Таємниця харківʼянина Юрія Шевельова: як німець та син російського генерала став генієм української філології

Харків подарував світу та Україні багато видатних людей, але немає, мабуть, в його історії більше контроверсійної та взагалі невідомої для пересічного харківʼянина людини, ніж Юрій Шевельов. Скоріш за все, багато мешканців столиці Слобожанщини щось чули про Шевельова тільки як відлуння великих скандалів, якими супроводжувалися спроби увіковічити його імʼя у Харкові.

Але ж особа Юрія Шевельова займає особливо місце в пантеоні самих видатних українців за всі часи багатостраждальної української історії.

Письменниця Оксана Забужко вважає, що Харків у кожному з останніх трьох століть подарував світові по генію: у XVIII-му – Григорія Сковороду, у XIX-му – Олександра Потебню, а в XХ-му – Юрія Шевельова.

Юрій Шевельов - головна зірка світової славістики, професор Гарвардського, Колумбійського університетів, іноземний член НАН України — його вклад в вивчення історії та генезіса української мови не можна порівняти більше ні з ким.

Як син царського генерала німець Шнейдер полюбив українську мову

Юрій Шевельов народився 17 грудня 1908 року в Харкові у сімʼї етнічного німця, генерал-майорі російської армії Володимира Карловича Шнейдера, а мама майбутнього українського генія теж походила з німецької родини, дівоче прізвище Варвара Медер. Тобто починав своє життя Юрій Шевельов як Георгій Шнайдер.

Він був молодшою пʼятою дитиною в родині, але так сталося, що  всі його брати та сестри померли ще в дитинстві.

Юрій Шевельов з сістрою Вірою

З початку Першою світової війни бути генералом в російській армії з прізвищем Шнейдер стало не зовсім комільфо, і Володимир Шнейдер звернувся до самого царя Миколи II з проханням про “русифікацію” роду і отримав згоду - так наш герой разом з батьком змінив німецьке прізвище на цілком російське Шевельов. За сімейних споминах, букву “Ш” залишили на початку прізвища, щоб не міняти мітки на серветках. А шестирічний Георгій, якій погано вимовляв своє імʼя та соромився свого домашнього прізвища Жоржик, попросив перейменувати його в Юрія — на що і тримав згоду тата.

Після революції батько Шевельова примкнув до білого руху та помер в еміграції в Югославії.

А Юрій Шевельов разом з матірʼю, братами та сестрами залишився у Харкові. Але життя родини різко змінилося. До революції Шевельови-Шнайдери жили в шикарній 150-метровий квартирі у відому будинку страхового товариства “Саламандра” на вулиці Сумській, 17. Але завдяки тому, що мама Шевельова знищила всі документи, у яких було інформація про шляхетне походження Юрія  — їх сімʼя не попала під ніж червоного терору. По новому паспорту Шевельов став етнічним росіянином, який народився у родині службовців у польському місті Ломжа. Але з їх квартири радянська влада зробила комунальну, в яку Шевельовим залишили тільки комірчину у вісім квадратних метрів. Або не вмерти з голоду мати Шевельова вимушена працювати прибиральницею.

В школі Юрій Шевельов вперше почув літературну українську мову, але ще деякий час дивився на українську досить зверхньо, поки не стався дивний випадок, який назавжди змінив ставлення майбутнього українознавця до української мови. Як це сталося, мальовничо описує сам Шевельов у своїй автобіографічній книзі «Я, мені, мене … (і довкруги)».

"Серед книжок, що їх подарував сестрі Толя (двоюрідний брат, - ред.), була «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. Слайд моєї пам’яті: сіра коленкорова оправа книжки, на ній чорні стилізовані літери прізвища автора й назви книги, чорний козак з червоною плямкою одежі чи то головного вбрання. Якось сталося, що ми з Толею були самі в комірці “для прислуги”, на столику лежала книжка Грушевського, і це навело мене на думку про мову, якою вона була написана (хоч самої книжки я тоді не читав).

Ніби роблячи велику послугу Толі, я сказав щось про те, що, правда, українська мова існує (велика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт аґресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху
гніву.  Але Толя спокійно відповів:

— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.

І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові.”- згадує Шевельов.

В 1931 року Шевельов закінчив літературний факультет Харківського університету (тоді Педагогічний інститут професійної освіти).

С 1933 по 1939 рік працює доцентом Інституту журналістики, а потім Харківського університету. Серед студентів Шевельова майбутній класик української літератури Олесь Гончар.

У 1940-х радянська влада хотіла завербувати його у сексоти. Шевельов змушений був погодитись, але врешті всі 28 днів «служби» він уникав друзів і колег. Зустрічався лише з тим, хто і здав його НКВС – своїм редактором, на якого з чистим сумлінням і писав “доноси” чекістам.

Звинувачення в колаборації з німцями

Одне із самих жорстоких і не маючих відношення до дійсності стало звинувачення Юрія Шевельова в колаборації з німцями під час окупації Харкова в 1941 -1943 роках.

Під час німецької окупації Харкова Шевельов був автором газети «Нова Україна» — надрукував рівно 20 статей: шість під псевдонімом Г. Шевчук, 14 — під власним прізвищем. Від 1941 до 1943 р.р. був завідувачем кафедри української філології.

Всі статті, які написав Шевельов, мали науковий характер. Сам Шевельов з властивою йому іронією відкидає всі звинувачення в колабораціонізмі.

"«Нова Україна» за вміщені матеріяли не давала харчів, а платила майже безвартісними грішми, але чимало днів і тижнів я не діставав нічого поза цим. Сама співпраця з «Новою Україною» не ставила переді мною морально-етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Я не міг писати всього того, що хотів би, але слід було скористатися з нагоди і висловити те, що можна було тоді, а не можна було довгі роки перед тим.

Більшого компромісу з сумлінням вимагали ті кілька речей, що я опублікував у радянський час, перед війною. Бо під німцями від нас таки не вимагали, щоб ми кожного разу згадували Гітлера й націоналсоціялізм, а в радянських умовах ніщо не йшло без похвали геніяльному вождеві”, - згадував Шевельов.

Життя в еміграції

В 1944 році Шевельов емігрує до Словаччини, потім Німеччини та Швеції; стає заступником голови МУРу – Мистецького українського руху митців-емігрантів.

У 1950 році на запрошення німецького славіста Макса Фасмера обійняв позицію лектора російської та української мов у Лундському університеті (Швеція, 1950—1952 р.р.).

У 1952—1954 роках працював у Гарвардському університеті.

У 1953 році померла мати Шевельова, яка подорожувала разом з ним усе життя. Був одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово» в 1954 році.

Через конфлікт з російським емігрантом  славістом Романом Якобсоном, вимушен був перейти до Колумбійського університету (Нью-Йорк, 1954—1977).

Також Шевельов був членом Гугенгеймського меморіального товариства (1958—1959 р.р.).

У 1979 році у Шевельова виходить книга «Історична фонологія української мови», яка доводить, що українська мова бере свій початок із VII століття, а завершує своє формування у XVI столітті.

В останній роботі Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VІ столітті на теренах східного слов’янства сформувались п’ять діалектних зон – києво-полоцька, галицько-подільська, полоцько-смоленська, новгород-тверська, муромо-рязанська, з яких у ХІ столітті й постали українська, білоруська та російська мови. Чим завдав потужного удару по теорії походження слов’янських мов Олексія Шахматова з його «загальноруською єдністю» та «загальноруською прамовою».

У 2000 році Юрій Шевельов був нагороджений Національною премією України імені Тараса Шевченка, грошову частину винагороди він передав шостій міській гімназії Харкова.

Помер Юрій Шевельов у віці 93 років у Нью-Йорку 12 квітня 2002 року.

Боротьба за увіковічення памʼяті Шевельова у Харкові

3 вересня 2013 року, у Харкові на будинку "Саламандри" по вулиці Сумській, 17, де з 1915 по 1943 рік у 8-метровій кімнаті жив Шевельов з матір'ю, встановили памʼятну дошку.

Після цього тодішній голова Харківської обласної держадміністрації Михайло Добкін обізвав Шевельова "пособником" фашистів".

“Юрій Володимирович Шевельов - зрадник, дезертир, пособник фашистів в окупованому Харкові. Ось він - кумир Жадана, Варченок, Авакова та інших", - писав у 2013 році Добкін.

25 вересня 2013 року Харківська міська рада прийняла рішення скасувати дозвіл топонімічної комісії на встановлення дошки й демонтувати її. Через пів години дошка була знищена невідомими, які назвалися співробітниками комунальних служб, зокрема КП «Жилкомсервіс». Вони намагалися відділити дошку від стіни будинку за допомогою сокири, а коли їм це не вдалося, чоловіки розбили дошку на кілька частин, забрали їх і поспішно зникли з місця події.

Демонтаж меморіальної дошки Юрію Шевельову викликав хвилю осуду з боку громадських, наукових, національних організацій. Зокрема, у заяві групи «Першого грудня» містилася теза: «честь Юрія Шевельова не потребує захисту. Відтепер захисту потребує честь Харкова».

І тільки 22 січня 2022 року у Харкові відкрили відновлену меморіальну дошку Юрію Шевельову. Нову дошку було зроблено не з граніту, а з антивандального матеріалу — щоб її не можна було розбити, як минулого разу. Вона є точною копією дошки, відкритої у 2013 році та згодом знищеної «титушками» з комунальних служб.

Актуальні цитати Юрія Шевельова

“Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава“

“Не мистецтво і не наука побудують Україну — а зброя і труд, політика і зброя. Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провінційності, вони означають тільки марні загибелі кращих людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і науці”

“Коли настане час вписуватися нам у світовий, ну скромніше — у европейський контекст нашого століття, то я, не вагаючися, згадав би, певно, Валер'яна Підмогильного, Євгена Маланюка, Євгена Плужника, Миколу Куліша, звичайно ж — ранній Тичина… В повоєнних роках важче, але коли назву Григора Тютюнника, Ліну Костенко, Івана Драча, Валерія Шевчука, Василя Стуса, Василя Голобородька, то не схиблю.

Хоча, на кожному з цих, та й інших, сильних імен неодмінно, хотіли б вони цього чи ні, а радянське життя наклало свій відбиток, що тут вже зробиш. До сказаного вище хочу лише обов'язково додати: вихід у світ, навіть на європейському рівні, постане перед українською літературою лише з міцною державністю. Це — аксіома. Ніхто не цікавиться літературою чи мистецтвом маловідомих народів”.