«Ми знаємо лише вершину айсберга»: розмова про те, чому жертви насилля на деокупованих територіях не знають, що вони жертви й що відбувається з дітьми

Повномасштабна війна змінила не лише умови життя людей, а й характер насильства в родинах та громадах. На Харківщині роки обстрілів, вимушене переміщення, життя в укриттях і метро, бойовий стрес та розлука членів сімей загострюють конфлікти. Окремою проблемою залишається сексуальне насильство щодо дітей та сексуальне насильство, пов’язане з війною. Про те, що змінилося за роки повномасштабного вторгнення, як помітити небезпечні сигнали у поведінці дитини, коли потрібно звертатися по допомогу та куди можуть звернутися постраждалі, 057.ua говоримо із керівником центру «Безпечний жіночий простір», ХВБФ «Фонда допомоги жертвам насилля» Іриною Романовою. 

Про зростання насильства в родинах

Цифри почали особливо зростати у 2023 році. У 2022-му люди або перебували в окупації, або рятували дітей і майно. А вже у 2023 році до нас почали активно звертатися офлайн та онлайн, зокрема жінки.

— Наскільки під час війни побільшало насильства — не лише воєнних злочинів, а й домашнього та гендерно зумовленого насильства серед українців, зокрема харків’ян?

— Війна триває вже 12 років. Ще під час конфлікту на Донбасі ми бачили зростання насильства серед внутрішньо переміщених людей. Тоді громадські активістки разом із міжнародними партнерами почали створювати шелтер у Харкові та денний центр для постраждалих.

Після 24 лютого 2022 року це стало масштабною соціальною кризою. Зросло домашнє та гендерно зумовлене насильство, а також з’явилося сексуальне насильство, пов’язане з воєнним конфліктом Російської Федерації проти України.

Цифри почали особливо зростати у 2023 році. У 2022-му люди або перебували в окупації, або рятували дітей і майно. А вже у 2023 році до нас почали активно звертатися офлайн та онлайн, зокрема жінки.

— Чому війна впливає на зростання домашнього насильства?

— Ще після COVID-19 в Україні фіксували зростання домашнього та гендерно зумовленого насильства. Люди тривалий час перебували в замкнутому просторі, кривдник і постраждала людина були постійно поруч.

Повномасштабна війна ще більше загострила ситуацію. У Харкові руйнувалися будинки, родини переміщувалися, люди місяцями жили у метро, підвалах та інших непристосованих місцях. Коли в одному укритті перебувають десятки людей різного віку, виникають конфлікти, бійки, виклики поліції.

У 2023–2024 роках статистика в Харківській області та інших прифронтових територіях показувала значне зростання. Водночас цьогоріч в Україні загалом зафіксували зниження звернень до правоохоронців щодо гендерно зумовленого насильства приблизно на 20%. Це може бути пов’язано з виїздом людей або з тим, що постраждалі не звертаються.

Але щодо Харківщини ситуація інша: за правоохоронною статистикою у 2025 році домашнє насильство та насильство неповнолітніх над малолітніми зросли приблизно вдвічі.

Про те, чому так багато повідомлень про зґвалтування дітей, зокрема дітьми

У підлітків є особливість: вони можуть нападати групами на одну дитину. Це може бути проявом влади, а не сексуального бажання.

— Чи вплинула війна на сексуальне насильство щодо дітей?

— Останній рік-півтора майже щотижня з’являються повідомлення правоохоронців і прокуратури про виявлення сексуального насильства над дітьми. Є випадки, коли дорослі знущаються з хлопчиків і дівчаток, а також випадки насильства між підлітками.

У підлітків є особливість: вони можуть нападати групами на одну дитину. Це може бути проявом влади, а не сексуального бажання. Для постраждалого хлопця чи дівчини це дуже важка сексуальна травма, яка впливає на психіку, сексуальне та репродуктивне здоров’я.

Війна також змінила інформаційне середовище. Діти у 7–8–9 років часто залишаються на одинці - батьки працюють, чи хтось з них на війні, школа онлайн. І вони вже можуть бачити порнографічний контент у гаджетах і повторювати побачене, не розуміючи, що це лише фільм. Тому в Україні потрібна відповідна сексуальна та репродуктивна освіта, а громади мають долучатися до запобігання насильству.

— До вас звертаються батьки з такими проблемами? Як можна допомогти дитині, якщо вона сама не розповідає про насильство?

— Не завжди дитина чи підліток розповідає дорослим. Постраждала людина може думати, що з нею щось не так, і боятися говорити.

Треба звертати увагу на зміни в поведінці. Дитина може стати соціально ізольованою, різко погіршити навчання, перебувати у депресивному або, навпаки, агресивному стані. Може проявляти жорстокість до тварин або молодших і слабших дітей.

Це своєрідна соціальна естафета насильства. Наше завдання — розірвати це коло.

— Куди звертатися, якщо є підозра на насильство?

— У Харкові ми тісно співпрацюємо із соціальними службами, поліцією, адвокатами та лікарями. Соціальні служби направляють до нас складні випадки, ми, якщо потрібно, направляємо до правоохоронців чи адвокатів. Лікарі також знають про наш центр.

Є шелтери, денний центр, гарячі лінії. У денному центрі працюють соціальні працівники та психологи, є групи підтримки. Також у нас є дві кризові кімнати, де жінка з дітьми до 18 років може перебувати до 10 діб, щоб визначити подальші дії.

Якщо немає інтернету чи телефону і людина перебуває у небезпеці, потрібно телефонувати 102. Можна також звернутися до лікаря: у медичних закладах є відповідальні фахівці та механізми фіксації випадків насильства.

Головне — звертатися туди, де людині безпечно і де вона довіряє фахівцю.

Про війну та насильство в родині

Не можна говорити, що насильство пов’язане лише з військовими. У прифронтових громадах люди роками живуть під обстрілами, не знаючи, що буде завтра. Це підвищує тривожність, конфліктність та агресивність.

— Люди часто бояться телефонувати в поліцію. Чи справді зараз правоохоронці реагують на домашнє насильство?

— Останнім часом ми бачимо багато повідомлень поліції про виїзди на домашнє насильство. Це стосується конфліктів між чоловіком і жінкою, дорослими дітьми та батьками, літніми людьми.

— Чи пов’язане це з військовим досвідом, пораненнями, ротаціями?

— Коли військові приходять після бойового стресу, поранення, демобілізації чи ротації, у них може бути особливий психологічний стан. Родина не завжди знає, як на це реагувати, тому конфлікти можуть загострюватися.

Але не можна говорити, що насильство пов’язане лише з військовими. У прифронтових громадах люди роками живуть під обстрілами, не знаючи, що буде завтра. Це підвищує тривожність, конфліктність та агресивність.

Тому потрібна робота психотерапевтів, психологів, лікарів зі стресом, стресостійкістю. 

— Як зрозуміти, де людина просто переживає наслідки війни і їй потрібна психологічна допомога, а де вже потрібно забирати дітей і тікати від кривдника?

Треба оцінювати ризики для людини, дітей або літніх родичів, за якими вона доглядає.

Перший маркер — психологічне насильство: погрози, приниження, контроль. Далі може з’являтися економічне насильство — контроль грошей, документів, заборона кудись іти. Потім — фізичне насильство: штовхання, удари, руйнування речей.

У мене був випадок, коли батько кинув комп’ютер у голову дитини. Дитина вижила, але це вже серйозний маркер, коли потрібно звертатися до фахівців, поліції та соціальних служб.

Не треба чекати, поки станеться злочин. Якщо вже є насильницька поведінка, громада і люди поруч мають реагувати.

— Ви згадали про випадки, коли люди можуть неправдиво звинувачувати інших у насильстві. Як у таких ситуаціях перевіряється інформація?

— Діти або дорослі можуть фантазувати чи навмисно обмовляти іншу людину. Тому в громадських організаціях є система якості. Ми не робимо висновків одразу, а вивчаємо ситуацію протягом двох тижнів або навіть місяця.

Був випадок, коли жінку фактично підштовхували звинуватити чоловіка в сексуальному насильстві. Через три тижні вона зізналася, що це неправда. Ми пояснили їй, що це не наша компетенція — визначати кримінальну відповідальність, і припинили роботу з цим кейсом.

Насильство під час окупації

У громадах люди можуть знати про насильство, але не повідомляти через стигму та страх. Те, що задокументовано - це 1%

— Що відбувається із сексуальним насильством на окупованих територіях?

— Там ситуація особлива, оскільки російські військові приходять на територію України. Ми бачили дуже важкі випадки насильства над чоловіками та жінками.

Люди після деокупації іноді навіть не розуміють, що пережите було насильством. Це може бути побиття, розривання одягу, штовхання, хапання за груди, удари, погрози.

Навіть якщо людина фізично вижила, це не означає, що психологічних наслідків немає.

— Що саме може вважатися сексуальним насильством, пов’язаним із конфліктом?

— Це не лише зґвалтування. Сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК) може включати публічне оголення, розривання одягу, погрози сексуальним насильством або погрози зброєю. Це може поєднуватися з економічним, фізичним і психологічним насильством.

Наприклад, окупанти можуть вимагати їжу чи золото, а потім застосовувати фізичне або сексуальне насильство.

Наслідками можуть бути депресивні розлади, високий ризик суїциду та ПТСР. За нашими спостереженнями, серед постраждалих від зґвалтування ПТСР може становити 10–15–20%, а при СНПК — до 30%.

— Наскільки багато таких випадків залишається прихованими на Харківщині?

— Дуже багато. У громадах люди можуть знати про насильство, але не повідомляти через стигму та страх.

Випадки СНПК документують правоохоронці та військова прокуратура. Від 2022 року є такі справи, частина з них перебуває на розгляді. На кінець 2025 року було зафіксовано 41 випадок. Але це, на мою думку, лише дуже мала частина реального масштабу.

— Що робити людині, яка пережила СНПК і боїться звертатися до правоохоронців?

— Є відповідна процедура. Людина може звернутися до прокуратури, громадської організації або соціального центру та попросити про конфіденційність.

У разі необхідності прокурор може організувати тимчасове переміщення людини до іншої громади для проведення слідчих дій. Звернутися можна навіть через два місяці після події.

Особу можуть не розголошувати публічно, а справу вести під умовним номером. Система передбачає участь експертів, правоохоронців, прокуратури та суду, щоб максимально убезпечити постраждалу людину.

При цьому людина може спочатку звернутися лише до громадської організації конфіденційно, отримати психологічну та медичну допомогу, а вже потім вирішити, чи хоче вона звертатися до правоохоронців, кримінального або міжнародного суду.

Про допомогу жертвам насильства в Харкові

— Розкажіть про центр «Безпечний жіночий простір». Як він змінився після початку повномасштабної війни?

— Центру вже п’ять років. Спочатку він був створений для допомоги жінкам і дівчатам, які постраждали від гендерно зумовленого насильства.

Після початку повномасштабної війни у березні–квітні 2022 року він став одним із небагатьох місць у Харкові, де можна було отримати допомогу офлайн та онлайн. 5 березня ми отримали від міжнародних партнерів гуманітарний мандат.

До роботи долучилися волонтери. Їхня кількість зросла з 32 до 245. У 2022 році ми допомагали людям, які перебували у кризі, зокрема на п’яти станціях метро. У 2022–2023 роках охопили близько 25 тисяч харків’ян.

Навіть у селах, де не було пального чи продуктів, залишалася проблема насильства. Люди зверталися до нас, бо часто їм більше не було куди йти.

— Чи продовжують люди звертатися до вас після того, як отримали допомогу?

— Так. Люди, які отримували допомогу у 2022 році, зберігали наші матеріали, флаєри, контакти і пізніше передавали їх іншим.

У 2024–2025 роках міжнародні партнери частково повернулися до роботи, з’явилися інші організації, тому ми можемо перенаправляти людей туди, де їм можуть надати необхідну допомогу.

— На кого зараз спрямована робота центру?

— Окрім жінок, ми хочемо більше працювати із сім’ями ветеранів, жінками-ветеранками, пораненими та демобілізованими військовими.

Багато центрів зараз працюють із внутрішньо переміщеними людьми та жінками. Ми також хочемо більше допомагати чоловікам, тому що шелтери та центри підтримки переважно орієнтовані на жінок.

— Хто працює у вашій організації?

— У фонді 22 члени, 18 із них мають наукові ступені. Це, зокрема, викладачі та науковці Харківського національного медичного університету і Харківського національного університету імені Каразіна.

Ми не лише надаємо допомогу, а й навчаємо. Плануємо щороку готувати по 20–30 фахівців. Волонтери працюють безоплатно за відповідними договорами та проходять підготовку з кейс-менеджменту.

Фактично наш центр став ще й освітнім майданчиком, маленьким університетом, де люди можуть отримувати знання про запобігання насильству та допомогу постраждалим.