Проблема деяких політологів, аналітиків і людей, які намагаються зрозуміти, коли і як закінчиться війна, або чи стане вона Третьою світовою і якщо стане — коли завершиться, полягає в тому, що вони продовжують мислити в парадигмі правил, створених після Другої світової війни. Тоді були сформовані політичні союзи і визначені правила боротьби.
Існувала умовна сторона демократії — країни, об’єднані навколо НАТО, а також держави, які після поразки у Другій світовій війні, зокрема Німеччина та Японія, переосмислили себе і стали частиною демократичної спільноти. З іншого боку був радянський табір, який наприкінці минулого століття розпався і дав можливість частині країн, більш віддалених від Москви, обрати власний шлях і приєднатися до демократичного світу.
Водночас було зрозуміло, що Росії де-факто не вдалося стати демократичною державою, попри спроби часів Єльцина. За Путіна вона повернулася до моделі, близької до радянської, і почала рух у напрямку відновлення впливу на колишні території СРСР. У тих же країнах, зокрема в Україні, процеси демократизації і відокремлення від імперії відбувалися складніше, ніж у Польщі чи Угорщині.
Якби повномасштабне вторгнення Росії в Україну відбувалося в межах тієї старої парадигми, ситуація виглядала б передбачувано: Москва нападає, Захід певний час вагається, але зрештою відповідає — якщо не прямою військовою участю, то санкціями, які поступово руйнують можливості Кремля.
Однак ця парадигма більше не працює. У неї частково продовжують вірити — десь у Європі, десь в Україні — але фактично її вже не існує.
Інший світ
Світ має справу з іншими політичними фігурами. Наприклад, Дональд Трамп не мислить категоріями класичної демократії. Йому значно ближчі лідери авторитарного типу — Путін, керівництво Ірану, китайська чи навіть північнокорейська модель управління. Йдеться не про копіювання системи, а про тяжіння до авторитарності та прагматичного підходу, в якому важливу роль відіграють гроші.
Саме тому його дії часто не вкладаються в логіку старого світового порядку. Він демонструє більше симпатії до Путіна, ніж до Зеленського, і справа тут не лише в особистому факторі. Йдеться про відсутність зацікавленості в підтримці демократичної системи як такої.
Водночас він підтримує Ізраїль і може діяти жорстко щодо Ірану — не через прагнення демократизації, а з міркувань фінансів і вигоди. При цьому пояснюється і заяви щодо Гренландії чи Канади, і підтримка Віктора Орбана, попри його близькість до Кремля. Гроші та любов до статусу "міцних хлопців", замість підтримки теперішнього світового порядку. "Після нас хоч потом" на новий лад. Саме тому, для Трампа й політиків таких як Трамп нормально не лише вигнати Зеленського, з овального кабінету, а й публічно сказати про те, що арабський шейх повинен йому дупу цілувати.