Ситуація з судом над поліцейськими, яких звинувачують у тому, що вони залишили дитину під час стрілянини в Києві, викликає сильну емоційну реакцію — і це зрозуміло.
Йдеться про життя, про страх, про момент, коли від дій правоохоронців очікуєш максимальної відповідальності. І якщо дитина опинилася без захисту — це виглядає як провал. Поступок, безумовно, ганебний.
В соцмережах лунають пропозиції їх "розірвати", але чи дасть це впевненість, що наступного разу патрульні не втечуть через небезпеку?
А чи винні лише конкретні патрульні?
Але якщо дивитися трохи глибше, постає питання: чи винні в цьому лише ті, кого зараз судять?
За наявною інформацією, серед обвинувачених є поліцейська Анна Дудіна, яка працювала у підрозділі, що займається переважно офісною, клерикальною роботою. Її направили на посилене чергування під час великодніх свят — фактично “в поле”, у ситуацію, де потенційно могла виникнути небезпека.
Чи була вона готова до такого? Схоже, що ні. Вона не мала достатнього досвіду затримання небезпечних злочинців, не мала практики роботи зі зброєю в критичних ситуаціях, не мала відпрацьованих алгоритмів дій під час стрілянини. І, що не менш важливо, не мала належної психологічної підготовки, яка в таких умовах часто визначає, чи зможе людина діяти, а не завмерти від страху.
У результаті — трагедія, відповідальність за яку тепер персоналізують. Але чи справедливо це робити лише на рівні виконавців?
Вирок системі
Адже системна проблема очевидна. Замість того щоб будувати повноцінну патрульну службу за зразком країн, де поліцейський — це підготовлений універсальний фахівець, здатний діяти в умовах загрози, в Україні часто маємо структуру, яка в мирний час зосереджена переважно на штрафах і формальних викликах. У кращому разі — реагування на наслідки обстрілів чи побутові інциденти.
Але війна змінила реальність. У країні багато зброї, рівень небезпеки інший, і злочинність також трансформується. І в цих умовах поліція має бути іншою — підготовленою до ризиків, до силових сценаріїв, до роботи в стресі. Натомість часто на передову відповідальності кидають людей, які до цього не готові.
Тому цей суд виглядає не лише як спроба встановити справедливість, а й як пошук “винних тут і зараз”. Простих відповідей. Козлів відпущення. Тих, на кого можна покласти провину за системні провали.
Але якщо обмежитися лише цим — нічого не зміниться.
Бо питання значно ширше: хто ухвалював рішення про направлення непідготовлених людей на такі завдання? Якою була система підготовки? Чому не було чітких протоколів дій? Чому людина в погонах опинилася в ситуації, до якої її ніхто не готував?
Відповідальність має бути не лише індивідуальною, а й управлінською. Без цього будь-який вирок буде виглядати як розправа, а не як справедливість.
І головне — без глибокої, системної реформи правоохоронної служби подібні історії можуть повторюватися. Тому що проблема не тільки в людях. Вона — в системі, яка ставить їх у завідомо програшні умови