Історія з аварією на Дудинській, де суддя за кермом авто збила двох дівчат, — не виняток і не «резонансна подія з ряду геть». Вона лише різко підсвітила те, що в Харкові давно стало буденністю: пішоходів збивають майже щодня.
І справа тут не лише в іменах, посадах чи статусах. Хоча вони, безумовно, важливі для оцінки відповідальності. Але за межами конкретного прізвища є страшніша річ — звичка до небезпеки.
Харків живе у війні вже третій рік. Постійний страх смерті, тривоги, вибухи, руйнування — усе це змінило психіку міста. Багато хто цього не помічає, але на дорогах це видно особливо чітко.
Водії масово перестали дотримуватися правил.
- Перевищення швидкості.
- Проїзд на жовтий, а інколи й на червоний.
- Ігнорування пішохідних переходів.
- Алкоголь за кермом
Не завжди зі злого умислу. Часто — з внутрішнього «та яка різниця». Коли смерть поруч щодня, виникає дивне відчуття безкарності: якщо вижив під обстрілами, то що вже той перехід. Це небезпечна ілюзія.
Але є й інший бік — пішоходи.
У Харкові багато людей виходять на дорогу так, ніби вони безсмертні. Чорний одяг. Капюшони. Навушники. Жодного світловідбивного елемента. Різкий вихід на проїжджу частину — навіть не дивлячись по сторонах.
Так, пішохід має перевагу.Так, водій зобов’язаний зупинитися. Але фізика не знає ПДР.
Особливо в місті, де частина вуличного освітлення не працює, де водії виснажені, а дороги часто пошкоджені. Темна постать у темному одязі стає видимою за секунду — інколи занадто пізно.
Трагедія на Дудинській болить ще й тому, що вона — симптом. Симптом загального розламу правил співіснування. Ми навчилися ховатися від ракет, але забули дивитися під колеса.
Війна не скасувала відповідальність.Не дала індульгенцію на швидкість.Не зробила нікого невразливим.
Навпаки — вона зробила будь-яку дрібну помилку фатальнішою.
Тому сьогодні безпека — це не абстрактне слово з соцреклами. Це дрібні, але критично важливі дії:знизити швидкість;подивитися ще раз;одягнути світловідбивач;зачекати кілька секунд.
Ми не можемо контролювати ракети. Але ми все ще можемо контролювати себе. І, можливо, саме це врятує ще чиєсь життя в місті, яке і так втратило надто багато