Є новини, які викликають усмішку навіть після важкого тижня. Саме такими стали повідомлення про масовані атаки безпілотників на Москву та ураження найбільшого столичного нафтопереробного заводу.
Чорний дим над російською столицею, пожежі на стратегічному підприємстві, паніка в аеропортах, чергові заяви про «уламки, що впали» — усе це виглядає як кадри з фільму, який ще кілька років тому здавався фантастикою.
"Неприступність" кремля
Довгі десятиліття Кремль будував образ неприступної столиці. Москва мала бути місцем, куди війна ніколи не приходить. Війна мала залишатися десь далеко — у Чечні, Сирії, Грузії, Україні. Але реальність виявилася іншою. Якщо ракети летять на Київ, Харків, Суми, Одесу чи Запоріжжя, то рано чи пізно війна приходить і до того, хто її розпочав.
У Радянському Союзі люди нерідко жартували: газети читаємо, щоб знати, про що бреше влада. Телевізор дивилися, але вірили більше сусідам, ніж диктору. Схоже, історія повторюється. Російська пропаганда продовжує говорити про «демілітаризацію України», «успіхи спеціальної операції» та «повний контроль ситуації». Але коли за вікном чути вибухи, закриваються аеропорти, горять нафтобази, а бензин дорожчає, телевізор уже не може переконати людей, що нічого не сталося.
Неможливо пояснити побутові речі. Неможливо приховати черги за пальним чи чорний дим над містом. Реальність завжди сильніша за пропаганду.
Як швидко буде зруйнована пропаганда москви?
Та водночас варто не втрачати відчуття міри. Такі новини додають настрою. Вони показують, що навіть найбільш захищені об'єкти ворога не є недосяжними, а багаторічний міф про «непереможну Москву» поступово руйнується. Це важлива моральна перемога. Але поки що лише одна з багатьох цеглин, із яких складається майбутня Перемога.
Бо достатньо відкрити стрічку новин, щоб повернутися до української реальності. Харківщина майже щодня потерпає від ударів дронів, авіабомб і балістичних ракет. На прикордонні люди живуть під постійною загрозою. На Донеччині, біля Костянтинівки та на інших ділянках фронту, ситуація залишається надзвичайно важкою. Російська армія продовжує наступати, не рахуючись із власними втратами. Тим, кого відправили воювати, байдуже, що зараз відбувається у Москві — багато хто з них ніколи там і не був. Вони виконують наказ, а отже нашим військовим щодня доводиться стримувати нові штурми.
Саме тому ейфорія — поганий порадник. Так, хочеться, щоб російські військові об'єкти палали щодня. Хочеться, щоб агресор відчував хоча б частину того страху, який уже понад три роки переживають українці. Але найважливіше зараз — вистояти самим.
Бо сенс цієї війни не в тому, щоб залишилися лише руїни по обидва боки кордону. Сенс у тому, щоб після Перемоги залишилися люди. Люди, які відбудують Харків, Куп'янськ, Вовчанськ, Ізюм, усі наші міста і села. Для цього сьогодні їм потрібен захист — на фронті, у небі та в тилу.
Тож якщо московський ранок подарував гарний настрій — це добре. Але найкращий спосіб закріпити його — не лише посміхнутися, а й підтримати тих, хто робить такі ранки можливими. Донат, допомога військовим, підтримка волонтерів — це те, що наближає день, коли війна закінчиться не окремою вдалою операцією, а справжньою Перемогою.
І тоді ми вже точно зможемо сказати: цей дим був не просто красивою картинкою, а ще однією важливою цеглиною у фундаменті української свободи.