Харків відкрив йому шлях страдника

Колись це ім’я було широко відоме в Україні. Зараз — тільки філологам, історикам і прихильникам української літератури. Входження Сергія Єфремова у національну свідомість українства було перервано на багато десятиліть «літературознавцями» з ЦК КП(б)У і ҐПУ УСРР. Повернення цієї знакової постаті в українському русі до душ і свідомості українців ще попереду.

Сергій Олександрович Єфремов (справжнє прізвище — Охріменко) народився 6 жовтня 1876 року в селі ПальчикЗвенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський район Черкаської області) у родині священика. У 1891—1896 роках навчався в Київській духовній семінарії, бо дітям священиків треба було мати перш за все духовну освіту, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира.

Політичну діяльність Єфремов розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації. Наприкiнцi 1904 року разом iз Борисом Грінченком, Миколою Левицьким, Федором Матушевським та іншими створив Українську Радикальну Партію, яка 1905 року за його ініціативою об'єдналась iз Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Демократично-Радикальна Партія. Того ж року він очолив Селянський Союз, а 1908 року став одним iз засновників і активним діячем Товариства Українських Поступовців.

Він співпрацював iз багатьма українськими періодичними виданнями «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская Старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская Жизнь» та іншими, де друкував статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895—1918 роках — один iз керівників видавництва «Вік».

Єфремов засуджував українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи І світової війни.

За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період Сергій Єфремов привернув на себе увагу російських жандармів, яка не послаблювалась до самої смерті (щоправда жандармерія поміняла вивіску і стала називатися ЧК, згодом ҐПУ), він також неодноразово заарештовувався російською владою. Незважаючи на це, Сергій Олександрович зумів видати знаменитий двохтомник «Історія українського письменства» (1911), який є і зараз одним з основних навчальних посібників з історії української літератури.

У березні 1917 року він увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15 червня 1917 року першого українського уряду — Генерального Секретаріату займав у ньому посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 очолив Українську Партію Соціалістів-Федералістів. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 до травня 1920 років офіційних посад не займав. У першому складі Української Академії Наук його обрано дійсним членом УАН. Крім того, Єфремов був дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка у Львові.

Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував близько 3 тисяч статей та рецензій. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інш.

Більшовицький переворот Єфремов не прийняв до кінця життя. Широку популярність здобув його відкритий лист до номінального командуючого червоними військами взимку 1918 року Юрія Коцюбинського (сина Михайла Коцюбинського), в якому Сергій Єфремов висловив жаль, що син українського письменника — українофоб. Зi встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Після захоплення Києва червоними у грудні 1919 року на прохання Української Академії Наук Єфремова було амністовано.

Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші.

У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви. Єфремов був одним iз найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Вiн вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму Єфремов, на думку деяких діаспорних дослідників (Наталія Павлушкова (сестра голови Спілки Української Молоді Миколи Павлушкова), Василь Плющ та інш.), в 1920—1928 роках створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Українські історики переважно вважають, що СВУ — справа рук ҐПУ. Варто згадати з цього приводу народне прислів’я "Процес СВУ - музика ҐПУ".

У липні 1929 року Єфремова заарештовано й звинувачено в організації та керівництві СВУ. Після широко розрекламованого процесу СВУ у харківській опері (зараз обласна філармонія на вул. Римарській), на який навіть продавали квитки (ну чим не вистава!) у квітні 1930 року його було засуджено до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Разом з Сергієм Єфремовим до тюрем пішли Микола Павлушков, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Слабченко, філософ Володимир Чехівський (в минулому - прем’єр-міністр УНР), історик Йосип Гермайзе.

Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.

Помер Сергій Єфремов 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу. Тільки 1989 року його було посмертно реабілітовано, і тоді повернувся до нас його знаменитий лист Юрію Коцюбинському.