Ілля Репін: найвідоміший серед слобожанців

Ілля Репін - одна з постатей людства, яку представляти не треба. Його знають всі, причому у всьому світі. Мало хто із земляків-слобожанців може похвастатись такою славою. Хіба нобелівські лауреати Ілля Мечніков і Саймон (Семен) Кузнець,щоправда останнього знають більше спеціалісти.

З’явився на світ Ілля 5 серпня 1844 року у родині козака Юхима Репіна. Є відомості, що ще дід художника називався Ріпою, а батьку вже приписали російське закінчення прізвища.

Слобода Зачугівка, де майбутній митець вперше побачив небо, доволі мальовнича і лежить на березі Сіверського Дінця. Вона розташована у міжріччі Дінця і колись повноводної Чугівки. Слободу заснували слобідські козаки у ХVІІ столітті, серед них були і предки Репіна.

Давня козацька церква, в якій похрестили Іллю, стояла в Зачугівці до другої, хрущовської хвилі руйнування церков. Вже 1962 року її зруйнували, залишивши від неї лише капличку, в якій зараз розміщується музей 3-ї чугуївської школи. Тут не допомогла і пам’ять про Репіна. Багато хто в Зачугівці може показати місце, де стояла хата батьків Репіна і та сама церква. До речі, із Зачугівською церквою пов’язані перші кроки художника на великій дорозі мистецтва. Саме у ній він почав займатися у місцевого іконописця.

Потім Ілля за вимогою батька закінчив топографічну школу у нагірній частині Чугуєва. У приміщення топографічної школи потім буде розміщено славетне чугуївське військове училище, яке дало червоне світло російським, українським і радянським генералам. Правда. Дехто з чугуївських краєзнавців доводить, що топографічна школа була в іншому будинку біля училища, який не зберігся.

Вчителі у Репіна в Чугуєві розгледіли Божу іскру у синові чугуївського козака. Втім, першим, хто її побачив, був сам батько художника. Інакше не пішов Ілля до іконописця і топографічної школи.

Після закінчення школи Ілля подався до столиці вчитися на художника. Спочатку в Петербурзькій малювальній школі, згодом,  у 1864-1871 роках — у Петербурзькій Академії Мистецтв, яку закінчив з золотою медаллю і відбув у студійну подорож до Італії і Франції.

За конкурсне полотно «Христос воскрешає дочку Іаіра» Рєпін отримав право на шестирічне перебування за кордоном в якості академічного пенсіонера за державний рахунок. Щоправда Ілля тоді показав свій характер: самовільно скоротив перебування за кордоном з шести до трьох років, хоча витратив час на вивчення музейних збірок та творів сучасних французьких майстрів. Більше того, дещо несподіваний у вчинках художник виставив деякі свої твори в Паризькому Салоні, незважаючи на заборону Петербурзької академії. Сам малював відносно мало. Для звіту передав до академії полотно «Садко у підводному царстві» (1876).

Після закордону Ілля подорожує по Україні і Росії. Заїхав і до рідного Чугуєва. В той час батьки переселилися із Зачугівки до центру міста (там зараз відкрито меморіальний музейний комплекс художника. Саме в Чугуєві створене полотно «Протодиякон» зі складним образом православного священика, що викликав суперечливі відгуки через суперечливість самої особи. Також він малює портрети своїх земляків – простих селян і міщан, на яких тримається Чугуїв.

Подорожі привели до створення багатьох різножанрових картин від історичних («Цар Іван убиває свого сина» (1885)) до гостросоціальних (картини про народовольців).

Cеред картин-відгуків на сучасні художнику події особливе місце посіла серія про народовольців. Рєпін добре усвідомлював усю скандальність теми, її антидержавне спрямування. Кажуть, що на створення тих картин Іллю і його друга полтавця Миколу Ярошенка (який також створив подібну серію) наштовхнула зустріч із терористом-одинаком Дмитром Каракозовим, якого вели на страту. Широко розрекламовані картини цієї серії в часи СРСР мало хто знав при житті художника. Запобігаючи доносам і неприємностям із владою, Репін створив серію невеличких картин, яку постійно ховав і показував лише довіреним особам. Серед картин серії «Арешт пропагандиста» (1880), «Не чекали» (1884) і «Сповідь», яку вже в СРСР перейменували у «Відмову від сповіді» (1885).

Серія могла бути знищена як самим художником, так і сучасниками. На щастя, цього не сталося.

Не дивлячись на нерівні стосунки з владою, 1893 року Репіну присвоєно звання  академіка, він став професором Петербурзької Академії Мистецтв. З ініціативи Великого князя Сергія Олександровича - Рєпін прийняв пропозицію працювати в Імператорській академії заради реформування навчального закладу. А майстерня художника була найбільш популярною серед учнів художника.

До речі, Репін не відмовлявся працювати на замовлення царської родини. Мало хто знає, що найзнаменитіше полотно художника «Запорожці пишуть листа турецькому султану» написане художником на замовлення царя. Крім того, Репін написав другий варіант «Запорожців» на прохання знаменитого мецената-галериста Павла Третьякова,засновника знаменитої галереї в Москві.

Крім «Запорожців» написав велике полотно «Засідання Державної Ради» (1901-1903), де зобразив всіх тодішніх державних діячів імперії з царем включно. Картина в часи СРСР не показувалася широкому загалу. Лише демонструвалися фрагменти (портрети сумно відомого обер-прокурора Священного Синоду Победоносцева, деяких царських сановників). Художник був одружений двічі. Шлюб з першою дружиною - Вірою Олексіївною не задовольнив художника і він розірвав його. Друга дружина художника - Нордман Северова, письменниця, померла від туберкульозу. Син Рєпіна Юрій став другорядним художником, не залишивши відомого сліду в російському мистецтві.

Репін не сприйняв більшовицького перевороту і жив в своїй садибі «Пенати» в Карелії, яка після розпаду Російської імперії опинилася в Фінляндії. Незважаючи на не однократні запрошення повернутися до СРСР, старий художник відповідав, що «збирається», проте так і не зібрався.

Наприкінці життя Репін працював над великим полотном на українську тематику «Гопак», проте не встиг написати. Перемогла хвороба. 29 вересня 1930 року він помер на руках доньки Віри. За заповітом, тіло поховали в парку садиби без труни. На могилі (за заповітом художника) висадили дерево. Могилу збережено.

У грудні 1939 року радянські війська під час окупації Фінляндії зайняли Пенати, проте треба віддати належне командирам – пограбувати нічого не вспіли. Наступного дня в Пенатах вже працювали мистецтвознавці з Ленінграду. Проте Віра Іллівна Репіна встигла вивезти частину спадщини батька вглиб Фінляндії.

Ілля Рєпін залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час гоніння на церкви в 1930-х роках і війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України, Бєларусі та у приватних колекціях.

Варто згадати картини Репіна на українські теми: «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880-91, один варіант у Москві, другий — у Харківському Державному Музеї образотворчого мистецтва), «Вечорниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Солоха і дяк». Він створив численні портрети діячів культури: Миколи Мурашка (1877), мецената Василя Тарновського (1880, «Гетьман»), Тараса Шевченка (1888), Дмитра Багалія (1906); чотири ескізи проекту пам'ятника Шевченкові у Києві (на конкурс 1910 - 1914). Робив ілюстрації до творів Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872 — 1882), книги Дмитра Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), а також малюнки з пам'яток української архітектури, українських народних типів тощо.

На деяких творах Рєпіна помітний вплив імпресіонізму й символізму. Залежно від того, де і над якою тематикою він працював, періоди його творчості можна визначити як український та російський. У творчості він є продуктом українсько-російського культурного симбіозу. Проте з Україною Ілля Репін був пов'язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людину, фольклор та висував проблему українського стилю в мистецтві. До друзів Іллі Репіна належали українські діячі: Марко Кропивницький, Микола  Мурашко, Дмитро Яворницький, Євген Чикаленко й багато інших. Його учнями були Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, онучатий племінник Шевченка Фотій Красицький та інші.

Ще до війни у Чугуєві постало питання про встановлення пам’ятника видатному земляку. Проект замовили відомому ленінградському скульптору Матвію Манізеру, автору пам’ятника Шевченку в Харкові. Манізер замовлення виконав, проте через бюрократичну помилку готовий пам’ятник відправили до селища Чугуївки аж в Приморському краю. Тільки після війни до 25-річчя смерті Репіна його бюст нарешті привезли до Чугуєва, де і відкрили 1956 року.