то творчість Степового і вивчали не лише у музичних школах у курсі музичної літератури, але навіть у загальноосвітніх. Особисто я почув про «українського радянського композитора Степового» від вчителя музики у загальноосвітній школі, колишнього директора музичної школи на пенсії. Розумію, що не у всіх учнів нашого чималого класу (42 учні) прізвище Спепового засіло цвяхом у голові, проте я про нього запам’ятав. Потім у курсі музичної школи знання про композитора збільшились. Так знайомились з творчістю Якова Степового багато дітей у радянський і пострадянський час.

Яків Степанович Степовий (справжнє прізвище Якименко) народився 20 жовтня 1883 р. у Харкові в родині соліста церковного хору. Треба відзначити, що вся родина Якименків відзначалась великою музикальністю, а старший брат Якова Федір Якименко навчався співу у Петербурзькій придворній капелі і згодом став відомим композитором. До речі, чомусь в Україні навіть зараз не кажуть вголос про те, що церковні хори (які були практично в кожному церковному приході) були найчисельнішими розповсюджувачами унікального українського багатоголосного співу, яким захоплюються у світі.

У такій родині не було дивно, що Яків захопився співами та музикою, а в 12 років його самого прийняли до Петербурзької придворної капели. Вчили там добре, не гірше, ніж у консерваторії. За сім років перебування в капелі Яків Ярошенко грати на фортепіано та кларнеті і здобув фах дирижера.

Після такої підготовки Яків без проблем вступає до консерваторії (1902 рік). Імена його викладачів говорять самі за себе — Микола Римський-Корсаков, Анатолій Лядов, Олександр Глазунов. Як відомо, ці корифеї російської музики глибоко знали пісенний фольклор і черпали з нього матеріал для власних творів. Це ж саме вони прищеплювали своїм студентам. Велику роль у формуванні світогляду і творчого методу Степового.

Під час навчання у консерваторії вдарила революція, яка принесла з собою деяке послаблення режиму, що викликало відносний культурний підйом в Україні. Молодий композитор Яків Якименко звернувся до ще недавно крамольного українського слова (забороненого Валуєвським циркуляром і Емським указом царя) — він пише солоспіви на слова Тараса Шевченка та та своїх сучасників Івана Франка і Лесі Українки. Музична мова композитора відзначалась наспівністю, простотою і доступністю засобів художньої виразності, тісним зв'язком з народною піснею, оптимізмом і щирістю в передачі почуттів і настроїв.Перебуваючи в консерваторії, Яків пише також ряд фортепіанних мініатюр, в яких відчувається вплив його вчителя Анатолія Лядова, великого майстра подібних творів. До речі, 1908 року, перебуваючи на Харківщині, Яків Якименко написав епічну симфонічну поему «Степ» по мотивам народної музики і перебрав собі творче псевдо, за яким його знають у світі — Степовий.

1909 року Яків Степовий закінчив консерваторію і почав працювати викладачем співів у початкових школах. У той же час він удосконалює набуті знання, співробітничає в газетах та журналах, як музичний критик, пише музику і займається обробкою народних мелодій. З'являються його фортепіанні композиції: соната ре-мажор, фантазія, два рондо, збірка п'єс «Перші думки несмілого музиканта», «Прелюд пам'яті Т. Г. Шевченка» (до 100-річчя з дня народження Кобзаря). Також виступає, як піаніст в авторських концертах у Москві (1911 р.) і Петербурзі (1912 p.).

Проте в Європі вибухнула війна. З її початком царизм повністю заборонив культурно-національні товариства, як чужинні (вислів російського прем’єра Столипіна, вбитого у Києві), насамперед українські (саме так — українців записали у чужинці!), польські та фінські. Написання музики на вірші знов забороненого Шевченка Якову Степовому не пробачили і відправили на фронт ...писарем санітарного поїзда. Майже протягом два з половиною роки «вольноопрєдєляющійся» (спеціальний стан для солдатів з вищою освітою) Яків Степовий втілював у життя знамените гасло «Коли промовляють гармати — музи мовчать».

І на тому спасибі, бо могли відправити прямо під кулі, або у заслання, як професора Михайла Грушевського. Лише після падіння царату в травні 1917 року композиторові згідно з наказом №1 Петроградськогго Совєта вдалося звільнитись від фронту і погонів з плетеною окантовкою, які носили «вольноопрєдєляющієся».

З тих пір аж до самої смерті Яків Степовий не знімав військової форми. Він приїздить до Києва і цілком присвячує себе творчій і педагогічній роботі: викладає в консерваторії музично-теоретичні дисципліни і навіть складає підручник елементарної теорії музики. Добрі були часи — час національного піднесення! Проте недовго. В Україну посунули зі сходу червоні «визволителі», потім їх змінили німці і гетьман Скоропадський.

З 1919 року Яків Степовий почав працювати з червоними, за що його майже записали у творці нової, пролетарської музичної культури, тим більше, що по соціальному стану він їм підходив — виріс у великій родині, якщо заплющити очі на «попівське» походження композитора.

Його обирають членом в Всеукраїнського музичного комітету, завідує музичною частиною Українського музично-драматичного театру в Києві, де вчить хористів співати нечувані революційні пісні з «Інтернаціоналом» включно у власній обробці. Також пише музику на слова Шевченка, мелодичний склад якої перегукується з мотивами українських народних дум, а також звертається до громадянської поезії Лесі Українки («Слово», «Гетьте, думи»), Франка («Земле моя», «Каменярі», «У долині село лежить»), а також до Степана Руданського («Чумак з мазницею», «Засідатель»), П. Тичини («Арфами, арфами»).

Значне місце в творчості Степового займали обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано та для хору а-капела (5 десятків народних пісень для мішаного хору). Матеріалом для обробок служили композитору записи чоловіка Лесі Українки фольклориста Клима Квітки. За своїми жанрами вони дуже різноманітні. Це ліричні пісні, чумацькі, козацькі, бурлацькі, обрядові, дитячі, гумористичні, танцювальні. Проте звернення до революційних пісень Степового з більшовиками не дуже мирило, бо співалися вони української мовою.

В ті часи, коли одним з чисельних ворогів більшовизму була Українська Директорія на чолі з Симоном Петлюрою, дехно вбачав у творчості Степового «скрытую петлюровщину». За подібні настрої у творчості поплатився життям видатний колега Степового — композитор і диригент Микола Леонтович, вбитий чекістом у домі батьків композитора.

Степовому «повезло» - він помер власною смертю від тифу 4 листопада 1921 року, якраз напередодні четвертої річниці більшовицького перевороту, ненадовго переживши Леонтовича.
До музичного доробку Якова Степового повернулися під час українізації, щоб у часи сталінського терору про нього забути. І лише під час відлиги, Яків Степовий повернувся з небуття...