Від Харкова до Приколотного: знаймо свою землю!

Якби це цинічно не звучало, але розвинена промисловість Харкова гальмує розвиток туризму в області.

Бо сенс у туризмі, як галузі економіки бачить керівництво непромислових регіонів. А коли є заводи, які більш менш стабільно працюють, поповнюючи місцеві бюджети, то у місцевого керівництва немає стимулу розвивати ще туризм. Бо насамперед, щоб отримати якісь прибутки з туризму, треба багато у нього вкласти, насамперед в інфраструктуру – дороги, готелі, заклади харчування, транспортне сполучення. Марудна ця справа, тому керівництво Харківщини не ворушиться.

Про знання проблеми керівництвом говорить такий факт: при відкритті у Харкові міського туристично-інформаційного центру (ТІЦ) у червні заступник голови облдержадміністрації Євген Савін обмовився, що непогано б було підготувати туристичний довідник по Харківщині, хоча такі довідники випускаються щороку і їх налічується вже близько десятка.

До речі, в Києві із знаннями рідної землі становище не краще. Організатор поїздки і наш невтомний гід Вікторія Склярова згадує, що недавно держкомітетом з туризму затверджений туристичний маршрут Харківщиною «На батьківщині Сковороди», хоча Григорій Сковорода народився у сусідній Полтавщині – мальовничому містечку Чорнухи. «І ніхто з чиновників не подивився у енциклопедію, де саме батьківщина Сковороди» - каже вона.

Проте промислово розвинений в області лише Харків, плюс Лозова, Красноград і Куп’янськ – транспортні центри. Всі інші невеликі містечка мали б непоганий зиск саме з туризму. Бо показувати туристам не лише на Слобожанщині, але по всій Україні є що. Була б воля керівництва. А охочі подивитися завжди знайдуться.

Автобус проминув славетний Чугуїв, про який можна розповідати годинами. Варто лише нагадати, з Чугуєва походить Ілля Рєпін і що місто готувало офіцерські кадри для армії двох імперій - Російської та радянської. Проте у Чугуєві ми не зупинилися.

На схід від Чугуєва лежить невеличке містечко Кочеток з єдиним в Україні музеєм води і церквою, яка стоїть майже на самому високому схилі. Церкву добре видно навкруги – своїм білим кольором вона відрізняється від навколишньої зелені. Нинішня церква побудована у 1830-х роках, коли український стиль вже забули, а російському не навчились, тому ідентифікувати архітектурний стиль церкви важкувато.

Наше строкате товариство висипає з автобусу і фотографується у церкви.

Їдемо далі. Ліворуч від траси розливається Печенізьке водосховище, на березі якого молода поросль української літератури Сашко Ушкалов і Дмитро Махно заснували мистецько-літературний фестиваль «Печенізьке поле». Згадка про фестиваль - привід для нашого керманича Вікторії Склярової нагадати про нелегку долю іншого фестивалю «Співочі тераси», який цього року обласна влада вирішила не проводити. Мовляв, не вписується у прийнятний владою формат. Та про що це я? У нас держава демократична і влада робить все, що хоче.

По дорозі на Печеніги пані Вікторія згадує про представника місцевої фауни - байбака. Він зустрічається в двох місцях – на Великобурлуччині та в Луганській області. Для нас несподіванкою була розповідь, що у давнину байбаків тримали замість собак охороняти дім. У байбаків почуття власності розвинене краще, ніж у людей, тому за спокій на подвір’ї, яке охороняв байбак, можна не хвилюватись.

Доктора біологічних наук Віктора Токарського бачила без перебільшення вся країна. Його щороку показують провідні канали ТБ. Щоправда, він виступає в репортажах на тлі легендарного байбака Тимка, який щороку передбачає прихід весни. Токарський зустрічає нас на самому початку дороги, одягнений у військовий камуфляж, з біноклем у руці. На правах хазяїна він веде нашу строкату юрбу на оглядини своїх володінь - регіонального ландшафтного парку. Байбаки наче охороняють степ, стоячи, як вартові, біля своїх норок. Майже заповідна ділянка степу сприяє спокою цих доволі цікавих звірків. Недоторканий степ вражає відвиклих від землі городян суворою красою і розмахом. А ще справжніми шампіньйонами, які ростуть прямо під ногами, кущами полуниці, на яку ми накидуємось зграєю голодних вовків, солодко-гіркими дикими вишнями і земляною жабою, яка терпляче очікувала, поки нею налюбуються і нарешті відпустять. Тим часом Віктор Токарський розповідає про регіональний ландшафтний парк (РЛП), де ми знаходимось. Парк на балансі місцевої влади, у якої грошей на нього не вистачає. Влада помічає те, що дає їй зиск, а все інше – поза увагою і грошами. Тому майже всі витрати тягне на собі біологічний факультет Харківського університету ім. Каразіна, який зробив тут навчальну базу для студентів. Причому починалась база з приватної ініціативи викладачів університету, які купили кілька будинків (в одному з них живе чотирилапий прогнозист Тимко).

Наприкінці цієї екскурсії слобожанським степом хазяїн РЛП пригощає нас власноруч зібраним медом. Найсвіжішим, бо «вчора збирав». З сотами і навіть мертвими бджолами. Смачнішого я ще ніколи не пробував.

Великий Бурлук – невелике селище, яке бере свій початок, як багато інших населених пунктів Слобожанщини, з другої половини ХVІІ ст. від козаків. Якщо вірити місцевим легендам, то серед перших його мешканців був син легендарного гетьмана Якима Сомка – родича Богдана Хмельницького, вбитого за наказом запроданця Івана Брюховецького на знаменитій чорній раді у Ніжині 1663 року. Щоб мстивий Брюховецький не дістав родину Сомка, його син перейменувався на Якименка, мовляв Сомків мало, а Якименків багато, тож шукай вітру в полі. А засновником Великого Бурлаку вважається такий собі отаман Карпо Скидан. Чи це той легендарний Скидан, чи ні, невідомо, проте нащадки встановили в центрі містечка пам’ятний знак Скидану. Про це нам розповідає одна з хранителів і збирачів місцевої історії Катерина Оковита, авторка двох книжок про Великий Бурлук.

Був би Великий Бурлук таким собі мало згадуваним навіть в Харкові містечком, якби не один випадок, який за одними даними є вигадкою, за іншими – може перевернути розуміння європейської історії. Влітку 1919 року, коли білі війська успішно наступали на Харків, денікінський офіцер Алі Ізенбек, талановитий художник, натрапив у покинутому і розграбованому палаці Донець-Захаржевських на околиці Великого Бурлука на дерев’яні дощечки з дивними рунічними письменами. Ізінбек захопив таблички з собою і вони помандрували з ним через фронти і материки до Франції, де ними зайнявся уродженець Південної Слобожанщини Юрій Миролюбов. Він розшифрував давні письмена і зробив з них малюнки. Виявилося, що до рук денікінця потрапила історична хроніка дохристиянської Русі, яка висвітлювала події ІІІ-VІІ століть. По напису на першій табличці її назвали «Велесовою книгою», бо там йшло поминання знаменитого слов’янського бога Велеса (Влеса). З моменту оприлюднення знахідки з Великого Бурлука «Велесова книга» викликає суперечки серед істориків.

Враховуючи те, що до війни Ізенбек не здав таблички на експертизу (не до того було), а під час гітлерівської окупації Парижу вони загинули (хоча є версія, що їх вкрали гестапівці і можливо ці таблички лежать десь у сейфах), багато хто з дослідників вважає «Велесову книгу» елементарною підробкою, хоча описані там події підтверджуються візантійськими і західноєвропейськими хроніками. Навіть один з авторитетніших знавців давньої Русі академік Омелян Пріцак не вважав «Велесову книгу» за джерело з давньоукраїнської історії. Враховуючи те, що ані Миролюбов при обмеженому доступі до джерел з давньоукраїнської історії, ні тим більше Ізенбек з мистецькою освітою не могли написати «Велесову книгу», то її авторство відносять до більш ранніх часів.

Принаймні, ніхто не відповів і не відповість на запитання: звідки ж взялася у слобожанському степу це унікальне джерело з давньої історії. Відповідь на це питання можливо б прояснило саму ідентичність «Велесової книги». Тепер це легендарне місце – повністю дерев’яний палац, побудований 1810 року, стоїть пусткою. Незважаючи на начебто державну приналежність палацу, його віддано якомусь підприємцю в оренду. Він прибудував до палацу гаражі, обніс їх парканом. Жодного пієтету до відомої не тільки в Україні пам’ятки парково-садового мистецтва у сучасних великобурлучан нема. Як і особливого бажання поділитися пам’ятками цього цікавого містечка. Хоча розвинений туризм – це, повторюю, високорозвинена інфраструктура (дороги, заклади харчування, готелі) і надходження до бюджету. Як не дивно, це ставлення до туризму поєднує владу і простих жителів.

Під кінець нас зустрічає Приколотне – невелике містечко північніше Великого Бурлука. Воно відомо своїм уродженцем – легендарним командиром морських десантників під час Другої світової війни Героєм Радянського Союзу Костянтином Ольшанським. Містечко в основному двоповерхове, перед панельними будинками ростуть груші, яблуні і вишні. Жителі з цікавістю роздивлялись нашу юрбу. Місцевий краєзнавчий музей показує нам багатовікову фантазію слобожанців щодо облаштування власного побуту. Дерев’яні рубелі, ткацькі верстати, зроблені сільськими умільцями, стародавні вишиванки вказують на цілком українське обличчя Слобожанщини, як би це комусь не подобалось. Хоча проблем у музею, як і у сотень подібних хранителів історичної пам’яті, вистачає. Коштів, які виділяються, не вистачає навіть на ремонт стелі, не кажучи про збір експонатів…

Закінчилась наша поїздка концертом у Приколотному, який нам представили місцеві народні колективи. Втім, і гості показали, що і вони щось можуть. Пісні у виконанні лідера полтавського гурту «ДельТора» Євгена Янкевича викликали оплески, як гостей, так і хазяїв. Нашій увазі був представлений тур, який можливо стане одним з найпопулярніших на Слобожанщині і відкриє для українців та іноземців скарби української землі.

Як пояснила Вікторія Склярова, цей маршрут, який ми подолали, прокладений для людей, які ставлять на перше місце не комфорт, а бажання узнати про рідну землю щось нове, невідоме. Подібні етнотури вже давно з успіхом практикуються у США, Європі, Африці. Тепер черга за нами.