Можливо, так відбувається тому, що вони часто танцюють в своєму "панцирі"? Тому що їхня життєва енергія виплескується через край? Все це так, поза всяким сумнівом. З цієї та ще багатьох причин шестеро виконавців вистави Tiger tiger burning bright… («Тигр, тигр, багряне світло…») – нової вистави, поставленої хореографом Франком Мікелетті, що йде зараз у паризькому передмісті, вражають глядача. Красиві, рішучі, скромні – вони виблискують, жодного разу не висуваючи наперед на сцені когось одного з трупи. І це велике досягнення!
Імена! Ці цілковиті незнайомці прибули з п'яти різних країн. Двоє з них – Ідіо Шішава з Мозамбіку та японка Ікуе Накагава вже працювали з Мікелетті. Угорці Петер Юхаж і Шаба Варга, словачка Лівія Балазова, шведка Вікторія Андерссон вперше виступають у Франції. З часу створення в 1996 р. трупи «Kubilai Khan Investigations» Мікелетті своєю справою доводить смисл її існування: зустрічатися з людьми, обмінюватися творчими прийомами, незалежно від того, де артисти знаходять їх – в Африці чи в Латинській Америці. Саме в Японії цей боєць хореографії антильської зовнішності знайшов у жовтні 2011 р. музику для своєї вистави, яку він зміксував з електронною.
Матовий блиск «Тигра…» збігається з простотою незагримованих танцівників. Чисте прописування вибуховості, швидкості, наелектризованості міст – вистава виглядає неначе протилежність того, на чому Мікелетті створив собі ім'я. Від історій, в яких поєднувались тексти і відео, він переходить тут до абстрактного, майже суворого настрою, що навряд чи викличе захоплення гальорки. Порожня сцена, залпи дедалі сухіших і швидших звуків металевих барабанів. Замкнене коло повсякдення й психіки знаходить своє пряме вираження в уривчастих виплесках енергії, схожих на викид емоцій на американських гірках. Виконавці пливуть від сліпучого білого світла до сутінок, в яких вони зникають.
Прихований, але глибокий талант Франка Мікелетті в «Тигрі» має об'єднувальну силу і почерк художника. Він окреслює різкими рисами кожного з танцівників, щоб виділити їх, і вміє при цьому зв'язати між собою їхні спалахи в лініях і складних ритмах. У сегментах, що роздирають повітря, у коловерті, що б'є мов батіг, сценічний простір вібрує контрапунктами, що зливаються в єдиному акорді в найвищій точці виходу енергії виконавців.
Нечисленні, але захоплюючі партії дуетів базуються на унікальних комбінаціях фізичних можливостей. Коли величезний Петер Юхаж і вдвічі менша за нього Ікуе Накагава сплітаються, щоб танцювати разом, їхня спроба виглядає дивною. Але саме граючи на своїй диспропорції, вони знаходять точки контакту й опори. В цьому криється нагадування про те, наскільки ближній і життя в цілому залежать від пристосування та конкретної вигадки.