Інтерв’ю з политологинею, громадська діячкою, докторкою політичних наук, професоркою, депутаткою Харківської обласної ради Галиною Куц про те, чому весь Харків не перейшов на українську й як путін не зрозумів Харків, про небезпечні ігри місцевих еліт та майбутнє Харкова як центра навчання кадрів для повоєнного управління росією.
Наскільки повномасштабна війна все ж таки змінила харків'ян, тому що з одного боку спочатку здається, що харків'яни дуже патріотично будуть налаштовані далі, тому що вони пережили жах війни, але потім навколишні наглядачі почали говорити, що цей патріотичний, так скажімо, вплив, він спадає?
Фактично, коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже багато харків'ян просто зупиняли російські ДРГ, і мої студенти, яких я навчаю, розказували, як вони навіть коктейлі молота виробили на Олексіївці в гуртожитку, тому що бачили російські танки.
Це патріотичне піднесення було дуже високе, і його треба було каналізувати, владою потім каналізувати, в якусь підтримку, але думалося тоді, що це буде завжди, а так не буває. А потім прийшло розуміння, що щось зруйновано, що десь рідні поїхали в когось, хтось загинув, і цей розпач підсилювався.
І фактично Харків дуже цікавий, тому що насправді це об'єднання людей різних культур, різних етносів, одночасне об'єднання, щоб зупинити російську навалу, воно спрацювало.
І Харків завжди такий був, коли різні культури, різні етноси об'єднувалися для того, щоб зупинити якусь катастрофу. Це було так завжди і так буде. Щодо змін харків'ян і щодо проросійських настроїв.
Через цю повномасштабну агресію політологи так і не осмислили феномен Харкова на місцевих виборів 5 років тому. Це був дуже цікавий феномен, коли Харківська область стала єдиною, в якій перемогла обласну раду, міську раду не ОПЗЖ. Тобто не проросійський порядок
Перемогла місцева регіональна еліта, регіональна партія успішної Харків-Блок Кернеса. І фактично всіх інших областях південно-східних перемогли ОПЗЖ. Росія тоді вкладалась дуже багато в це, і в Харків вона теж вкладалась.
І ми собі так уявляємо, що Харківська область на той момент у 2020 році була єдина, яка була з одного боку до фронтових територій межувала, а з іншого боку з Росією. Вона така була єдина в Україні, і тут не вийшло. І цей феномен неосмислений.
Він неосмислений, навіть в самії партії Успішної Харків. Вони цікаво, регіональна ідентичність перемогла проросійську ідентичність. Як це так сталося? Чому в нас це сталося? Тобто це вже був дзвіночок, що не все так просто з проросійськими настроями на Харківщині.
Багато хто, саме російських пропагандистів, вважали, що тут їх зустрінуть з квітами, з варениками, щось таке. Саме через цю плутанину в головах кремлівських вождів не сталася так звана"денаціфікація"?
Це питання взагалі до інформаторів Путіна. Це, взагалі, питання до Національного інституту стратегічних досліджень, яке існує при президенті Росії.
Я пригадую, як десь роки 15-му до нас на кафедру політології приїжджала з того інституту якась замдиректор, це було десь після Помаранчевої революції.
Я дуже добре пам'ятаю ту ситуацію. Вона прийшла, і ми російською всі з нею говоримо, вона російською говорила, ми її представили, це така серйозна жіночка. І тут заходить один аспірант мій, а він за мною вивів семінари.
І він до мене українською, Галина Михайлівна, можна я вам пораджуся? Я до нього українською кажу, так, так, так, ми всі. І вся кафедра швидко прийшла на українську, і він пішов. І вона є великі, круглі очі.
Тобто вони собі якісь картинки про нас намалювали, і вони нас не знали і не розуміли. Це питання взагалі до інформаторів Путіна. Це, взагалі, питання до Національного інституту стратегічних досліджень, яке існує при президенті Росії.
Просто Росія живе у власних наративах придуманих, що є якісь наци, і має бути якась денацифікація. Вони навіть не розуміють, що в тому ж Харкові створено дуже багато для позиціювання української ідентичності. А де воно могло створюватись, як не в Харкові? Там, де все добре з мовою, там не буде створюватись. А там, де є проблеми, там і створюється.
Наприклад лозунг «Слава Україні» придумали харківські студенти технологічний інститут у 1900-1901 рік. Так, потім холодноярівці цей лозунг використали. Потім Бандера взяв, гарний лозунг, всім сподобався.
І пісня, нагадували ми на конференціях росіянами, про вашого президента теж наша, кажу, теж харківська. В Харкові багато цікавих речей придумано.
Тобто ми можемо говорити про те, що так звана путінська денацифікація, вона призвела навпаки до "нацифікації", будемо говорити, окремих верств населення, які не були близькі до українізації?
Вона призвела до того, що ця завіса відкрилася. Тому що, знову-таки, ми говоримо про те, що Харків – це місто на перехресті багатьох культур і багатьох етносів.
І дуже українська ідентичність була закрита завісою. Той же Будинок Слова, от він в центрі Харкова. Про нього просто мало хто знав. А фільм, з'явився фільм Будинок Слова, пішла реакція.
Чому тоді наразі ми бачимо, що все ж таки знову частина людей повертається до російської мови й чи значить, що вони знов повертаються обличчям до рф? В 2022 здавалося містяни масово переходили на українську.
Ну, в 22-му весну, по-перше, дуже мало людей було на вулицях, ну, просто мало. І транспорт не ходив. Я пригадую, що я сюди пішки йшла подивитися, що в центрі жодної машини, жодної людини більше не було.
Тобто, просто, можливо, людей, що українською говорять, не зменшилася кількість, просто вернулися ті, що російською говорять. Отак може бути.
Але я все одно більше чую українську саме в молоді, як і з дітьми маленькими. От саме з маленькими дітьми. Вони десь по телефону можуть російською, але з дітками вони говорять українською. Вже росте то покоління, вони з ними говорять.
Але щодо каналів інформації. На жаль, у нас в Харкові зникли власні телеканали. І це дуже велика проблема для міста-мільйонника. Вони мають бути місцеві телеканали, які розказують про життя в Харкові. Мені з інших міст задають ці питання, які ваші телеканали про вас можна подивитися, окрім офіційної інформації, там, від голови ОДА чи від мера міста.
Але ж люди не можуть без інформації. Куди люди йдуть? В телеграм. Люди інколи через це попадають на російське іпсо.Ось в чому проблема. І це треба вирішувати терміново. Харків раніше славився розгорнутою мережею, телемережею.
Тут є що розказати. Тут ті ж переселенці мають знати, про що їм почути. Суто місцеві харківські проблеми. Як виживає освіта, як виживає медицина, які є для переселенців цікаві речі. Культура, в нас ж культура буяє насправді. Це теж дуже цікаво.
От я ходила на спектаклі театру «Нафта». Перший спектакль мовою жестів. Для людей з вадами слуху.
І це теж цікава ситуація. Це все в Харкові робиться в час війни. Тому оцей момент, що якщо ми не повернемо свої телеканали місцеві, не будемо інформувати людей, то люди знову будуть підсаджені на російську голку інформації.
Тобто харків'янам, як й багатьо кому в громадах, цікавіше місцеве життя, чи навіть харків'янам навіть в більшості. Але важливо, що це місцеве було українською та з Україною?
Це вже був дзвіночок у 2020 році. І тоді було зрозуміло, що можна харків'я якимсь чином на термінах успішності, а харків'яни люблять понти. Вони люблять парк Горького, а в нас це краще всіх, а в нас найчистіше, а ми найнезламніші. На тих понтах це вигралося. І це не було враховано російським порядком денним проросійськими силами. Вони давали колишні радянські стереотипи.
І тоді цей регіональний бренд виграв. Він користувався і тими радянськими стереотипами. День міста – 23 серпня- 23 августа, 8 марта, 9 мая. Я спеціально російською мовою називаю ці дати, тому що вони, ними користувалися. Але питання, ОПЗЖ теж ними користувалися, чому виграли ті, а не ті. І це було вперше таке в нас.
І ми були єдині в тому. І цей феномен треба продовжувати розвивати. Тому що сьогодні, насправді, іде певний відкат. Ця регіональна ідентичність через оцю війну, вона би мала зараз опиратись на державоцентристські такі міфи, на державоцентристські такі ідеї, на державоцентристські святкування. Але коли раптом пройшло вже три роки з повномасштабного вторгнення, і я бачу, що вперше з повномасштабного вторгнення, з 8 марта всіх вітаю, з 8 березня, раптом по всьому місту. Або у нас День міста так помпезно цього року святкувався, що він знову з собою перекрив День Незалежності.
І проходжуємо мимо Оперного театру, а там тільки кольори міста в День Незалежності. Оці жовто-зелені, а прапорів жовто-блакитних вони десь там позаду. Тобто ми регіональну ідентичність ставимо вище загальнонаціональну.
Але треба тут думати, їх треба доповнювати в час війни. Бо ми ще все одно в небезпеці, наше місто на краю. І питання в тому, як доповнювати. Доповнювати, звісно, державоцентрично. Бо ми вже місто герої, нам є чим пишатися. Харків – це сьогодні місто пенсіонерів, щоб ми не говорили.
І те, що в нас і безкоштовне метро, і безкоштовну воду зробили для тих людей, це наразі виправдано. Тому що молодь повиїжджала, дітей тут немає, мало дітей. Тому що підземних шкіл не вистачає, а дітям потрібне живе навчання.
Щоб ми не говорили, так має бути. І виходить ситуація, ще й дуже багато приїжджих пенсіонерів. Тому що ці люди, внутрішні переселенці з Куп'ящини чи з Вовчанщини, в основному, які живуть у харківських гуртожитках студентських, це в основному люди старшого віку. Молоді все одно всі поїхали. Їм потрібні зовсім інші речі, ніж молоді. І виходить ситуація, що для них це і зроблено.
Безкоштовні поїздки в метро, в трамваях, в тролейбусах. Безкоштовна вода, це для них робиться, для них і квіточки якісь там садяться, і ще щось.
Але навіщо повертатися до радянських тих міфів? Тому що оцей День міста, ну знову-таки, скільки було дискусій. Чого оцей День міста виник 23 серпня? Ну, я ще пам'ятаю в 90-х роках, що це було у вересні. Може, я така давня людина, але я ж це пам'ятаю.
Казалось б, навіть місцевій владі було б вигідно це проводити в вересні, коли всі повертаються і можна окучувати електорат...
І вигідно було б, але якось, знаєте, от традиція якась була, і давайте будемо продовжувати. Але найгірше, що місцева влада через цей День міста стає обслугою Росії. Тому що ця дата була придумана спеціально. Це ж не був День визволення Харкова. Історики всі просто дружно кажуть, ну що ви робите? Це ж лише почалося визволення Харкова. А ще і 24, і 25, і 30 серпня у Харкові були бої із нацистами. Тобто, це не був День визволення Харкова. А чому цей день зробили Днем визволення Харкова? Це дуже цікава історія.
Просто справа в тому, що дуже вже Сталіну муляли за те, що саме 23 серпня він ділив з Гітлером разом Європу. Тому що пакт Молотова-Ріббентропа підписаний 23 серпня. І треба було в радянських людей цю дату перебити якимсь святкуванням.
Шукали, шукали, не йшли. Ага, почали визволяти Харков. І давайте помпезно святкувати День визволення Харкова.
Тобто, з радянського часу цей день нібито призначили, щоб перебити, що в нас в цей день День визволення Харкова. Але не День Молотова-Ріббентропа. Не День того ганебного пакту, коли два диктатори ділили Європу.
Чому Харків досі обслуговує цю ідею? Не потрібно її обслуговувати. І дивіться ситуація. День цей назначили, а потім раптом, в 1997 році перенесли День міста з вересня на цей день.
І все, і почались, ми ж пам'ятаємо ті всі роки, що в цей день такі були гоцанки всюди, на площах, святкували. А в День Незалежності тільки сміття збирали і нічого не святкували. Тобто, знову такий проєкт, радянсько-проросійський проєкт, він фактично перевищував державоцентричний проєкт.
І від цього треба позбавляти. Сьогодні Харкову є чим пишатися. Сьогодні насправді оцю ідею успішності Харкова можна на незламності, на місці героїв, її можна спокійно завернути, зробити.
І взагалі сьогодні Харків має трошки вкладатися в мілітарі проєкти. Харків — це мілітарі місто вже. Вже все, ми вже здобули цей статус, це звання.
І сьогодні нам би варто вкладатися, я зараз про освіту і науку трошки поговорю, оскільки ми вважалися містом культури, містом освіти, містом науки. Але у нас має переформатуватися вся наукова спільнота і адміністративна спільнота. Ми сьогодні, це мені іноземці задають такі питання, що робити ви з таким потужним науковим освітнім потенціалом, для того, щоб потім адмініструвати територію Росії.
Так, дуже багато є суперечок, чи буде Харків знову студентською столицею, чи не буде студентської столиці. І ті говорять, що так, що буде, але вузи повише повинні бути переформатовані більше на військові.
Більше на військові, більше того, швидше за все ми будемо тим містом, яке буде, Росія все одно розвалиться, може не в найближчій перспективі, але це буде.
Але ми будемо тим містом, яке буде готувати кадри для адміністративного повоєнного управління Росією, для керування тими територіями, адміністрування повоєнних територій Росії. І ці кадри будуть готуватися тут. І ці кадри будуть готуватися з лояльних тих аборигенів, які будуть сюди присилати на 6 місяців на стажування, де з одного боку військові їх будуть готувати, економісти, русисти і так далі. І пропагандисти, звичайно. І люди, які навчають, як жити в умовах демократії. Фактично так буде.