Для неї Харків був Голгофою

Добре відома кільком поколінням харків'ян будівля обласної філармонії на Римарській вулиці. Свого часу вона була головною оперною сценою України, вірніше Української СРР.  Проте 1930 року на сцені харківської опери влада розіграла виставу, яка стала початком для розкрутки репресій проти політичних противників і просто тих, які мали нещастя жити у той період на тій землі. Мова про процес Спілки Визволення України, про який в народі казали: «Опера СВУ, музика ГПУ». Нагадаємо, що ГПУ (рос. «Государственное Политическое управление») - таємна політична охранка у перші роки існування СРСР (згодом КДБ). На лаву підсудних чекісти кинули найвидатніших українських інтелігентів – вчених, письменників, громадських діячів. Серед них була відома письменниця, одна із засновників української освіти Людмила Старицька-Черняхівська.

Народилася Людмила Старицька 17 серпня (29 серпня за новим стилем) 1868 року в Києві в родині молодого, проте вже відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії Віталіївни Старицької — рідної сестри композитора Миколи Лисенка.

Про дитячі роки письменниця писала: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».

З дитинства вона почала віршувати, складати казки. З цього приводу Людмила Старицька-Черняхівська писала:«В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатися літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту».

Людмила навчалася в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Людмила Старицька написала повість «За Україну» та сатиричні вірші про директрису та її чоловіка. Що їй було за такий «жарт», історія мовчить.

У 1888-1893 роках вона брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда».

У роки Першої світової війни Людмила брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Вона навіть відвідала на засланні Михайла Грушевського.

На початку березня 1917 року Російська імперія перестала існувати, що викликало появу на карті світу близько 20 нових держав, з яких тільки Фінляндії та Польщі вдалося зберегти згодом незалежність. На території 7 південно-західних губерній постала Україна.

Саме їй присвятили діяльність і енергію тисячі громадських діячів, в тому числі і Людмила Старицька. У квітні 1917 року її обрали до Української Центральної Ради, що згодом  коштувало Людмилі пильної уваги чекістів до самої її смерті.

У травні 1917 року вона брала участь у заснуванні Товариства (комітету) «Український національний театр» і входила до його президії.

Під час гетьманщини вона працювала в Міністерстві освіти під проводом свого знайомого Михайла Василенка. 1919 року стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам'янці-Подільському.

Зараз неясно, чому Людмила разом з чоловіком, відомим хірургом Олександром Черняхівським, залишилася в Україні, яка врешті опинилася під окупацією червоною Росією, а не подалась в еміґрацію, як це зробили її товариші Михайло Грушевський, Володимир Самійленко, Олександр Олесь.

Щоправда у 1920-х роках її не чіпали і навіть дали змогу працювати у ВУАН.

14 січня 1930 року за нею прийшли з ДПУ. Вже немолоду письменницю звинуватили в приналежності до Спілки визволення України на чолі з літературознавцем академіком Сергієм Єфремовим. Ця Спілка народилася в уяві фантазерів з ДПУ.

Допитували її у в'язниці на Холодній Горі в Харкові. Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року:

«...На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський (колишній прем’єр-міністр УНР – прим. авт.) казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе (історик української промисловості - прим. авт.) — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об'єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію.

...З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв'язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не приймала.

...Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації».

Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Людмилу Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона:

«а) у період 1926—1929 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав...»

Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з поразкою у правах на 3 роки. Разом з нею на лаві підсудних був і Олександр Черняхівський.

Проте 4 червня 1930 року Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. Подружжя Черняхівських було вислано до міста Сталіно (нині Донецьк), де Олександр Черняхівський організував медичний інститут. У Сталіно (з липня 1932 року обласний центр) вона займалась перекладацькою діяльністю для київських видавництв.

У розпал політичних репресій, коли «органи» взялися вже за «своїх» - комуністів, Черняхівським дозволили повернутися до Києва і навіть не чіпали. Поки над Києвом не з’явилися літаки люфтваффе з чорними хрестами..

20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко (дружиною першого секретаря (міністра) освіти УНР Івана Стешенка) Людмилу Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова.

Харків для неї чомусь став своєрідною Голгофою. Тут її (вдруге) звинуватили в антирадянській діяльності та повезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахстану. Проте в дорозі 73-літня письменниця захворіла і померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі. За деякими даними її тіло чекісти просто викинули з «телятника».

У серпні 1989 року Людмила Михайлівна разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітована пленумом Верховного Суду УРСР.