Недільна балачка: король Банкової без корони

Є щось майже літературне в тому, як люди, яких роками описували як «всемогутніх», раптом виявляються дуже звичайними. Навіть банальними. От сидиш, читаєш чергові зливи, розслідування, чутки, історії про впливових людей з Банкової — і поступово картинка складається не в портрет геніального сірого кардинала, а в історію людини, яка надто довго вірила у власну недоторканність.

Образ був величезний: людина, яка контролює потоки, рішення, доступ до президента, кадрову політику, переговори, медіа. Майже персонаж серіалу про політичні інтриги. Але коли зникає страх, коли система починає хитатися, дуже часто за цією декорацією виявляється дивна порожнеча.

Раптом виявляється, що у «всемогутнього менеджера» немає справжніх друзів, немає кола людей, готових ризикувати заради нього, немає навіть нормально вибудованої системи захисту. І це, мабуть, найбільш показове.

Бо справді впливові люди, які десятиліттями виживають у політиці, зазвичай думають на кілька ходів вперед. Вони виводять активи, оформлюють складні структури, будують системи лояльності, створюють «подушки» безпеки. Українська політика бачила різних персонажів — від олігархів до втікачів. І майже всі вони хоча б намагалися підготуватися до моменту падіння.

А тут складається враження, що людина просто будувала дачу і щиро вірила, що її омине доля Януковича, НАБУ, журналістських розслідувань і взагалі будь-яких наслідків. Наче вся система існувала для інших людей, але не для неї.

Особливо символічно в цій історії звучать розмови про гадалок, «порадниць», містичні практики й іншу псевдоезотерику, до якої, як стверджують окремі джерела, в українських політичних колах ставляться абсолютно серйозно. І це теж дуже багато говорить про систему влади. Бо завжди страшно усвідомлювати, що рішення в країні можуть ухвалювати люди, які одночасно говорять про геополітику, мільярдні бюджети й довіряють передбаченням «енергетичних консультантів».

Чи будуть висновки?

Але найнеприємніше в цій історії навіть не це.

Не корупція. Не пихатість. Не політична самовпевненість.

Найгірше — наскільки швидко суспільство звикає до таких історій. Настільки, що вони перестають дивувати. Ще один «всемогутній» чиновник, ще одна історія про вплив, схеми, зв’язки, недоторканність. І майже ніхто вже не питає: як узагалі такі люди отримують настільки багато влади?

Бо проблема не лише в конкретних прізвищах. Проблема в ставленні до вибору. У звичці голосувати емоціями, телевізором, мемами, образами «сильних менеджерів» або «простих своїх хлопців». А потім дивуватися, що за красивою картинкою немає ані державного мислення, ані відповідальності, ані навіть елементарної стратегічності.

І навряд чи ця історія стане для когось справжньою вакциною. Українська політика вже не раз показувала: суспільство дуже швидко забуває уроки. Старі герої падають — на їхнє місце приходять нові. З тими самими амбіціями, тим самим відчуттям безкарності й тією самою впевненістю, що саме їх «це все» точно не наздожене.