Недільна балачка: Репресії за допомогою ТЦК

В Україні не співчувають мобілізованими за політичними мотивами. То що саме явище тиску за допомогу ТЦК, як тиску за допомогою кримінальних впроваджень є й заперечувати годі. Але співчуття немає.

Й причин тут не одна. Авжеж, можна звинуватити у всьому лише пролетарську злобу, як радянську спадщину. Це з цієї історії “а що він “особєнний?!”, а чого “діти депутатів/політиків/артисти не воюють”, “а чого, це він не в окопі гниє, а з виступами по країні їздить,” “а форму одягнув, але не воює”?! Публічна особа під час війни повинна бути мертвою, у крайньому разі сильно покаліченою, інакше значна частина суспільство його/її не сприймає. Жодні аргументи попри інші навички та користь не спрацьовують. Потрібно бути мертвим.

По-друге

Але питання не лише в пролетарській злобі, а в, тому що її досі плекають й на ній постійно грають самі публічні особи. Ті чи інші активісти, журналісти, правоохоронці, судді, чиновники та тем більше політики, дуже легко встають на бік той чи іншої політичної кон'юнктури, а не закону та прав людини. Мовчать там, де можна було б і щось сказати. Всередині громадського суспільства вічний роздрай у боротьбі за ресурси та лайки, соцмережі будь-яку дискусію зводять до срачу.

Й головне

Крім цього, важливим моментом, що до активного використання механізму ТЦК як репресивного у відношенні публічних осіб, схема мобілізації була побудована на направленні у військо виключно тих, хто й так є найбільш законослухняними громадянами, бо так легше. Спочатку “вигребли” село, будівельні, виробничі та комунальні установи. При всій повазі до добровольців, саме ці мобілізовані наразі є кістяком армії. Чимало хто вже повернувся з пораненнями, чимало “на щиті”.

Ті, хто до 2022 року незаконно уникав служби в армії й уникав сплати податків, продовжують це робити. Ба більше, частина з них завдяки корупційній системі шлях та іншим діркам в кордоні, чилять десь в інших місцях. Й це не декілька чиновників чи політиків або їхніх дітей. Це велика армада громадян, яка лише наразі на четвертий рік війни зіткнулася з тим, що похід в бар або магазин може бути небезпечним. Але довгий час до активної бусіфікації хід мобілізації багатьох влаштовував, а потрібно було з першого дня налаштовувати роботу військкоматів та рекрутингової системи так, щоб відправляти до війська не лише тих, кого легше, а всіх хто повинен. Не лякати посадками на нулі та не підігрувати російській пропаганді, а навчати, навчати, навчати рекрутів, давати альтернативу тим, хто ніяк не може на “передок”, формувати людиноцентричну ветеранську політику, реагувати на хабарництво та формувати справедливу систему ВЛК. На це повинні були бути орієнтовані дії влади й дії громадськості, яка контролює владу. Тоді була б більше гостра реакція та використання ТЦК як репресивного механізму.

А поки дружина 59-річного чолов’яги з катарактою та міжхребетною грижею, якого за місяць до ювілею ВЛК визнає годним (реальна історія), не буде співчувати публічним мобілізантам, їй ніколи - потрібно господарство порати. Як й мати загиблого ще в 2022 році. Й це не пролетарська злоба.

Максимум хто має співчуття - дружини ухилянтів. Й не через розуміння беззаконня та ганебного ставлення до армії, як до місця покарання.

Все це через інертність суспільства щодо своєчасної реакції на системні помилкові та протизаконні дії влади. А розплата за це не лише те, що окремі активісти можуть бути покарані - питання в існуванні України.