Володимир Винниченко і Харків

26 липня 1880 року народився Володимир Винниченко, талановитий письменник і один з найнеоднозначніших українських політиків.

Про його життєвий і творчий шлях написано немало за останні двадцять три роки, коли з нього було знято ярлик запеклого українського буржуазного націоналіста, наліпленого радянською пропагандою, тому зупинятися на них не будемо.

Варто лише нагадати, що при клятому царському режимі твори політемігранта Винниченка широко видавалися за кошт спонсорів (насамперед при допомозі Євгена Чикаленка), а сам він жив під час першої світової війни у Москві за прибраним прізвищем.

За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Проте ще 1912 року він викликав гнів такого собі Владіміра Леніна за той же "буржуазний націоналізм", бо стояв на виразно національній платформі. А таке не пробачається.

Більшовики, на думку Винниченка, віддаючи перевагу соціальній політиці, недостатньо враховували національний фактор. І навпаки: однією з основних причин поразки Директорії, членом якої він був, стало на його думку «розщеплення» єдиної політики на дві – соціальну й національну – і надання переваги останній. Володимир Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України, повніше враховувала особливості й традиції українського народу, тобто стояв на платформі націонал-комуністів.

Наприкінці 1919 р. Винниченко пробує цю ідею втілити у життя,  виходить з УСДРП і організовує у Відні Закордонну групу українських комуністів, створює її друкований орган – газету «Нова доба», в якому публікує свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповіщаючи про перехід на позиції комунізму.

Життя політичного емігранта Винниченка не влаштовувало, бо вважав себе видатним політиком (про це можна прочитати у написаній тоді праці "Відродження нації", де намагався всі свої провини перекласти на інших, зокрема на Петлюру). На початку 1920 р. він інтенсивно шукає шляхи до повернення в Україну, не приховуючи цих намірів від українського зарубіжжя. Більшість еміграції демонстративно від нього відвернулася, проте деяка її частина поділяла погляди Винниченка і навіть пов’язувала з ним надії на повернення. Нарешті Винниченкові за допомогою закордонних друзів, що співчували комуністичному рухові, вдалося направити з Відня до Києва літак з листами до уряду УСРР і 20 примірниками щойно віддрукованої книги "Відродження нації". Володимир Кирилович просив допомогти повернутися на батьківщину, висловити думку з приводу його книги, особливо II і III частин, де він паплюжив Петлюру.

Радянське керівництво, Ленін зокрема, прихильно поставилося до прохання Винниченка, оскільки його повернення і співпраця з радянською владою надавало йому можливості використовувати його ім’я у політичних цілях, передусім у залученні української інтелігенції до підтримки і зміцнення позиції більшовиків України, яка на той час була дуже хиткою. Тому на ствердну відповідь з Москви (це для тих, кто виріть у "самостійну" від Москви політику КП(б)У) чекати довго не довелося. Наприкінці травня 1920 р. Володимир Винниченко разом з дружиною Розалією прибув... до Москви, де він дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Винниченко в червні 1920 року після оббивання кремлівських коридорів їде до Харкова. Проте від примудрився відтягти свою службу у більшовиків, які фактично окупували УНР, одним з керівників якої він був. Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, національною політикою РКП(б), то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань.

Через три місяці перебування у Харкові, Винниченко відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. До речі, його довге перебування у тодішній столиці УСРР, пояснюється стрімким наступом союзних польсько-українських військ на Київ і спричиненою ним панікою.

Вернувшись до Відня, Винниченко розкритиковав національну і соціальну політику РКП(б) та Радянського уряду. Що йому заважало робити це раніше, невідомо. Скоріше за все, намагався отримати портфель наркома або навіть голови уряду у Харкові. Бо не міг він, один з керівників України, не знати про політику своїх колишніх товаришів по соціалістичному табору. Політичні кола деяких західних країн через одного з лідерів Профінтерну пропонують йому очолити рух за консолідацію усіх емігрантських елементів для боротьби з Радянською країною, обіцяючи при цьому щедру грошову допомогу, однак Винниченко відмовився. Він уважно стежив за подіями в СРСР, займався літературною творчістю і живописом. Його радянофільські погляди відобразилися у романі "Поклади Золота" ("Чекісти в Парижі"), який було видано в Харкові.

Під час українізації (а "столичний" період Харкова припав саме на цей час), харківським державним видавництвом "Рух" було видано два зібрання творів Винниченка — 23-томне (1924 — 1928) та 28-томне (1930 — 1932). Відомае листування Винниченка з видавцями щодо отримання гонорару з Харкова. Тоді таке було можливо.

Але з 1933 р., коли письменник у листі до політбюро ЦК КП(б)У обвинуватив компартійні верхи в організації селянського голодомору, знищенні української науки і культури, його творчість була піддана гонінням. Книжки Винниченка були вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім'я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом.