Інтерв’ю з представником Харківщині в Раді ветеранів, ветераном Дмитром Олійником про оборону Харкова, поранення, захист своїх прав й бачення як захистити права всіх ветеранів.
Про "свою війну"
Що для вас була ця війна? Це повномасштабне вторгнення. Ви особисто отримали поранення.
Потрібно повертатися ще у 2021 рік. Тоді, я був радником, було пророблено великий обсяг роботи області: підготували понад дві тисячі цивільних людей, які потім взяли в руки зброю і захистили місто. Моя участь у повномасштабній війні — це з 23 на 24 ніч я вже був зібраний і просто чекав, коли подзвонять і скажуть, що висуваємося на позиції. В принципі, коли почалися обстріли вже вранці, о пів на п’яту — п’яту, я вже виїхав на кільце, де перехрестя, на Північній Салтівці, де літери «Харків».
Що символічно, у 2014-му я їх розмальовував. І там вже були перші бойові зіткнення, можна сказати, бачили ворога в обличчя, тому що там рухалася колона. І ми перші дві «коробочки» зупинили, і далі у мене і у двох моїх побратимів завершився боєкомплект, бо ми домовлялися зустрітися в інших локаціях.
Ми просто, можна сказати, зробили перші кроки для того, щоб стримати ворога, а потім перемістилися в точку збору, щоб поповнити боєкомплект і розбити людей на групи. Тобто почалися в перші години одразу сотні людей прибувати, щоб взяти в руки зброю. Їх доводилося одразу систематизувати і відправляти на позиції.
Це повністю вся кільцева по периметру Харкова.
А ви розуміли 22–23 лютого, що буде повномасштабне вторгнення? Дуже багато говорять, і я по собі пам’ятаю: ми наче все знали, всю інформацію, але до останнього думали, що це закінчиться просто брязканням зброї.
Об’єктивно, відверто скажу, що я ще у 2014-му знав, що буде широкомасштабна війна, тому що все йшло до того.
Єдине, що дійсно політичним методом вдавалося відтягувати початок повномасштабної війни, але було усвідомлення, що вона буде. Більшість розуміла, що це буде Донбас, що туди сконцентруються всі сили військ, але коли вже були розгорнуті польові медичні штаби в Бєлгородській області, тоді вже було зрозуміло, що місяць — і почнеться.
І в мене якраз так сталося, що за місяць, може півтора, була нарада ще в адміністрації, де обговорювали, щоб посилювати ТРО. І я тоді спитав: яка кількість ТРО? Відповіли — 68 людей. Це офіційно те, що було.
Хоча паралельно, я, звісно, не претендую на результат усіх, тому що це в комплексі було зроблено — оборона міста. Але все-таки посилення цивільного населення, навчання їх, підготовка — це дало можливість стримати окупацію Харкова. І, звісно, що з 2021-го, коли ми готувалися, вже було багато підготовлених людей, що, в принципі, дало свій результат у забезпеченні безпеки Харкова.
Як ви опинилися в бою на школі?
Бій на школі — це було 27-го вранці. Ми поверталися з «рози вітрів» 62-го, і нам почала надходити інформація, що відбувається просування ворога з напрямку Дергачів на Північну Салтівку. І одна колона рухається через Велику Данилівку в центр.
Я одразу прийняв рішення, що ми їдемо на штаб, узгоджуємо дії. Прибувши на штаб, одразу, переговоривши, перевіривши інформацію, прийняли рішення їхати зупиняти колону, в якій рухалися командири. Тому що саме на чотирьох «тиграх», які були зупинені на школі, там було керівництво.
Потім, уже переглядаючи документи, там був розклад, що вони планували о 8:45 уже бути на площі. У них там мало бути шикування, проголошення і так далі.
Коли ми вже зі штабу висунулися на 134-ту школу, тоді одразу почалися бойові зіткнення, тому що ворог спішився і рухався в школу. А ми оточували школу, щоб взяти їх у кільце і не дати можливості втекти.
Було запропоновано здатися, на що відповідь була: «здаватися ніхто не буде». Було вбито двох наших військовослужбовців, суміжників. І було прийнято мною рішення йти на штурм.
І протягом із 8-ї до 18-ї відбувалися бойові зіткнення. Поранення я отримав уже коли ми відходили зі школи: школа горіла, і, відходячи, ми доходили до СТО, стався розрив — гранати чи ракети — і уламки потрапили мені в стегно, одному військовому — в легені, іншому — в голову. І тоді, під час відходу, коли школа горіла, я отримав важке поранення.
Як ви наразі оцінюєте той бій? Наскільки все було зроблено правильно? І що було б, якби тоді не зупинили ворога?
Я вважаю, що в той день було поставлено крапку в намаганнях ворога окупувати місто. Я просто хочу навести приклад: двоє з росіян, які були там ліквідовані, — це двоє «героїв росії», названі школи на їх честь. Тобто це показує важливість для них цього бою.
А для нас важливо те, що ми зуміли зупинити ворога, ліквідувати його і забезпечити мир і порядок у нас у тилу.
Про інвалідність та бюрократію
Через поранення ви фактично пройшли сотні кіл бюрократії. Чому так сталося?
— Насправді, об’єктивно скажу, що, напевно, 80% цих проблем — це людський фактор. Коли я лежав у лікарні з розірваною ногою, мій побратим проходив МСЕК у Києві й одразу отримав другу групу інвалідності з подібним пораненням. Він у Києві отримав другу довічну групу.
Я лежав і думав, що приїду в Харків — і будуть проблеми. І так і сталося. Я приїхав, прийшов ВЛК, відмовився списуватися, отримав третю групу і не сперечався — на один рік. Це при тому, що нога втрачена.
Я пішов служити до серпня 2023 року. Потім було ще чотири операції, стан ноги погіршився, я прийшов ВЛК і списався. Розуміючи, що стало гірше, мав би бути друга група.
За всіма висновками, діагнозами, навіть консультаціями з юристами було підтверджено, що це друга довічна група. На що мені сказали: візуально нога є — є кістка і сухожилля, і цього достатньо, щоб не давати другу групу інвалідності.
Я відмовився, поїхав, оскаржив, пройшов додатково два обстеження, довів, що правий, отримав другу довічну. І вже після цього допоміг ще 21 військовослужбовцю отримати правильну групу інвалідності.
Велика проблема — це людський фактор. І, на жаль, тут держава має реагувати. Якщо є відверті циніки — лікарі, чиновники — їм немає місця у державі.
Ваша історія вплинула на те, що ви зараз захищаєте права ветеранів?
Так, сто відсотків. Я це свідомо роблю. Це мій свідомий тягар, мій хрест, який я несу, тому що це важливо. Важливо показувати ветеранам, що можна досягнути результату, можна боротися, не варто опускати руки, а потрібно добиватися того, що належить за законом і справедливістю.
Про Раду ветеранів та захист прав захисників
Ви зараз представник Харківщини в Раді ветеранів при Міністерстві. Які головні задачі?
На сьогодні мене обрано представником ветеранської спільноти Харківщини: за мене проголосували 125 ветеранів, 71 — «за». І зараз я бачу три важливих напрямки — це здоров’я, забезпечення житлом і власна справа.
Власна справа важлива, щоб ветеран не деградував, не ходив і не просив, щоб він знав, що має свій напрямок, заробляє, може забезпечити себе і своїх дітей.
Я буду добиватися змін у законодавстві, щоб полегшити життя ветеранам на Харківщині. Наша мета — сконцентрувати зусилля на створенні єдиного центру в Харкові та області, який зможе реагувати: оздоровлення, реабілітація, підтримка бізнесу, забезпечення житлом.
Це реально. Особисто я допоміг трьом військовослужбовцям отримати житло і компенсацію. Якщо це посилити разом — результат буде більший.
Чи готові держава і суспільство до повернення великої кількості ветеранів?
Для цього я і рухаюсь, тому що знаю, до чого це йде. Моя мета — створити хоча б 20% умов для ветеранів, щоб вони могли продовжити цю справу і масштабувати її.
Були випадки, коли ветерани приходили з гранатами на МСЕК. Я не хочу, щоб таке було. Не хочу, щоб потім казали, що ветерани «ненормальні». Ветерани нормальні — просто змінена свідомість.
Тому важливо дати їм умови і підтримку.
Чи можуть ветерани стати основою відновлення України?
Буде важка соціальна ситуація. Якщо не підготуватися, хвиля повернення ветеранів може привести до хаосу і анархії.
Щоб цього не сталося, кожен має усвідомлювати важливість розвитку ветеранів і їхніх сімей. Ми маємо дати їм інструменти, забезпечити всім необхідним, щоб вони могли працювати, розвиватися і заробляти.
Важливо не відкупатися від ветеранів, а давати можливості. Не півтори тисячі гривень на три місяці на спорт за які не можна купити абонемент в спортзал, а реальні інструменти для життя і розвитку