Недільна балачка: епоха божевільних дідів

Проблема деяких політологів, аналітиків і людей, які намагаються зрозуміти, коли і як закінчиться війна, або чи стане вона Третьою світовою і якщо стане — коли завершиться, полягає в тому, що вони продовжують мислити в парадигмі правил, створених після Другої світової війни. Тоді були сформовані політичні союзи і визначені правила боротьби.

Існувала умовна сторона демократії — країни, об’єднані навколо НАТО, а також держави, які після поразки у Другій світовій війні, зокрема Німеччина та Японія, переосмислили себе і стали частиною демократичної спільноти. З іншого боку був радянський табір, який наприкінці минулого століття розпався і дав можливість частині країн, більш віддалених від Москви, обрати власний шлях і приєднатися до демократичного світу.

Водночас було зрозуміло, що Росії де-факто не вдалося стати демократичною державою, попри спроби часів Єльцина. За Путіна вона повернулася до моделі, близької до радянської, і почала рух у напрямку відновлення впливу на колишні території СРСР. У тих же країнах, зокрема в Україні, процеси демократизації і відокремлення від імперії відбувалися складніше, ніж у Польщі чи Угорщині.

Якби повномасштабне вторгнення Росії в Україну відбувалося в межах тієї старої парадигми, ситуація виглядала б передбачувано: Москва нападає, Захід певний час вагається, але зрештою відповідає — якщо не прямою військовою участю, то санкціями, які поступово руйнують можливості Кремля.

Однак ця парадигма більше не працює. У неї частково продовжують вірити — десь у Європі, десь в Україні — але фактично її вже не існує.

Інший світ

Світ має справу з іншими політичними фігурами. Наприклад, Дональд Трамп не мислить категоріями класичної демократії. Йому значно ближчі лідери авторитарного типу — Путін, керівництво Ірану, китайська чи навіть північнокорейська модель управління. Йдеться не про копіювання системи, а про тяжіння до авторитарності та прагматичного підходу, в якому важливу роль відіграють гроші.

Саме тому його дії часто не вкладаються в логіку старого світового порядку. Він демонструє більше симпатії до Путіна, ніж до Зеленського, і справа тут не лише в особистому факторі. Йдеться про відсутність зацікавленості в підтримці демократичної системи як такої.

Водночас він підтримує Ізраїль і може діяти жорстко щодо Ірану — не через прагнення демократизації, а з міркувань фінансів і вигоди. При цьому пояснюється і заяви щодо Гренландії чи Канади, і підтримка Віктора Орбана, попри його близькість до Кремля. Гроші та любов до статусу "міцних хлопців", замість підтримки теперішнього світового порядку. "Після нас хоч потом" на новий лад. Саме тому, для Трампа й політиків таких як Трамп нормально не лише вигнати Зеленського, з овального кабінету, а й публічно сказати про те, що арабський шейх повинен йому дупу цілувати. 

Він (Мухаммед ібн Салман – ред) не думав, що це станеться… він не думав, що повинен цілувати мене в д**у… він думав, що це буде просто черговий американський президент-невдаха… але тепер він має добре до мене ставитися, йому краще бути ввічливим зі мною. Він зобов'язаний це робити,– сказав Трамп по факту дій на Ближньому Сході й в цій же промові назвав Мухаммед ібн Салмана добим воїном.

В світі Трампа це нормальний хід, він, як й Путін реально вірить у своє право на тиск, йому все рівно як все закінчиться для інших, зокрема мешканців їх країнах - головне щоб для них добре та за їх сценарієм. Й в цьому випадку дивно таких як Трамп нагатися утримати в старих рамках - потрібні нові правила гри, інакше демократія втратить все через примхи дідів.  

Нові правила гри

Мова вже не йде про протиставлення демократичних і тоталітарних держав. З’являється інша парадигма — парадигма грошей і вседозволеності для тих, хто їх має.

У такій системі не працюють старі правила. Неможливо чітко провести межу і сказати, що є дві команди, які протистоять одна одній. Політики можуть змінювати позиції, ситуативно підтримувати різні сторони. 

Відсутність чітко сформованих блоків робить цю війну глобальною і гібридною, такою, що не піддається класичному прогнозуванню. Саме це значною мірою визначає її затяжний характер і ускладнює розуміння подальшого розвитку подій.

Фактично сучасне покоління опинилося в ситуації, коли на світові процеси впливають кілька людей із власними уявленнями та інтересами. І поки не буде сформована нова система міжнародних відносин, говорити про стабільність не доводиться.

Умови, за яких будь-який гравець — особливо той, хто має фінансові ресурси та ядерний потенціал — може в будь-який момент змінити позицію, створюють постійну нестабільність.

Водночас розуміння цієї нестабільності є більш реалістичним підходом, ніж спроба триматися за уявлення про світ, поділений на дві чіткі протилежні команди.