Романтика. Харків. Хвильовий

Сердечно дякую Ростиславу Мельникову за допомогу у  написанні статті

Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 в селищі Тростянець (нині райцентр Сумської області) у родині вчителів. Хто вірить у нумерологію, тому впаде в очі якась фатальна залежність Хвильового від числа «3». 13 грудня 1893 року він народився, а 13 травня 1933 року вистрілив собі у серце. Хоча це може бути фатальним збігом. Хто знає?

Чим займався Микола Фітільов до революції, відомо мало. 1910 року він закінчив Богодухівську гімназію, потім захворів горьковським "ходінням в люди". Він мотався по Донбасу і Азово-Чорноморській залізниці, працював у Горлівці, станції Іловайській (нині місто Іловайськ на Донеччині) і у таганрозі (майбутній недовговічній столиці радянської України 1918 року). Перед війною повернувся додому. І потрапив до армії.

Хвильовий майже не залишив даних про цей період. Згадував тільки, що провів три роки в окопах.  Микола Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонна російська армія перетворилася у величезну купу озброєних і злих людей, які вирішували всі проблеми за допомогою зброї. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої
дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника.

Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Аркадій Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був «Український голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією Сергія Пилипенка), поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом «Дядько Микола».

1919 року він вступив до КП(б)У. Судячи з того, що головним твором про громадянську війну у Хвильового є новела «Я»(«Романтика»), де головний герой - чекіст, то можливо Хвильовий в цей час займався цією специфічною діяльністю, як і його колега по перу Дмитро Фальківський.  
До речі, щодо новели «Я», де герой відправив на смерть власну матір задля революційної доцільності. Це не було чимось визначним. У Києві того часу заступником голови ВУЧК був такий собі Володимир Яковлів, який відправив на смерть свого батька – купця з Олександрівська (Запоріжжя).

1919 року Микола Фітільов одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом, рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. На початку 1921 року залишає в Богодухові дружину та маленьку доньку і їде «завойовувати» Харків. У тодішній столиці УСРР він проживав на Римарській вулиці, 19.

З того часу він повністю присвячує себе літературі. Хвильовий активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронт» (1930).  В літературі він намагався об’єднати революційну доцільність (під якою маскували небачену жорстокість) і романтику. Проте дійсність виявилася дуже далекою від романтики.

Під тиском партійної критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). Думки істориків щодо організації розходяться, одні вважають ВУСПП професійним об’єднанням (щось на зразок письменницької профспілки), інші – однією з перших спроб влади надіти на працівників пера вуздечку.

Як відомо, боротьба більшовиків з незалежними республіками, які утворились при розпаді Російської імперії, призвела до значних репресій проти національних кадрів (це було названо «перегинами на местах»). Враховуючи значний опір національній політиці більшовиків (якою тоді керував наркомнац Сталін), особливо в Україні та Грузії (де проти Москви повстали друзі Сталіна Махарадзе і Мдівані), Ленін вирішив дати задній хід і оголосив 1922 року політику «коренізації», тобто залучення до партійної роботи національні кадри. В Україні це отримало назву «українізації». Щодо українізації, то тут історики знову розходяться у думках – одні кажуть, що українізацію вибороли собі численні націонал-комуністи, боротьбисти і укапісти (до 1921 року в УСРР існували три комуністичні партії – «офіційна» КП(б)У, УКП (боротьбистів) і УКП, причому остання протрималася до 1925 року). Інші історики (їх більшість) вважають, що українізацією РКП(б) виявила можливих супротивників її політиці русифікації на місцях, щоб потім їх знищити.

Хвильовий повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації». В своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!«, «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу»: «Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу». Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції.

Від нього партія такого нахабства не чекала. На Хвильового звернув увагу сам Сталін у листі «Тов. Кагановичу (генеральний секретар ЦК КП(б)У на той час – прим. авт.) и другим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р. Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Лазаря Кагановича, Андрія Хвилі (офіційний "трубадур" КП(б)У), Власа Чубаря, Григорія Петровського). Разом з Олександром Шумським і Миколою Волобуєвим Хвильового трактували як провідного ідеолога однієї з трьох течій нацухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму»,«шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації Проте Сталін вже тоді виніс вирок Хвильовому.

Одначе Микола Хвильовий на щось сподівався (тоді ще принаймні комуністів не чіпали). В 1926—1928 роках він змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них.

У січні 1928 року, перед поверненням в Україну із закордонного відрядження до Відня, у листі до газети «Комуніст» Хвильовий засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим.
Після повернення в Україну він продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—30) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. Письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської».
Після арешту свого приятеля Михайла Ялового Микола зрозумів, що приходить його черга. Він вирішив випередити чекістів.

13 травня 1933 року у своїй харківській квартирі на першому поверсі в будинку «Слово» (вул. Культури, 9) він вистрелив собі у серце.

Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.